Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2012 » Квітень » 19 » Сьогодні, 19 квітня, пішов з життя Анісім Мойсеєнко – батько голови Львівської ОО ТЧХУ Валентина Мойсеєнка
14:33
Сьогодні, 19 квітня, пішов з життя Анісім Мойсеєнко – батько голови Львівської ОО ТЧХУ Валентина Мойсеєнка

МУЖНІСТЬ


 Колектив Львівської ОО ТЧХУ сумує і висловлює співчуття голові    цієї організації Валентину Мойсеєнку з приводу смерті його батька    - Анісіма Мойсеєнка, 28.02.1920 р.н., родом з м. Кричів Могилевської    області, що тепер у Білорусі, військового хірурга під час Другої  світової війни, а в мирний час аж донині - судмедексперта на  кафедрі патанатомії Львівського національного медичного  університету імені Данила Галицького, кавалера бойових орденів,  доброго батька і  громадського діяча – наставника волонтерів  Червоного Хреста, як в Україні, так і за її межами.





До вашої уваги уривок з книги німецького журналіста Тілля Майєра  про фронтові будні молодого військового лікаря Анісіма Мойсеєнка  у битві під Сталінградом. Запис зроблено на квартирі покійного  у  Львові восени 2011 р.

«Приблизно 700 тисяч людей загинули у битві під Сталінградом: цивільні, червоноармійці та ополченці. Анісім Мойсеєнко намагався зменшити цю цифру. Як військовий лікар він оперував людей і ніколи не хотів змиритись з тим, що людське життя не мало ніякої цінності. Ветеранам битви під Сталінградом вручили багато орденів, проте у його рідному місті Львові тепер популярні інші старі герої. 

Анісім Мойсеєнко втратив будь-яке відчуття часу. Під його ногами повільно замерзає пролита на землі кров. На втоптаній землі прямокутної ями розміром два на три метри, яку червоноармійці викопали лопатами у замерзлій землі. Глибина – 1,5 метри. Тоді вони перестали копати і накидали зверху балки та сталеві плити.

Ця яма – це операційний зал. Замість світла блимає і димить саморобний ліхтарик з патронної гільзи. Мойсеєнко якраз ампутував ще одну ногу, ще один шмат м’яса розірваний шрапнеллю. Перед ним лежить солдат ще з обличчям дитини. З розпуки кричить душа. Скоро і цей солдат знепритомніє – знає Мойсеєнко, бо бачив подібне сотні разів під час ампутацій. Він вже довго не має морфію, щоб вколоти солдатам. Натомість вливає пораненим горілку. Хоча це і не дуже допомагає. 

Анісіму Мойсеєнку ще немає й 23 років. Молодий капітан, який якраз здобув медичну освіту. Перед Сталінградом він тренував свої лікарські навики тільки на ляльках. Таким чином здобув у Мінську фактично тільки теоретичну освіту. Практичну частину хлопець освоює посеред пекла. 

Тепер він проводить близько 20 операцій в день. Мойсеєнко ріже і зашиває вже як справжній робот. Головне ні про що не думати, нічого не відчувати, тільки працювати, оперувати. Аж допоки не вичерпається вся енергія. А тоді вже не відчуваєш ні втоми, ні холоду. Ні вибухів гранат, ні завивання артилерії. 

Фронтовий лікар запитує себе час від часу: «А, може, це лиш страшний сон?» Але минуло вже багато тижнів, а він все стоїть і стоїть над грубо витесаним столом і намагається врятувати тих, кого зовсім скоро смерть все одно забере в свої обійми.

На березі Волги лежать поранені і прооперовані. Вони чекають, щоб на маленьких плотах їх переправили на інший берег річки. Туди, де Червона Армія ще панує над купою руїн. Якщо поранені ще можуть веслувати, то в них зростають шанси вижити. Але кожен має тут лише один шанс. Дуже часто ще на березі ріки під час довгих годин очікування вони втрачають цей шанс. Щастить тим, хто знаходить притулок у якомусь наметі. Інші лежать просто неба і, абсолютно беззахисні, відчувають кожен прихід снігової бурі. Частково допомагають їм нагріті шматки уламків, які кладуть як саморобні грілки на поранених. Цей шматок тепла вирішує, кому жити, а кому померти.

Не було потреби в тому, щоб польовий офіцер щось пояснював солдатам бригади. «Сталінград був вирішальним. Ми всі це усвідомлювали. Ми повинні були зупинити фашистів. Негайно», – говорить сьогодні 91-річний чоловік і на деякий час поринає в задуму. У старому будинку в центрі західноукраїнського міста Львова. У своїй вітальні, з великою скляною вітриною з радянських часів. У своїй квартирі, де на стіні висять всі нагороди, а в серванті зберігається червоноармійський кашкет.

У січні 1943 р. його полем битви була яма, розміром два на три метри. Дуже швидко він зрозумів, що «фашисти», а так називали німецьких солдат, кричали у муках болю так само, як і солдати, які носили його уніформу, так само згадували своїх матерів, дружин, дівчат. Вони мали такий самий страх в очах. Таку саму боязнь смерті. Страх німців був навіть ще більшим, бо вони не знали, чи можна довіритись йому, Анісіму Мойсеєнко. Вони були повністю беззахисними в руках ворога. Військовий лікар трохи знає німецьку: «Не бійся, товаришу», – говорить він ополченцям. А тоді йому часто доводиться братись за пилу, щоб відрізати есесівцям петлицю: «Там здебільшого була захована капсула з ціаністим калієм», – пояснює Мойсеєнко.

«Було страшно бачити, як знецінилось людське життя. У таких умовах я міг і збожеволіти. Усюди панувала смерть. Важко були зберегти хоч промінчик надії», – згадує сьогодні 91-річний чоловік. Проте відразу розказує, як він тоді зумів побачити і життя. Посеред купи руїн. Посеред воронки, що утворилась від вибуху бомби. «Товаришу лікарю», – тоді звернувся до нього червоноармієць, молодий хлопець з вимазаним брудом лицем, яке виднілись з-під круглого сталевого шолома, – «Товаришу, там, приблизно на відстані одного кілометра звідси, лежить поранена жінка і кричить, просить про допомогу». Коли темніє, Мойсеєнко з солдатом починають повзти до воронки. Для цього їм потрібно багато часу. Кожного разу, коли над землею з шипінням загорається світлова ракета, вони міцно притискаються до землі. І так долають метр за метром.

Коли вони опиняються у воронці, жінка вже не кричить. Мойсеєнко бачить її посинілі губи. Він вже навіть не відчуває ударів її серця. Б’ється серце тільки ще ненародженої дитини. У жінки пологи. 

Посеред цієї холодної ночі вони приймають пологи. «Коли дитина зявилась, почала кричати, тоді мати знову прийшла до тями. Ось що я називаю чудом», – каже 91-річний чоловік.

Початок січня 1943 року. Починається холодний зимовий ранок. Уже запізно повертатися назад, за лінію фронту. Навкруги снайпери, які стріляють у все, що рухається. Тому обидва червоноармійці лягають якнайближче до матері та її дитини, щоб захистити їх від поривів сильного вітру. Вони чекають, минає година за годиною, аж поки знову посутеніє. Холод проникає крізь хутрові плащі, заморожує кров. Кожна хвилина триває нестерпно довго. «Боже, мене безперестанку не покидав страх, що матір і дитина вмруть через цей проклятий крижаний холод», – згадує сьогодні Мойсеєнко. Коли достатньо стемніло, він знімає свого плаща і кладе на нього жінку з немовлям. Разом з солдатом вони починають тягти їх по замерзлій землі в напрямку їхньої лінії фронту. Це триває цілу вічність. Знову і знову вони падають на землю, як тільки в небі спалахує чергова світлова ракета.

«Я так і не дізнався, що сталось з немовлям та його матірю. Але те, що вони витримали всі ці труднощі і вижили, завжди додавало мені мужності. Чи вони вибрались живими з-під Сталінгаду? Такі ослаблені перебрались через річку, уникли пострілів німців…», – погляд ветерана Сталінграду стає сумним.

Він дивиться на всі свої ордени, які мають почесне місце на його стіні. Разом з щорічними вітальними листівками Комуністичної партії України ветеранам Великої Вітчизняної війни. Суворі бійці дивляться впевненим у перемозі поглядом з тоненького картону, що зображує давно відомий соціалістичний реалізм. На квадратному метрі стіни у Мойсеєнка продовжує жити слава Радянського Союзу. Включно з портретом Леніна та викуваним з заліза Сталіном. Сталіном? 

Коли йдеться про його думку щодо Сталіна, 91-річний чоловік без зайвих церемоній відкриває промову Черчеля про колишнього очільника Радянського Союзу. На думку ветерана, диктатор повинен висіти разом з орденами на стіні кімнати. «Він написав історію. Усе було саме так. Навіть якщо я не хочу виправдовувати його жорстокість», – коротко каже старий чоловік.

Божевілля сталінізму мало не коштувало життя йому самому. Ще тоді, в Сталінграді. Після відступу німці залишили півдюжини гусеничних машин. Мойсеєнко працює за операційним столом. Аж раптом в його яму пролазить офіцер з фронту.

«Ти вмієш водити машину?» – починає він мало не кричати на лікаря. Мойсеєнко киває у відповідь і хоче продовжити операцію, але інший вже штовхає його в напрямку драбини: «Давай, рухайся, в нас зовсім нема часу». На операційному столі спливає кровю людина, але Мойсеєнко поспішає з солдатом до гусеничних машин. Але ці машини не мають керма, натомість два важелі. «Товаришу, я не вмію їздити на таких машинах», – признається військовий лікар. «Ти що, заодно з фашистами? Або ти їдеш, або я тебе тут на місці і застрелю», – гарчить до нього офіцер.

Мойсеєнко знає, що це не жарти. Він знає такий тип віроломних людей-шкуродерів, які запросто стріляють у спини власних солдатів, якщо вважають їх недостатньо безстрашними. «Якимось чином мені вдалось зрушити ці гусеничні машини. Я дійсно був єдиним, хто в радіусі багатьох миль вмів водити машину. Поки я втомлено їхав на цих гусеничних машинах, поранені вмирали перед моєю ямою», – каже 91-річний чоловік.

Анісім Мойсеєнко розповів про все пережите. Тоді він їде до пам‘ятника, встановленого на честь полеглих героїв. Викований з руди червоноармієць височить у холодному небі. Мойсеєнко поправляє свій піджак з орденами для фото. Раніше він завжди брав участь у заходах, присвячених 9-му травню, дню перемоги над гітлерівською Німеччиною. Три роки тому українські націоналісти збили його з ніг. У Львові тепер популярні інші старі герої: Степан Бандера та його партизани, які спочатку разом з нацистами бились проти Червоної Армії. А згодом вели партизанську боротьбу проти обох армій. Історики звинувачують їх і в тому, що вони були задіяні у вбивствах євреїв. 

У Львові багато людей на це просто не звертають увагу. Навіть хочуть назвати новий аеропорт на його честь. Фактом залишається те, що старий воїн битви під Сталінградом сьогодні для більшості став героєм другого класу. А то й взагалі не героєм. Удар боляче вразив Мойсеєнка. Він більше не ходить на паради.

 «А зараз я мушу йти на роботу», – каже він по-дружньому, хоча й твердо. 91-річний працює судмедекспертом. Була бійка, молодий хлопець загинув від удару ножа. «Що за час тепер настав, як ми марнуємо людське життя», – буркотить старий пан і знову знімає свій піджак з орденами».

 Текст і фото німецького журналіста Тіля Маєра.

 Переклад - Юлії Микитюк


Sehr geehrter Herr Mojseejenko,

mein herzliches Beileid für Sie und Ihre Familie.

Sie können sehr stolz auf Ihren Vater sein.

Mit verbundenen Grüßen aus Uganda

Till Mayer

______________

Уважаемый г-н Moйсеенко,

мои искренние соболезнования Вам и Вашей семье.

Вы можете гордиться Вашим отцом.

С приветом из Уганды.

Тилль Майер


 

Переглядів: 437 | Додав: Олекса
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вівторок, 30.05.2017, 06:22
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
«  Квітень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 297
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Iv. Stepura © 2017Хостинг від uCoz