Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2013 » Грудень » 22 » Личаківська РО ТЧХ м. Львова і скаути з ОУС - у великій мандрівці осередками Товариства з Віфлеємським Світлом Миру. Ч – УІ.
20:20
Личаківська РО ТЧХ м. Львова і скаути з ОУС - у великій мандрівці осередками Товариства з Віфлеємським Світлом Миру. Ч – УІ.

ВИЙДИ  З  ТІНІ – ПОКАЖИ ДОБРО!


Частина УІ. ОСТАННІЙ  ПРИТУЛОК

Репортаж з Львівського геріатричного пансіонату   

 








З психоневрологічного диспансеру маршрут скаутів і червонохрестівців проліг до Львівського геріатричного пансіонату. Тут була обідня пора, тож Віфлеємський вогонь занесли просто у їдальню. Прийняла його дієтсестра Галина Савчук. 




Тож вступне слово перед мешканцями пансіонату випало  виголошувати Ірині Апостолюк, голові Личаківської РО ТЧХ м. Львова. Та на помпезні промови старенькі тут вже майже і так не реагують, бо за своє довге життя чули їх в досить.


 


Вікторія Дудяк, патронажна медична сестра Червоного Хреста м. Львова, знайшла у пансіонаті мешканку зі свого села. Обнялися. Розцілувались. Поділились новинами. Вікторія підбадьорила землячку. Пообіцяла провідувати її тут частіше.


 


Скаути з ОУС також розійшлися поміж столиками стареньких. Спочатку просто фотографувались на згадку. А потім, слово по слові, розговорилися. Дівчатам було цікаво послухати життєві історії цих людей, які на старість змушені шукати притулку саме тут.



 

Та мало карнавального і гламурного було у цих розповідях. Про них можна сказати двома словами: це був «крик душі». І дві дівчинки, уважні слухачки, ніби  прожили за короткий час з оповідачкою її тернисте непросте життя, і в кінці, бачачи де вона опинилася зараз, від жалю …розплакалися. Просто у всіх на очах. Там у куточку в їдальні...  


 


Щоб одержати кращу уяву про цей заклад, процитуємо уривок зі статті «Дім несамотньої старості», написаної слухачкою Школи журналістики при УКУ  Наталією Критович:




«Не раз чула думку, - пише у своїй статті Наталія Критович, - що зі старших людей у спеціальних геріатричних установах знущаються, а діти, які віддають туди своїх батьків, живуть без Бога в серці. Ця думка не давала мені спокою кілька днів. На вулицях я майже підсвідомо приглядалась до літніх людей. Щоб краще розібратись у ситуації, йду в Львівський обласний геріатричний пансіонат на вулиці Медової Печери.

 

На території пансіонату тиша, яку часом порушують пташки чи скапування води з даху та дерев. Майже на кожному балконі різнокольорові плями – це сохне одяг мешканців. Нарешті знаходжу потрібну будівлю, де розташована адміністрація. Біля кабінету директора людно: хтось прийшов влаштовуватись на роботу, дехто, з місцевих, вирішити побутові проблеми.

 

А проблеми, за словами директора Михайла Сенькевича, виникають нерідко. Здавалося б, усі дорослі, та часом ведуть себе не краще за дітей. Переважно в кімнатах живуть по двоє, проте є такі пожильці, які не можуть зжитись ні з ким. Таким виділяють окрему кімнату. Та й тоді відлюдьки нарікають, що інші мешканці заважають їм шумом. Михайло Борисович, який уже 28 років очолює пансіонат, спокійно вислуховує всі скарги. Бачу, його тут люблять. Поки директор робить мені екскурсію, до нього підходять старенькі, вітаються, запитують про самопочуття та запрошують у гості.

 

Зараз у будинку мешкають триста шістдесят людей. Та були часи, коли мешканців було майже вдвічі більше.

 

Будинок для літніх людей у Львові був заснований у 1946 році, тоді пацієнтів було близько шістдесяти. У 70-х роках кількість охочих жити тут зросла, й почали добудовувати додаткові приміщення. Одноповерховий будинок, де зараз розташована адміністрація пансіонату, сполучений із п’ятиповерховим – житловим. У коридорох пахне побутовою хімією,  кімнатах – старістю і ще  чимось: ліками, випраним одягом, їжею.

 

 

Майже всі розійшлись на обід. Переходимо від дверей до дверей, поки не знаходимо відкриті. Антоніна Станіславівна зустрічає гостей, сидячи біля вікна. На невеликому столику Біблія, молитовник і фігурка Діви Марії. В кімнаті чисто, а стіни персикового кольору додають відчуття затишку. На ліжку вишиті подушки, гачковане покривало. Всі кімнати сплановані однаково: невеличкий коридор, наліво – шафа, направо – ванна кімната, прямо – кімната, де є два ліжка, два невеликі столики, два крісла і вихід на балкон.

 

У 81 рік, перенісши операцію з видалення катаракти, жінка любить читати. Вона збирає людей у капличці на своєму поверсі для молитви. Сама вона зі Збаража Тернопільської області. В Пустомитах під Львовом працював її син-військовий. Коли почались проблеми з серцем, лікарі попередили сина, що мамі потрібен догляд, тож нехай забирає маму до себе чи переїжджає до неї.

 

- Йому залишалось якихось чотири роки до військової пенсії, - розповідає жінка. – Службу лишити він не міг. То ж треба десь на роботу влаштовуватись і до шістдесяти працювати. То я й переїхала до нього, а в Збаражі все продала. А як доробився до пенсії, то й не стало сина. Ось так залишилась я сама.

 

Голос жінки стишується, на очах з’являються сльози. Та за кілька хвилин вона опановує свої почуття і вже спокійно розповідає про свій побут.

 

Знайомі порадили Антоніні Станіславівні поселитись у геріатричному пансіонаті, де вона матиме догляд, їжу і свою кімнату. Ось уже п’ятнадцять років жінка вважає цю маленьку кімнату своїм домом, а сусідів і персонал – найближчими людьми.

 

За словами директора, мешканці пансіонату не є ізольованими від зовнішнього світу. За потреби вони можуть покидати заклад, попередивши про тривалу відсутність адміністрацію. Постійно читають газети, дивляться телевізійні новини, а ввечері п’ятниці тут розпалюються не гірші пристрасті, ніж на політичних ток-шоу, яких усі чекають.


 

 

Ці люди народились за радянської влади, а дехто пам’ятає війну. Тож вони закономірно переживають за те, що буде далі з Україною, і за себе – чи вистачить на них грошей. 25% їхніх пенсій вони отримають на особисті витрати, решта перераховується в державний бюджет на їхнє утримання. Та середня пенсія у Львівській області становить 1325 гривень, а вартість утримання однієї людини в геріатричному пансіонаті протягом місяця – близько 2200 гривень. Держава платить лише за самотніх людей, яких нема кому утримувати. Хто має родичів, мусить оплачувати своє перебування в пансіонаті сам.

 

Анна Станіславівна ні на що не жаліється: готують смачно і тепло, є з ким поговорити. Згадавши про їжу, всміхнулась, а потім пояснила: згадала мешканку пансіонату, яка вирішила подарувати борщ своєму нареченому. Таким мав бути перший шлюбний дарунок.

 

- А вас ніхто заміж не кликав? – питаю

 

- Кликали. І ще як молода була, кликали, але син мене поставив перед вибором: або чоловік, або я. Казав, що втече з дому. Так і була сама. Й тут кликали, але до чого він мені тут, той чоловік? Якби мала город, він пішов би і скопав. А так? Щоб мала кому штани прати? А-а-а, не хочу я того. Та й не можна мені прати – вже два інфаркти перенесла. Навіть сходами ходити не можна, лише ліфтом.

 

Я давно чула, що в будинках для старих людей одружуються, й що робиться це заради економії. Прошу познайомити мене з подружжям, яке утворилось у цих стінах. В одному з коридорів Михайло Борисович зупиняється, побачивши літню жінку.

 

- А що, Любцю, розкажеш, як ти в нас свою долю знайшла?

 

Жінка всміхається знічено, проте запрошує мене до своєї кімнати. Чоловіка немає – він ще в їдальні. Кімната нічим не відрізняється від інших, хіба що відчувається різкий запах сигаретного диму. На одному з ліжок спить кіт. Вловивши погляд директора, жінка починає виправдовуватись: мовляв, котик чистий, вони постійно його купають. «Ну, ти мені дивись, - відповідає директор. – Якщо будуть блохи…».

 

Любов Петрівна тут уже шість років. У неї п’ятеро синів і дочка. Хвалиться, що скоро стане бабусею, бо її Настя на лютий чекає синочка. Ще рік тому нічого не бачила, все було чорним – мала катаракту. Ніколи не забуде відчуття, коли після операції їй зняли бинти з очей і вона побачила зелені листки. І зараз, коли розповідає про це, в голосі бринять сльози. Питаю, чи добре їй живеться з чоловіком.


 

 

- Та живемо добре, - відповідає. – Я зі всіма нормально ладнаю, але він мені як рідний. Ось купила скатертину сюди, покривало на ліжко, холодильник маємо свій. Та ми з Миколою ще не оженились. Живемо разом давно, а тепер вирішили задокументувати.

 

Заходить Микола Ількович. Побачивши, що жінка не сама, зупиняється у дверях, вітається й виходить, покрутившись у невеличкому коридорі. Жінка в цей час голосно шепоче:

 

- Та він у мене добрий. Не п’є, не свариться. Лише те, що курить, та я й сама курю. Добре нам удвох живеться.

 

Дорогою до кабінету директора мовчимо. Кожен думає про своє. Прощаючись, Михайло Борисович каже:

 

- Старості не треба боятися. Я б хотів, щоб сюди приходило більше молоді – студентів, школярів. Краще зрозуміли б старість».


(Докладніше див. - http://vlaskor.net/news/58844.html).



 

До цього додамо: в рамках урядової програми підготовки до Євро-2012 у співпраці із Українським фондом соціальних інвестицій та банком Німеччини на відновлення спортивно-реабілітаційного центру у пансіонаті використали 1 млн 400 тис грн. 




За ці кошти вдалося відремонтувати кілька кімнат, бібліотеку, актовий зал та фойє, купити техніку у спортивний зал, більярдну. В урочистостях з нагоди відкриття взяли участь міністр соціальної політики Наталія Королевська, а також керівництво Львова та області.

Директор закладу Михайло Сенькевич розповів журналістам, що пансіонат розрахований на утримання чотирьохсот людей, хоча наразі в ньому живуть 355 осіб.

Під час виступу  Наталія Королевська висловила впевненість, що цей центр принесе мешканцям пансіонату «хоч трішечки радості та гарного настрою». Вона пообіцяла зробити для мешканців соціального будинку «усе, що дозволяє економіка».


 

Залишилося тільки побажати, щоб ці слова були втілені у життя. І щоб не заблукати десь у манівцях, скаути ОУС та червонохрестівці потурбувалися цьогоріч про Віфлеємське світло і тут, в пансіонаті. Гасло "Вийди з тіні - покажи добро!" тут, як ніде інде, показало свою актуадбність.




Така акція скаутів ОУС та черовонохрестівців  з мандрівним Світлом Миру з Віфлиєму проводиться тут вперше. І хотілось би сподіватися, що вона отримає гідне продовження і в наступні роки.

 

Фото – Ірини Дзіклевич

Прес - служба Личаківської РО ТЧХ м. Львова.

 

 

   

 

 

 

 

 

Переглядів: 824 | Додав: Олекса
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
П`ятниця, 26.05.2017, 16:01
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 297
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 3
Гостей: 2
Користувачів: 1
Олекса
Iv. Stepura © 2017Хостинг від uCoz