Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2014 » Лютий » 17 » Інтерв'ю зі знаним львівським медиком-фронтовиком Ігорем Геричем з нагоди 25-річчя закінченя війни в Афганістані - Початок
11:58
Інтерв'ю зі знаним львівським медиком-фронтовиком Ігорем Геричем з нагоди 25-річчя закінченя війни в Афганістані - Початок

ПСИХОЛОГІЧНІ  ФЕНОМЕНИ  ВІЙНИ


  Відомий львівський хірург Ігор Герич , котрий пройшов афганську війну 

  і сам багато разів брав участь у бойових діях, вражений жорстокістю 

  силовиків на вулицях Києва і не може знайти їй пояснення. Та 

  найстрашніше, каже він, що ці люди нікуди не дінуться і потенційно 

  становитимуть загрозу для суспільства.

 

 


Про психологічні феномени війни, про медиків і афганців на Майдані і про те, чому врешті все буде добре, в інтерв’ю ІА ZIK розповів доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургії №1 ЛНМУ ім. Данила Галицького Ігор Герич.

 

– 15 лютого 25-та річниця виведення військ із Афганістану. Як зустрічаєте цю дату? Що для вас означає кожна чергова річниця?

 

– Ніяк не зустрічаю, напевно, я не типовий – я й свій день народження не дуже святкую. Тобто свята якогось особистого нема, але очевидно, що кожен раз це є привід для спогадів і для контактів з побратимами, яких багато років не бачив. Лютий, як правило, це період, коли починають зідзвонюватися ті, хто залишилися. Традиційно 15 число – день зустрічі нашого батальйону. Впродовж, напевно, останніх 15 років такі зустрічі відбуваються у Москві, бо більшість мешкає у Росії. Мені, на жаль, ніколи не виходило поїхати на таку зустріч.

 

Більшість найскладніших своїх операцій я зробив 25 років тому

 

– Як афганський досвід позначився на вашому житті?

 

– Без сумніву, позначився, просто поміняв життя. Тут питання навіть не досвіду, а впливу війни на особистість як таку. Якщо говорити більше у філософському контексті, то це як у річку зайти одним, а вийти іншим. У батьків я один, але в мене були двоюрідні сестри, і я, скоріше, був «дівочою» дитиною. Тобто я точно не переносив насильства, не дуже бавився у війну, доволі болюче реагував на багато ситуацій (наприклад – на смерть горобця). А з війни я прийшов жорсткішим. У звичайних обставинах треба прожити великий сегмент життя, щоб змінити характер і дійти до якихось цінностей, а в мене такі зміни відбулися фактично у межах двох з половиною років, які я провів там. І найбільшою проблемою було втриматися таким самим, як був раніше, перед батьками. Складніше було з дівчиною, яка мене чекала, теперішньою моєю дружиною Оленкою. Вона найбільшу драму пережила – відпроваджувала на війну одного, дочекалася живого, але іншого – різкішого, прямішого, малокомпромісного…




Ігор Герич під час служби у Афганістані. 1985-1987 роки

 

– І на вашу подальшу професійну діяльність це вплинуло також?

– Вплинуло. До війни я працював лікарем практично три місяці після закінчення університету. Під час військових дій – по суті, на перших двох роках роботи – я зробив приблизно півтори тисячі операцій. Там я змушений був оперувати те, що не кожен хірург до кінця життя прооперує. Фактично нема органу, на якому я не оперував. Мусив швидко вчитися й оперувати на черепі, не будучи нейрохірургом, також оперував на грудній клітці, легенях, серці, робив складні операції при пораненнях судин.

Щоб хірургу прийти до свого професійного піку по складності операцій, як правило, треба прожити довгий період життя. У мене ця точка настала явно завчасу. Коли я повернувся і потрапив у лікарню швидкої допомоги, то зрозумів, що основні інтриги хірургічного життя вже за мною. Тобто більшість найскладніших своїх операцій я зробив 25 років тому.


– Вони були складні в плані суто медичному чи в плані обставин, в яких доводилось їх робити?


– І так, і так. Я був у місті Газні. Це одна з північних провінцій, яка є посередині між Кабулом і Кандагаром. Служив у батальйоні спеціального призначення, тобто там, де йшла реальна війна. Це була одна з найгарячіших точок у ті часи. Ми жили в палатках, але операційна була добра – фінський будиночок, у якому було чотири операційні столи і сумарно працювало близько шести хірургів. Але це місце нон-стоп обстрілювалося. Пам’ятаю, як одного разу я оперував, і половина будинку відвалилася. Дуже часто під час операцій зникало світло. Крім того, при масових пораненнях бракувало хірургів. І дуже часто ти мусив бігати між операційними столами, як від піаніно до піаніно. Зробив один етап на одному столі і побіг до наступного, а солдати з команди піцєнтів, що виздоровлювали, виконували ролі асистентів. Тобто обставини були складні.




Ігор Герич під час служби у Афганістані. У бойовій готовності та в операційній. 1985-1987 роки

 

Що стосується знань медичних, то я привіз з собою товсту книжку Літмана – це стандартний підручник з хірургії, де зібрані фактично всі операції. І значну частину речей я просто - напросто там робив уперше. Не було кому показати. Значною мірою це було експромтом і без приготування.

Як не дивно, на той момент я був, можливо, найенергійнішим хірургом. Справа в тому, що війна була безглузда сама по собі. Вона розглядалася не як якісні бойові дії, а як полігон. І логіка була проста – як по армії, так і по медиках. Лікаря, який набрався за рік досвіду, забирали звідти і замість нього присилали нового. Люди, які працювали хірургами разом зі мною, за винятком двох осіб, мали по 30 - 40 років і до того були просто лікарями в медичних частинах. Вони захотіли бути хірургами і «приїхали» на війну. Тобто мали нульовий досвід, лише пройшли місячні курси з хірургії. І мені фактично не було з ким порадитися. Тому, напевно, у той період я навчився брати відповідальність за прийняття важливих рішень і в екстремальних ситуаціях робити це швидко і раціонально. І найголовніше – тоді в мене зародилося гостре відчуття групової чи соціальної відповідальності, коли розумієш, що власне від тебе залежить доля чи життя тих, хто поряд.

 

– Чи відчувається лікарем якась морально-психологічна різниця між смертю пацієнта під час воєнних дій і смертю у мирний час у звичайній лікарні?

 

– Це дуже особисте. Це прив’язано до особистості хірурга.

 

– А в контексті того, що це війна і там багато смертей? Чи сприймається смерть пацієнта якось по-іншому?

 

– Це як гра у футбол. Функція лікаря – вигравати у смерті, і не має значення, в яких обставинах ти це робиш. Якщо в тобі починає спрацьовувати, що ти нібито в певних умовах можеш дозволити їй виграти, то це означає, що ти вигорів і як професіонал, і як людина. Це точно поза правилами. Для мене дуже болючі смерті, які були будь-де: і тут, і там. Там цілком інша історія. Кожного з тих людей я знав. Більше того, на якомусь етапі – практично на третій місць – у них з’явилася міфічна довіра до мене, і вони не хотіли йти на жодну складнішу бойову операцію без мене. Я як талісман якийсь був. Через це у мене було найбільше серед лікарів бойових виходів – сумарно 67. Це була реальна стрілянина, реальні бойові дії. І тут є певний психологічний феномен. Людина, з якою ти весь час є поряд, знаєш, які в нього плани по житті, його чекає дівчина, ти бачив знімки його батьків. І тут, коли його розірвало на кавалки, ти розумієш, що його доля залежить від твоєї дії чи бездії, сили чи безсилля… І що якби він був десь у клініці в Америці, то, можливо, у нього було би більше шансів…

А щодо того, як сильно відчувається втрата, це залежить від характеру. Я знаю кількох хірургів-циніків, яким «по барабану». Вони знають, що професійно зробили свою роботу, а далі вважають, що це справа святого Петра – забирати чи не забирати людину… Але смерть завжди тяжко переноситься, навіть циніками. Хоча справді – на війні дуже багато емоцій змазується. Відчуття особистого страху точно змазується.

 

Адаптуватись до нормального життя змогли не всі

 

– Якщо говорити про повернення після війни до звичайного, мирного життя не тільки Вас, а й інших афганців, принаймні, з якими Ви підтримували зв’язок, як це відбувалося? Чи вдалося всім включитися у нормальне життя?

 

– Не всім вдалося. Це, мабуть, найбільш болісна тема. Це питання взагалі визначило мою низьку активність у післявоєнних зустрічах. Більшість людей все-таки верталися або екзальтованими, або зруйнованими і завжди тяжко адаптувалися до життя. Умовно кажучи, екзальтовані – це з синдромом дієвості, з необхідністю періодичного викиду адреналіну. Значна частина успішних людей, які були блискучими офіцерами і багатьох людей порятували, потім безглуздо погинули, шукаючи гострих відчуттів. І це в короткий період – у межах трьох-чотирьох років. Хтось швидко їздив і розбився на машині, хтось, наприклад, спився з відчаю і з неможливості переварити емоції.

Інша частина людей пройшла складну адаптацію. І, насправді, дуже мало тих, які добре адаптувалися і почали жити повноцінним життям. Як правило, будучи успішними тоді, на війні, вони залишилися середніми чи сірими тут.


– Можливо, саме Ваша професія Вам особисто допомогла пройти цей період адаптації? Все-таки, Ви приїхали і займались тим самим.

 

– Думаю, що не суттєво. Скоріше, обставини просто допомогли. Дуже допомогла підтримка і розуміння родини. Я на цю тему майже 

не розмовляв. Я, в принципі, дуже рідко про це говорю навіть з близькими. На якомусь етапі, коли син уже був дорослий і щось запитав, я йому розповів трохи. Цілісно я, практично, нікому не розказував. Своїм батькам я два з половиною роки створював ілюзію, що я у безпечному місці. Вони не знали, що я був поранений. Навіть коли я приїхав додому і після поранення мені було складно ходити, то я говорив, що в мене просто відпустка. Вже як минув рік, то я почав щось трохи їм розказувати, але не хотів дуже травмувати. Думаю, що саме їхнє розуміння і несмикання допомогло.

 

А щодо професії, то після повернення з війни на перших порах для мене це було, по суті, як безробіття. Коли за два роки ти робиш приблизно 800 операцій річно, то стільки у Львові робить уся лікарня. Відповідно, після повернення я робив 40-80 операцій в рік. Більшість з тих операцій були екстремальними для мирного часу, але в порівнянні з воєнним періодом – доволі рутинними, без адреналіну. Це дві різні хірургії…

Тобто справа не у професії. Адаптація залежить, напевно, більше від підтримки оточуючих.

 

(Закінчення інтерв"ю на стор.- http://lviv-redcross.at.ua/blog/2014-02-17-2818)

 

Тетяна Штифурко, Роман Балук, ІА ZIK

 

Фото – Р.Балука/ ІА ZIK

 

Джерело:

http://zik.ua/ua/news/2014/02/15/igor_gerych_v_afgani_ne_bulo_takoi_zhorstokosti_yak_u_berkuta_460950

Переглядів: 896 | Додав: Олександр
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Четвер, 28.03.2024, 23:16
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
«  Лютий 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 359
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Iv. Stepura © 2024