Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2014 » Лютий » 17 » Інтерв'ю із знаним львівським медиком-фронтовиком Ігорем Геричем з нагоди 25-річчя закінченя війни в Афганістані - Закінчення
11:14
Інтерв'ю із знаним львівським медиком-фронтовиком Ігорем Геричем з нагоди 25-річчя закінченя війни в Афганістані - Закінчення

ПСИХОЛОГІЧНІ  ФЕНОМЕНИ  ВІЙНИ




Про психологічні феномени війни, про медиків і афганців на Майдані 

і про те, чому врешті все буде добре, в інтерв’ю ІА ZIK розповів

доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри хірургії №1 

ЛНМУ ім. Данила Галицького Ігор Герич.




 (Закінчення. Початок див.на стор. - http://lviv-redcross.at.ua/blog/2014-02-17-2818)

 

Жорстокість «Беркуту» не можна пояснити

 

– Зараз багато афганців беруть участь у Майдані. Що це для них означає? Можна сказати, що психологічно це для них є також поверненням до якоїсь активної адреналінової діяльності?

 

– Я не знаю, чому вони вийшли на Майдан, але я гордий з того, що вони це зробили. Якщо проаналізувати весь період Незалежності, то це другий позитивний епізод, пов’язаний з афганцями. Один був під час Податкового майдану, коли вони просто легко забрали захист і зайшли у Верховну Раду. І вдруге тепер, коли афганці, по суті, виступили як прогресивна сила. Раніше афганські організації, як правило, завжди були толерантні до влади. Думаю, що це очищення для дуже багатьох тих хлопців. І я приємно здивований такою організацією афганців, їхнім відкликом душі.

 

З іншого боку, я розумію, що для тих хлопців, окрім вияву патріотизму, це також є повернення в часи, коли вони можуть робити те, що вміють дуже добре. З плином часу зрозумів, що для великої кількості людей це найліпший період. Я зрозумів тих старих ветеранів Великої вітчизняної, коли вони захоплено розказували молоді, якій по-барабану, що вони там робили. Але для значної частини тих афганців, з яких зараз хтось є інженером, хтось шофером чи сторожем, найліпший епізод, як не дивно і як би там складно не було, – це період їхнього виживання і колективної участі у війні. Вони були молоді, їм вдалося обдурити смерть, їм вдалося когось врятувати. Тому попри безглуздість тієї війни, емоційно це був найважливіший період, який відрізнявся від тієї рутинної роботи, яку багато хто має зараз.

І тому, незважаючи на поранення, перенесені інфекційні хвороби, їх точно вже немолодий вік, у них зараз є така готовність, така посвята і братська відданість. Я знаю багатьох з тих, які сьогодні на Майдані, і з величезною шаною ставлюся до того кроку над собою, який вони зробили. Це як для альпініста, який після 20 років перерви знову повертається на штурм вершини, розуміючи, що руки вже не ті, але є щось таке всередині, в його характері. Я приблизно в такий спосіб оцінюю, що роблять сьогодні афганці на Майдані. Я розумію ступінь самопожертви. З іншого боку, я розумію, що ні держава, ні суспільство не усвідомлює готовності тих людей. Їх невеличка кількість є, по суті, хребтом того руху. І вони точно готові стояти до кінця. Просто не всі розуміють, про який кінець ті хлопці знають і які можливості зі своїх понівечених тіл вони можуть вичавити задля того, щоб усе було добре. Думаю, цей феномен просто ще недооцінений.

 

– Маючи досвід бойових дій, може порівняти їх з тим, що відбувається в Києві, зокрема з боями, які були на Грушевського? Як би Ви охарактеризували те, що відбувається?

 

– Те, що було в Києві, це не війна, на щастя. Це, скоріше, подібне на пейнтбол. Але що для мене дивно і парадоксально – так це таке насильство, яке я побачив на Грушевського. Пройшовши майже два з половиною роки війни, я бачив, як помирають люди від куль, бачив, як брали полонених. При своїй невеликій комплекції, я сам одного разу брав у полон одного з бойовиків, який у два рази від мене був більший. Бачив спробу знущання і був ініціатором того, щоб жорстко покарати наших солдатів, які просто здуру заганяли голки полоненому. Одного разу вони поливали зимною водою і повідморожували ноги афганському хлопчині, який мав, напевно, років 13. Я сам відвів їх на гауптвахту. Це були єдині приклади насильства, принаймні, які мені довелось там особисто побачити. Тому те, що в Києві – це не війна. Але такий ступінь агресії я бачу вперше.

 

– Чи були на війні випадки, коли цілеспрямовано стріляли у медиків та журналістів?

 

– Насправді на війні важко було розрізнити медик це чи не медик. Хіба в кіно медики завжди з червоним хрестом. Це у Першій світовій війні медики мали червоні хрести. Я ходив у звичайній військовій формі, мав звичайний автомат. Був такий епізод, коли мені довелося оперувати полоненого. Він ніяк не міг зрозуміти це, такими щирими дитячими очима дивився на мене і питав, чи я справді лікар. Цільово не стріляли, але обстріли військової частини були. Хоча якщо снайпер бачив офіцера, то мав бажання у нього вистрілити.

 

– Чим, на Вашу думку, зумовлена така жорстокість силовиків у Києві? Здавалося б, це ж громадяни одної країни…

 

– Для мене тут дві загадки є. По-перше, я не можу знайти відповідь, чим пояснюється така жорстокість. На війні по різні сторони барикад був агресор, окупаційна радянська армія, і нація, яка обороняється, яка має свої традиції, свою віру. Була винищена вся їх держава, і агресії такої не було. Навіть якщо кажуть, що це в Києві був російський спецназ, я все-одно не можу того зрозуміти. Я знаю професійних людей, які були на високих посадах по всьому Союзу, в тому числі у бойових структурах. Двоє з моїх побратимів, наприклад, були в особистій охороні Лукашенка, частина – заступниками міністрів силових відомств у Росії. Тобто я знаю, як вони організовані, як вони можуть реагувати, але я ніколи не бачив такого. Навіть люди, які отримали поранення, я не бачив, щоб вони на комусь так відігравались. Я не можу зрозуміти, як можна лупити, як мішок дитину чи дівчину, мені це не вкладається у голову.

 

Друге питання, яке мене ще більше мучить і на яке я не знаю відповіді, стосується того, що ці події закінчаться і все буде добре. Але ці люди нікуди не подінуться. Навіть якщо «Беркут» буде розформований, ці люди все одно тут залишаться, будуть жити в цьому суспільстві. Навіть якщо когось посадять за особливі злочини, але основна маса залишиться. І, як на мене, тут є величезна проблема, про яку мали би, напевно, психологи говорити. Ці люди не зміняться, та агресія не мине, вони потенційно залишаться вибуховими. Це величезна загроза для суспільства, що така купа мутантів буде у ньому розпорошена. Тут я просто подивований, розгублений і не можу пояснити, як з цим бути.

Ця влада точно впаде

 

– Яке, на Вашу думку, може бути розв’язання цього конфлікту між владою і Майданом? Чи можливий мирний шлях?

 

– Думаю, лишилося пару кроків, і ситуація буде оптимістична. Влада точно впаде, і той період у житті держави завершиться. І, можливо, навіть не за рахунок внутрішніх протестних сил, а за сумою факторів – і реакції зовнішнього середовища, і все-таки великої мобілізації основної частини суспільства, незважаючи на те, що на Галичині є якесь емоційне затухання.

Маю надію, що ситуація завершиться тихо і що вже жодної краплі крові не проллється. Можливо, ще буде якийсь спалах, але влада не має шансів пережити це і втриматися. Важливо, щоб система помінялася. А вона точно буде змінена – при таких змінах у свідомості людей, при такій зміні загальних тенденцій - усе буде добре.

 

– Але питання в тому, хто прийде на місце цієї влади. Наразі нинішні політики не викликають особливо ентузіазму у людей, які є безпосередньо на Майдані.

 

– Залежно, як на це дивитися. У Львові, наприклад, за Януковича теж люди голосували. Усі політики – це вибір людей. І, як на мене, немає досконалих політиків і немає добрих політиків. Можливо, історія підносить певні фігури, як, скажімо, Черчілля чи де Голля, які насправді були абсолютно різні і контроверсійні – для когось добрі, а для когось погані. Успішність чи неуспішність держави або системи залежить від того, що відбувається на низовому рівні. Мені набагато важливішим видається те, чи ми свідомі того, що коли після революції прийде до влади якийсь класний політик, нам треба буде відмовитися від дуже багатьох речей. Не плюнути на вулиці, пропустити людину в трамвай. Це набагато складніше зробити, ніж взяти Банкову. Взяти Банкову легко, а перестати брати хабарі – набагато складніше.

 

І з цієї точки зору, нас ще чекає драматичний період. Як за Мойсеєм – великі зусилля над собою треба зробити великій кількості людей. Після 2004 року була та сама історія. Ця подія, по суті, була успішною по ментальності, але далі всі робили те саме, що й до того. Ми робимо погані дороги, дуримо одне одного, недобре вчимося в університетах, але чекаємо, щоб хтось все решта за нас зробив. Це така наївність та інфантильність нації. Думаю, найскладніший етап революції – це зміни над собою.

 

– В Україні все ще багато людей не розуміють Майдану, не підтримують його. І якщо ця влада буде повалена, як бути з тією частиною країни, адже всім врешті жити в одній державі? Як уникнути такого поділу ментального на «своїх» і «чужих»?

 

– Думаю, не варто драматизувати. Через революційність ситуації ми беремося оцінювати події через шкалу війни. По-друге, я не маю ілюзій, що донеччани всі за Януковича. Це ті бідні і нещасні люди, яких за 200 грн на мітинг привозять…

Думаю, що все спокійно вляжеться. Люди точно не б’ються за політиків. Хоча в силу інфантильності нації всі шукають царя, який нас поведе за руку і все зробить. А у нормальній країні люди взагалі не знають своїх політиків. Україна доведена до ручки в плані того, що функції держави зведені до нуля. Величезним позитивом буде, якщо держава не буде займатися патерналізмом, а просто перестане заважати, адже основна маса людей зараз виживає наперекір державі.

 

Але ви праві по філософській суті запитання. Україна на переломі Сходу і Заходу, в принципі, є унікальна. Чому ми бачимо таку різницю вже за 70 км, у Польщі? Справа ж не у кордоні. Думаю, тут проблема в тому що Україна, по суті, не мала періоду просвітництва, коли людей вчили елементарних речей – миття рук, ходження до туалету, копання вигрібної ями кола хати, не кажучи вже про загальну грамоту. Тому ми цивілізаційно доганяємо світ, і звідси така запущеність. Це дрібні ментальні речі, які мусить нація проходити. І в різний спосіб, іноді через помилки, ми мусимо підтягтися, але все буде добре.

 

Еліта медиків виявилася байдужою

 

– Повертаючись до медичної теми, як би Ви оцінили роль лікарів на Майдані?

 

– Медики – це той сегмент суспільства, який дуже живо відреагував. Напевно, немає жодної функціональної структури на Майдані, де би не було медиків. Це середовище, яке має певну ступінь відповідальності. Мені, можливо, певною мірою прикріше за елітних медиків, за академічне середовище, яке, на жаль, виявилося надзвичайно аморфним. Не кажу про західні області – львівські медики, наприклад, відреагували дуже добре на рівні абсолютно всіх. Я знаю багато професорів, які відчергували ночі на Майдані. Але елітне медичне середовище залишилося байдужим. Ми писали відозви, відгукнулася світова федерація, а наші просто проігнорували.

 

– Чому? Їм і так добре в тій системі, яка є?

 

– Так, їм добре, вони бояться зміни системи. Значна частина все-таки живе пострадянськими мірками і почувається набагато вищими в шкалі оцінки України в порівнянні з Росією. Тобто в цій системі вони можуть бути великими. Але це стосується не лише медиків, а й багатьох інших. По-друге, може спрацьовувати принцип «я професіонал, роблю свою роботу і крім мене ніхто її не зробить». Тут є певна логіка, бо якщо би всі поїхали на революцію, то поїзди би не їхали, діти би не народжувалися, було би багато проблем. Значна частина людей, які поїхали на Майдан, не могли себе реалізовувати у звичній системі і для них це стало певним виплеском чи можливістю проявити свою активність.

 

З іншого боку, емоції продукують певні міфи щодо того, що там відбувається. Там є і багато абсурдних речей, є свої нюанси. Але медики чесно відпрацювали, чесно витягували людей, знайшли силу перебороти в собі внутрішній страх і, незважаючи на загрози каральних санкцій чи просто завершення кар’єри, які досі не зняті, змогли зібрати свої ресурси і поїхати туди. І цей їх порив внутрішній, звичайно, треба вписувати золотими буквами в історію.

 

– У своїй книзі «Сто випадків з практики районного хірурга» Ви пишете про свого батька як про одного з «останніх могікан» львівської загальної хірургії. Чи залишились ще такі люди, зокрема у провінційних лікарнях?

 

– Практично, немає. Це покоління, яке вже фактично відійшло. Змінилися цілі пласти – просто хронологічно завершилася епоха певних людей. Але тут питання не віку, а абсолютно інших людей. Це люди, які починали працювати, коли ще не було загального знеболення, ультразвуку, рентген не в кожному районі був, а електрокардіографія – це було приблизно як комп’ютерна томографія зараз. Тобто лікар, крім свого мозку, своєї інтуїції, своєї відповідальності і заточеного на камені скальпеля, нічого не мав. І вся відповідальність була персонально на лікарі, який працював один, тоді як сьогодні тут можна закликати 50 хірургів і радитися з ними.

 

Зараз на ультразвуці можна побачити все, що робиться всередині, а тоді могли довіряти лише своїй інтуїції і пальцям. І, тим не менше, це були люди, які приймали правильні рішення, в дуже складних умовах робили дуже складні операції. І, фактично, на їхніх очах медицина дуже швидко трансформувалася і зробилася технологічною. Напевно, таким чином просто завершився перехід у постмодерну фазу. Тоді резекцію шлунку робили під місцевою анестезією або кишкову непрохідність оперували, роблячи уколи новокаїну. Я, хірург із 30-річним стажем, не знаю, чи я би технічно сьогодні таке зробив. Таке складно уявити. Це вже історія.

 

Тетяна Штифурко, Роман Балук, ІА ZIK

 

Довідка.

Ігор Дионізович Герич народився 15 жовтня 1961 року у м. Турка на Львівщині в родині відомих бойківських лікарів – Віри і Дионізія Герич. У 1984 р. з відзнакою закінчив Львівський державний медичний інститут (нині – Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького) за спеціальністю лікувальна справа. У 1985 р. після отримання кваліфікації хірурга працював лікарем-хірургом Турківської центральної районної лікарні. У 1985–1987 рр. проходив строкову військову службу в складі обмеженого контингенту радянських військ в Демократичній Республіці Афганістан.

Після демобілізації короткочасно працював лікарем-хірургом II хірургічного відділення Львівської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, допоки в серпні 1987 р. не поступив в аспірантуру при кафедрі загальної хірургії Львівського державного медичного інституту. У 1999 році отримав науковий ступінь доктора медичних наук. З 2002 р. після отримання звання професора до 2013 р. – професор кафедри загальної хірургії, з 2013 р. – завідувач кафедри хірургії №1 Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, голова Львівського осередку Асоціації хірургів України. З 2005 р. по 2008 р. – начальник Головного управління охорони здоров’я Львівської обласної державної адміністрації, голова Українського лікарського товариства у Львові. З 2005 р. по 2010 р. – член Національної ради з питань охорони здоров’я населення при Президентові України, член Вищої вченої ради Міністерства охорони здоров’я України, член дорадчої ради при Комітеті Верховної Ради України з питань охорони здоров’я. З 2010 р. – голова правління Галицької лікарняної каси, гостьовий професор Школи біоетики Українського католицького університету, де в рамках сертифікатної програми з біоетики «На службі охорони життя» викладає курс «Лікарська етика».

 

 

Фото: Роман Балук/ZIK

Джерело:

http://zik.ua/ua/news/2014/02/15/igor_gerych_v_afgani_ne_bulo_takoi_zhorstokosti_yak_u_berkuta_460950

 

 

 

 

Переглядів: 311 | Додав: Олекса
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Вівторок, 21.11.2017, 03:28
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
«  Лютий 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 304
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 12
Гостей: 12
Користувачів: 0
Iv. Stepura © 2017Хостинг від uCoz