Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2015 » Січень » 3 » Волонтер Червоного Хреста: Кожен має робити те, що в його силах
20:36
Волонтер Червоного Хреста: Кожен має робити те, що в його силах

 

 

СПОГАДИ  УЧАСНИКА  МАЙДАНУ

 

       

       Роман Котляревський – біолог та менеджер

       з логістики. Його київські співволодіння, павільйон

       з екзотичними тваринами "Едемський сад"

       в Ботанічному саду, як він сам каже, – це щось

       середнє між віденським будинком метеликів

       та будинком моря.

 

 

 

 

 

 

Протягом майданівських грудня та січня він був краплею в океані, як і чимало українців, подвиги та гідність яких не залишили байдужими увесь світ. Тоді Роман приносив на головну площу столиці їжу, гарячі напої і допомагав медикаментами.

 

Але його внутрішня крапля свідомості вирішила, що цього недостатньо. За щасливим, чи радше цікавим, збігом обставин далі всю свою Революцію Гідності він провів у якості волонтера Червоного Хреста, аж доки через поранення від снайперської кулі не потрапив до Відня.

 

Роман розповідає свою історію спокійно, часто навіть іронічно жартує. Мовляв, виїжджав у відрядження в Конго та Судан, коли там були громадянські війни, а поранили на рідному Майдані. Він говорить мало, зате влучно, має дуже добру усмішку і такі самі очі, які час від часу стають сумними.

 

Вдень – робота, а ввечері – Майдан. Таким була його революція перші два місяці.

 

А 20 січня, після жорстоких протистоянь, Роман побачив в одній з бригад Червоного Хреста своїх давніх знайомих – і вирішив, що саме так зможе реально допомогти тим, хто цього потребує. З цього почалося його інше життя.

 

 

 

Роман Котляревський (ліворуч)

 

 

З 22 січня 2014 року Роман вступив на пост. У Червоному Хресті працювало близько 50 чоловік, було чотири групи. Чергування відбувалося через день, або раз у три дні відповідно до складеного графіку. Тоді протягом всього місяця була досить спокійна обстановка, люди чекали в напруженні, коли щось зміниться. Однак особливо гострих ситуацій не було.

 

За винятком однієї. "Червоний Хрест надає не тільки першу медичну допомогу, а й займається врегулюванням тяжких ситуацій, щільністю людських потоків. Населення все-таки довіряє людині з червоним хрестом, принаймні на Майдані так було", – згадує Роман, розповідаючи про захоплений Український дім на Європейській площі. Там було близько 200 неозброєних міліціонерів-строковиків.

 

Коли під стінами зібралася чимала кількість демонстрантів, назрівав конфлікт. Бригада Червоного Хреста, очолювана тоді Василем Журавлем, стала стіною переговорів, допомогла міліціонерам вийти з Українського дому та уникнути силової розправи.

 

У цьому і полягала унікальність дій медиків, як третьої сторони між мітингувальниками та силовиками: діяли злагоджено та надзвичайно скоординовано, довіру викликали в обох сторін.

 

Оскільки Червоний Хрест – незалежна організація в усіх його значеннях, то допомога надавалася усім без винятку. "Коли ми виходили на чергування, то навіть не вели розмов на політичну тему, бо Червоний хрест – нейтральний, він повинен таким і залишатися", – каже Роман.

 

 

 

 

"Дівчата зробили пункт в готелі "Україна", а хлопці з Червоного Хреста

пішли збирати поранених та вбитих..."

 

 

Тому їм, бригаді Червоного Хреста, і Котляревському зокрема, довелося чимало побачити та пережити.

 

Роман розповідає про те, як прикривали двох солдатів Внутрішніх військ, коли на тих напали демонстранти і мало не забили – тоді дісталося добряче йому самому і колезі-медику, як фіктивно перев’язували міліціонерів, бо ті не хотіли нападати на майданівців; як рятували людей в захоплених будівлях та виводили їх під виглядом медиків; як рятували беркутівців, а їхні командири це бачили і потім не чіпали Червоний Хрест, завдяки чому їм вдалося врятувати сотні людей від побиття.

 

Якби не згуртованість, стратегія та чіткість дій Червоного Хреста, щонайменше 500 людей спіткала б інша доля.

 

Котляревський згадує відділення Правексбанку на розі Шовковичної та Інститутської. 18 лютого на роботу вийшов охоронець і близько 5 співробітниць банку. Почалися сутички, з даху будівлі беркутівці кидали газові гранати. Менеджер банку звернувся з проханням до Червоного Хреста про допомогу в евакуації.

 

"До нас вийшов голова чи менеджер і сказав, що треба вивести з будівлі 5 жінок, – згадує Роман. – Тоді ми підійшли до командира Беркуту, попросили, щоб 5 хвилин нічого не кидали і створили коридор, аби вивести людей. Командири передали по раціях на дах, і вогонь припинили. Звісно, було тривожно, але все обійшлося".

 

Далі – пауза... Роман здогадується, про що я хочу запитати, і продовжує: "Це люди. Так, в даний момент вони роблять не те, що нам би хотілося і представляють не ту сторону, яку нам би хотілося – але після того, як ти одягаєш форму Червоного Хреста, не маєш права висловлювати перевагу в чиюсь сторону. Ми були в якійсь мірі буфером між ними і протестуючими. Це давало можливість допомагати людям, знаходити спільну мову. Потім до нас навіть підійшов якийсь генерал міліції і сказав, якщо нам потрібні медикаменти, то нас усім забезпечать".

 

Доводилося ставити собі виклики. Але усвідомлення того, що ти займаєшся активною справою і допомагаєш справді там, де потрібно, навіть у не дуже напружені дні, – мотивувало працювати далі.

 

19 лютого Роман поїхав додому відпочити, а 20 рано-вранці друг забрав його на чергування. Тоді, каже, і стало по-справжньому страшно. Адже перед кожним виходом читали новини, а ранок 20 приніс сумні звістки про снайперів і багатьох поранених.

 

Питаю Романа, що ж його змусило знову усвідомлено вийти на чергування. "Думаю, якщо хтось з нас пішов, то інші зрозуміли б його страх. Але це означало послабити групу: ті задачі, які ми могли виконати в повному складі, ми вже б не виконали. Тому ми вийшли всі разом і того страшного дня".

 

 

 

 

"Там був жах, сюрреалізм: навколо тебе стрілянина,

звідки – незрозуміло, пригинаєшся, поруч трупи, кров, дим і хаос..."

 

 

Надійшло повідомлення йти на Інститутську, бо там була найбільша кількість поранених. Дівчата зробили пункт в готелі "Україна", а хлопці з Червоного Хреста пішли збирати поранених та вбитих.

 

"Там був жах, сюрреалізм: навколо тебе стрілянина, звідки – незрозуміло, пригинаєшся, поруч трупи, кров, дим і хаос", – сумно згадує Роман, і розповідає далі...

 

Хлопці все підбігали до медиків і просили іти вище, оскільки там, на Інститутській, була найбільша кількість поранених, постійно повторювали, щоб не боялися, бо по медиках не стріляють.

 

"Ми почали підніматися вище, на майданчику біля банку, там найбільше всього постраждалих було, – коментує Котляревський, – помітили хлопця в блакитній касці. Уже потім я дізнався про сумну історію ООНівської каски, яка належала Устиму Голоднюку. Ми побачили, що хлопець мертвий, але все одне мали переконатися і забрати його".

 

Медики Червоного Хреста розстелили ноші, щоб покласти на них Устима, і в цей момент, як іронічно каже Роман, і він "отримав свій подарунок", – постріл в праве стегно. Однак його врятувало те, що він піднімався з ношами, оскільки в іншому випадку куля могла потрапити в голову або легені.

 

Далі уже Романа віднесли в медпункт готелю "Україна", потім на операцію до 12 лікарні на Дружби народів. Там він пролежав два тижні і волонтери відправили його на додаткові дві операції до Відня. Тут чоловік затримався на півтора місяці.

 

 

 

 

Медики Червоного Хреста розстелили ноші, щоб покласти на них

Устима Голоднюка, в цей момент, Роман отримав свій постріл в праве стегно.

 

 

Як виявилося пізніше, в австрійській столиці Роман не тільки лікувався, а й змушений був виконувати просвітницьку місію. У палаті сусідами хлопця були 94-річний дідусь, який колись працював пекарем та вчитель філософії.

 

"Вони почали мене розпитувати, звідки я, звісно, я їм і про поранення, і про Майдан розповів. І тут мені пішли фрази про фашистів, про підкупність Майдану і так далі, а коли я спитав, чому вони так думають, мені включили телевізор. Там німецькі канали транслювали російські новини", – ділиться своїм розчаруванням Роман. Тоді він провів довгі години за розмовами з двома сусідами, показуючи фотографії, розказуючи свої історії з Майдану, наводячи факти про російські марші, псевдофашистів та пропаганду.

 

"З викладачем філософії ми спілкувалися англійською, а він все перекладав дідусеві. Потім він почав аналізувати інформацію, читати, розказувати медсестрам, лікарям, своїм друзям. А коли його виписали, то навіть приходив навідувати мене кілька разів і дуже дякував, казав, що нічого не знав про Україну, а тепер сам шукає новини, слідкує за подіями і друзям розповідає, – каже задоволено Роман. – Мені було приємно, що стільком людям вдалося донести правдиву інформацію, з перших вуст".

 

Роман у розмові про своє австрійське перебування згадує діаспорних українців.

 

Його обличчя розпливається в усмішці, і повільний чоловічий тембр набирає радісних нот: "99% цих українців – просто прекрасні люди, вони настільки добрі і чуйні, що, за винятком одного випадку, я не можу нічого поганого сказати. Всі для мене були як рідні. Я-от, не вірю, наприклад, що в російській діаспорі так само провідували і піклувалися б про хворих". Він перераховує імена всіх українців, які його відвідували і розповідає, як і чим допомагали.

 

 

 

 

Роман пам'ятає імена всіх українців, які його

відвідували і допомагали у Відні 

 

 

У нього до сих пір є знайомі, які запитують, нащо він волонтерив на Майдані, мало того, скільки за це платили. Як би це не було сумно, але Роман визнає, що для деяких донині поняття волонтер – незрозуміле і неприйнятне.Каже, що неймовірно вражений, навіть за кордоном вони залишаються самими собою і настільки дружніми. В деякій мірі, вони – більші українці ніж ті, що в Україні.

 

"Діаспорні українці хвилювалися, що вони не вдома в той момент, коли в Україні відбуваються такі події. Але я бачив тут тисячу людей, яким було наплювати, насправді вони за кордоном робили більше, аніж деякі люди тут", – коментує Роман.

 

Він вважає, що кожен повинен захищати свою країну та робити те, що йому по силах.

 

Лідія Акришора, Відень, спеціально для УП.Життя

 

 

Фото – з архіву Романа Котляревського

 Джерело:

http://life.pravda.com.ua/volunteers/2015/01/3/186955/

 

 

 

 

 

 

 

Переглядів: 236 | Додав: Олекса
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Субота, 22.07.2017, 13:53
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 300
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 2
Гостей: 1
Користувачів: 1
apostoljuk
Iv. Stepura © 2017Хостинг від uCoz