Головна » 2017 » Серпень » 2 » Газета «Урядовий кур'єр» про проблеми з опікою над громадянами похилого віку в Україні
21:44
Газета «Урядовий кур'єр» про проблеми з опікою над громадянами похилого віку в Україні
БАНКА БОРЩУ ВІД ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА
Хто надаватиме допомогу громадянам замість працівників патронажної служби»?
Волонтера Марію Бредихіну з Попасної влітку нагороджено почесним званням «Заслужений працівник охорони здоров’я України». Тільки за період 2014—2015 років вона під обстрілами роздала людям 6644 продовольчих набори. Гуманітарну допомогу доводилося перевантажувати у Врубівці. До обстрілюваного з усіх боків міста міжнародні благодійники їхати не наважувалися. Та жінку в жилетці з червоним хрестом знали на всіх блокпостах й беззаперечно пропускали. Вона везла допомогу туди, де її потребували найбільше.
Загибель червоного скутера
У Попасну війна прийшла 18 липня 2014 року. Хто мав сили, поїхали якнайдалі. Люди похилого віку залишилися. Життя міста завмерло. Тільки військові і їхні машини курсували містом. Серед них патронажна медсестра голова районної організації Червоного Хреста рухалася спорожнілими вулицями. «Їздила як королева - сама на все місто», - сміється Марія Бредихіна. Її сім’я перебралася із квартири в багатоповерхівці у будиночок на околиці, який вважався дачею. Там льох - можна ховатися.
За 10 років роботи в Червоному Хресті пані Марія вважає своєю великою родиною й сотню підопічних людей похилого віку. Тож о п’ятій ранку сідала на червоний скутер і починала об’їзд. Міна влучила у скутер Марії Миколаївни, щойно вона увійшла в під’їзд будинку.
«Якби на хвилинку забарилася, уже не була б живою», - зізнається вона. За ці гіркі місяці їй довелося побачити багато смертей звичайних цивільних людей просто на вулицях рідного міста - міни і «гради» накривали Попасну нескінченно.
Але їздити до підопічних не перестала. Для цього довелося позичити у чоловіка велосипед. Адже самотніх, тих, хто не ходить, треба відвідувати щодня. 80—90-річні бабусі й дідусі чекають на неї з нетерпінням. У Марії Миколаївни в сумці ключі чи не від усіх хвірток, воріт і дверей. Вона і їхній зв’язок зі світом, і годувальниця. «Люди тривалий час не отримували пенсії. Часу готувати для кожного не було. Вдома наварю борщу, супу, каші, розкладу в банки і везу. Потім нам передали гуманітарний вантаж з борошном з Полтави. Порадившись, вирішили не роздавати його, а пекти хліб. У багатьох житло зруйноване, де людям пекти самотужки? На двох точках роздавали випічку - у школі й клубі. Отримувала продукт на хлібозаводі, потім везла туди. Допомагали волонтери.
Згадувати боляче. Тому стареньких ніколи не розпитує про війни, які їм довелося пережити. Тепер і власних «військових мемуарів» вистачає.
Працівниці Червоного Хреста завжди готові прийти на допомогу. Фото автора
Строкатий візерунок долі
Марія Бредихіна і тепер обходить підопічних як волонтерка. Знає ціну доброті. З нею самою доля не панькалася. Трудову діяльність Марія розпочала в 1972 році після закінчення Стахановського медичного училища. «Вступила в медінститут, але довелося кинути — не мала за що вчитися, в сім’ї було ще двоє братів. Ми всі троє вступили у виші. Мати вирішила, що тільки хлопців треба вчити», — розповідає про себе. Потім вийшла заміж, з’явилися діти, працювала на заводі зварювальником. Після Чорнобиля в сім’ю взяли прийомних дітей. Чому так вирішили? «Подумали з чоловіком: а якщо в нас лихо, то хтось узяв би моїх. Так і сталося, коли в 2014 році невістку з дітьми ми відправили якнайдалі від війни. Ними опікувалися чужі люди», — міркує жінка.
За 38 років спільного життя з чоловіком усім дітям — рідним і прийомним — дали вищу освіту. «Життя пролетіло. Але я все ще почуваюся школяркою», — зізнається Марія Бредихіна. Жартівливо розповідає, як застав її на городі телефонний дзвінок з Адміністрації Президента України. Як почула зі слухавки, що мало не завтра необхідно прибути до Маріїнського палацу для отримання державної нагороди. Як із чоловіком поспішали на машині до київського поїзда, як у столиці попросила Марину Порошенко сфотографуватися поруч: «А то в Попасній не повірять, що тут була».
Але й у Попасній, і в Сєверодонецьку, і в Києві найбільше говорила Марія Миколаївна про своїх підопічних.
Хронометраж доброти
Перед черговим візитом до давньої знайомої Марії Порядкіної пані Марія хвилювалася. У думках перебирала, як привітати зі 100-річчям ювілярку. Вона цю сім’ю провідує вісім років. Бабці 100 років, доньці й зятеві — по 80. Усю війну вони тут. Бабуся вправна й досі. Сама одягається, застеляє постіль, стежить за новинами. Свого часу працювала сурдоперекладачем, була серед людей. Для неї і тепер важливе спілкування. Тільки на вулицю неохоче виходить: каже, соромиться старості.
Серед тих, хто потребує допомоги, переважно люди самотні. Саме той випадок, коли склянку води подати нікому. І як на те не найкращі часи настали й для служби.
«З кінця минулого року роботу патронажної служби Червоного Хреста призупинили. Хоч люди, яким потрібна стороння допомога, нікуди не поділися, — обурюється Марія Миколаївна. — Нині міжнародники намагаються знайти варіанти розв’язання проблеми. Запропонували підрахувати, скільки часу потрібно на виконання тієї чи іншої послуги. А як такому підрахунку дати раду? Попасна — не Сєверодонецьк, де можна сісти в маршрутку і під’їхати в будь-який кінець. Сідаю на велосипед і лише надвечір припинаю його у своєму дворі. Наприклад, треба помити людину. Влітку — це одне, а взимку — інше. Щоб організувати банний день у приватному будинку, потрібно вибрати з грубки, наносити вугілля, дров, води, натопити в хаті. Добре, коли є чим обігріти хату, а є оселі, в яких господареві не під силу купити вугілля. Доводиться мені самій збирати шишки, щоб напалити. Ось і виходить, що треба витратити півдня».
Я поїздила подивилася, спробувала записати, на що скільки часу витрачає пані Марія. Можна приблизно підрахувати час на нагрівання води, рубання дров і миття. Але якою має бути арифметика спілкування? «Передовсім стареньким потрібне спілкування, особливо самотнім, які обмежені в пересуванні й закриті у своєму просторі. Їм дуже важлива психологічна підтримка. Зазвичай у такої бабусі розпитаю, де вона працювала, хто її кума, з ким дружила. Потім, перш ніж до неї йти, поспілкуюся з її подружками. Прийду розкажу, що кума вже й прабабусею стала, інші новини. Люди живуть цим. Ось це їм найголовніше», — вважає Марія Бредихіна.
І як не погодитися з нею?
ПРЯМА МОВА
«У нас працюють висококваліфіковані співробітники»
Ольга КУДАЄВА, голова Луганської обласної організації Товариства Червоного Хреста України:
— Роботу патронажної служби припинено на вимогу МОЗ України. Міністерство наполягає, щоб наші медсестри мали ліцензію, хоч у нас працюють висококваліфіковані співробітники, мають профільну освіту.
Проблему обговорюють на рівні Національного комітету Червоного Хреста, але поки що її не розв’язано.
В області на підконтрольній території 12 тисяч паліативних хворих. Послуг патронажних сестер потребують не менш як 300 осіб. Чи зможе фельдшер, який працює в сільській місцевості, обслужити всіх? Наша медсестра мала навантаження 8—10 осіб. А тепер без нашої допомоги, за визнанням фельдшерів, у них по 20 викликів щодня.
На цій території працювало 154 медсестри. Тепер деякі з них стали волонтерами.
Міжнародний Комітет Червоного Хреста, щоб розв’язати проблеми, планує організувати пілотний проект для Луганської й Донецької областей щодо роботи патронажної служби. Триває апробація, як здійснювати оплату праці патронажних сестер, фіксувати їхні візити до підопічних, підрахувати витрачені людино-години на виконання медичних та інших призначень.
До кінця року в межах цього проекту МКЧХ ставить завдання навчити нас, як працювати, щоб заробляти гроші, як написати проект на надання таких соціальних послуг, аби держава передбачила гроші на їхнє фінансування.
