Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2017 » Жовтень » 14 » Перший в світі хоспіс побудувала закохана людина
20:47
Перший в світі хоспіс побудувала закохана людина

 

 

ХОСПІС, ЯК ЗАСЛІН СТРАЖДАННЯМ

 

 

 

 

Скорботна місце - сумна лікарня. Фото бл. 1900 року. Фото з сайту stjh.org.uk



50 років тому відкрився перший в світі хоспіс.

Філософія сучасного хоспісного руху народилася

із розмов двох закоханих людей.

 


Сумні лікарні і богоугодні заклади, куди приймали лише вмираючих, існували і раніше. Але лише в 1967-му слово «хоспіс» знайшло значення, яке ми вкладаємо в нього сьогодні. Засновниця сучасного хоспісного руху, англійка Сіслей Сондерс змусила весь світ по-іншому поглянути на смерть, біль і страждання.


На світі щастя немає

 


Сіслей Сондерс, засновниця сучасного хоспісного руху. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com


Батько Сіслей, процвітаючий торговець нерухомістю, був вкрай незадоволений, коли дочка не змогла вступити до Оскфордскій університет. Престижна приватна школа, елітний пансіон для дівчаток - до чого все це? Мабуть, згубний вплив легковажної матусі всьому виною. Містер і місіс Сондерс в кінці 30-х років бурхливо і стрімко рухалися у напрямку до розлучення.


Сіслей не хотілося бути схожою на них. Не хотілося вивчати політику з економікою, як вимагав тато. Але довелося. Вона вступила до коледжу Святої Анни в тому ж Оксфорді і якийсь час була старанною ученицею. Їй було 20, і одну річ вона знала точно: щасливою їй не бути ніколи. Все просто: немає на світі ніякого щастя, а є лише сварки, страждання і нудьга.


Друга Світова війна плавно вписалася в похмуру картину світу молодої дівчини, нітрохи не налякавши, а навпаки - надавши сил. У Сіслей з'явився привід кинути ненависний коледж: треба допомагати пораненим бійцям.
Вона поступила в медучилище, блискучого його закінчила, і майже до кінця війни доглядала за хворими і пораненими. А потім пошкодила спину, перевертаючи важкого - в усіх відношеннях - хворого. Більше працювати медсестрою Сіслей не могла, довелося на радість татові повертатися в коледж.


Будівництво починається з вікна

 


Сіслей Сондерс і її диплом медсестри, отриманий в 1944 році. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com


Але з абстрактними науками було покінчено. Сіслей стала вчитися на медичного соцпрацівника, а після влаштувалася в онкологічну лікарню Святого Томаса, вечорами підробляючи в будинку для вмираючих бідняків Святого Луки. Там вона познайомилася з християнами - дивними людьми, які працювали в цьому похмурому місці абсолютно безоплатно.


Сіслей, яка вважала себе атеїсткою, була вражена їх самовідданістю. Вона поступово дійшла до властивої всім, хто йде до віри, думки «щось там таке є», але далі роздумувати про релігію було ніколи. Вона закохалась. У 30 років, вперше в житті.


Його звали Девід Тасма. Під час війни він примудрився втекти з варшавського гетто, а зараз помирав у лікарні Святого Томаса від раку легенів. Хворий дуже страждав, і, звичайно, соціальному працівнику доводилося відвідувати його частіше, ніж інших.

 

Втім, в тій лікарні страждали всі. Але Девід був особливим. Він говорив Сіслей, що в стражданні теж можна знайти сенс, як і в смерті.

 

 

 


Девід Тасма. Фото з сайту endoflifestudies.academicblogs.co.uk


Вони разом згадували книгу доктора Франкла, котрий пережив концтабір і навчав світ «Сказати смерті ні». Але не всі такі, не у всіх вистачить сили і мудрості прийняти страшне і побачити в ньому світло. І тому хтось повинен допомагати пацієнтам вмирати гідно - без страху і болю. Але як це зробити? Сіслей і Девід розмовляли годинами, кожен день, і в цих розмовах двох закоханих народжувалася філософія сучасного хоспісного руху.


Перше, що зрозуміла тоді Сіслей - хоспіс повинен бути окремою установою. Чи не відділенням лікарні, не частиною чернечого ордену, а чимось абсолютно особливим. Чи не місцем смерті, немає! Місцем, де люди - в спокої, турботі, комфорт - проводять певний період життя, дуже важливий, відповідальний, наповнений величезною кількістю смислів, почуттів, подій.
 

Вона вже почала накидати на папері план майбутнього будинку: щось малювати, складати списки.
Девіду тоді стало зовсім погано, але він сміявся: «фантазерка». Він заповів Сіслей 500 фунтів стерлінгів (приблизно 13 тисяч в наш час) і пожартував: «Зробиш там вікно. Щоб я міг бачити, чи все у тебе виходить так, як ми задумали ».


Любов і тотальна біль

 


Хоспіс Святого Христофора. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com

 

У хоспісі Святого Христофора при вході встановлена ​​незвичайна меморіальна дошка: простий шматок товстого скла. Вікно Девіда Тасма. Якби не ті 500 фунтів, як знати, можливо, Сондерс і відмовилася би від своєї затії і не побудувала би хоспісу. Але заповіт улюбленого зобов'язував: вона повинна зробити для нього віконце, але колись потрібно побудувати сам будинок.


Наступні дев'ять років Сіслей займалася ретельним плануванням майбутнього хоспісу. Для початку потрібно було отримати диплом лікаря: не медсестри, не соцпрацівника: вони не мають права керувати таким закладом.
Вона ходить в медичну школу і влаштовується на роботу в католицький хоспіс Святого Йосипа.


Саме там колишня атеїстка стає християнкою, там вона засвоює головну істину: турбота про вмираючого неможлива без любові.


Але одного кохання мало - яким би воно не було величезним. Людина - цілісна істота. Страждає душа, страждає тіло. Щоб полегшити фізичні страждання, необхідно застосовувати в хоспісі останні досягнення медицини - на жаль, в існуючих на той час притулках для вмираючих це було неможливо.



Кілька років по тому доктор Сіслей Сондерс введе в медицину поняття «тотальний біль». Страждання має багато складових. Тіло вмираючого страждає не тільки від болю, симптомів безліч: задуха, нудота, ломота, гарячка ... І кожен з них необхідно зняти або хоча би полегшити їх дію.


Душа страждає нітрохи не менше. У своїх статтях Сондерс пише про почуття втрати, горя, самотності, цитуючи при цьому не найбільш традиційних для медицини авторів - Клайва Льюїса, Олександра Солженіцина ... І цим не вичерпуються страждання.


Є ще духовне життя, є соціальні проблеми. Вона скрупульозно досліджує всі аспекти мук вмираючих і намагається знайти спосіб боротьби з кожним із них.


Морфін за розкладом

 


Медсестри за роботою. Фото з сайту workingnurse.com

 

Але для початку їй довелося боротися з лікарняного бюрократією. Отримавши в 1957-му році диплом доктора медицини, Сондерс стає молодшим науковим співробітником лондонської лікарні Святої Анни, де вивчає все те ж - біль. Паралельно вона веде пацієнтів онкологічного відділення.


У той час у медичній практиці було прийнято видавати пацієнтам знеболюючі препарати, коли ті, цинічно кажучи «гарненько попросять». Хворий кричав від болю, але лікар констатував: «Ви можете ще потерпіти».
Морфін давали тоді, коли біль ставав по-справжньому нестерпним, а визначали це лікарі. Вони зовсім не були садистами. Вони, по-перше, економили ліки, а по-друге ... рятували вмираючих людей від наркотичної залежності.


Сіслей не могла миритися з таким станом речей. За вдачею дуже ніжна і чутлива, вона буквально фізично відчувала біль, чуючи, як кричить людина на лікарняному ліжку. Але ця ніжність не завадила їй впровадити в лікарні систему видачі знеболюючих по годинах. Ледве влаштувавшись в лікарню, новоспечена лікарка почала переконувати адміністрацію запровадити такий графік.


«Залежність від препарату розвинеться швидше, якщо людина буде чекати його прийому, скорчившись від нестерпного болю, - доводила Сіслей керівництву. - Знаючи, що таблетка прийде в свій час, можливо, випередивши наступ страждань, хворий не буде чекати її так люто. До того ж, таким чином ми зможемо знизити дози препаратів».


Найдивовижніше, що керівництво лікарні, а після і вся система паліативної допомоги Великобританії - і не тільки - почула доводи доктора Сондерс.


Горе як джерело натхнення

 

 

Антон Місневіч. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com


У тій же лікарні вона знайомиться з другим коханням свого життя - Антоном Місневічем. Теж поляк, теж її пацієнт, а значить - вмираючий від раку. Психологи, фахівці з системної сімейної терапії без праці пояснять, чому в житті Сіслей траплялися тільки такі «романи», але ми не станемо обговорювати це тут. Так трапилось. Головне, що в життя доктора Сондерс любов приходила не тільки в своєму найвищому вигляді милосердного служіння ближньому, а й в більш буденному, земному, сповненому своїми тихими і практично непомітними радощами.


Це була любов на краю прірви, на краю трагедії. Вона знала це - і все одно любила. Але коли в 1960 році Антон помер, все виявилося набагато страшніше, ніж вона могла припустити. Буквально через кілька днів помер батько Сіслей, а слідом за ним - одна з її нечисленних подруг (чомусь вона дуже важко сходилася з людьми).


Сіслей занурилася, за власним висловом, в стан «патологічного горя». І щоб вийти з нього ... почала, нарешті, будувати свій хоспіс, який вже практично набув свою плоть на папері, в її незлічених записах.


Гроші, спонсори, земля та інші непотрібні дурниці

 

Перш за все, потрібно було знайти гроші (500 фунтів від Девіда було явно замало), ділянку для будівництва і високих покровителів. Сіслей не дуже хвилювалася цими трьома справами. «Довірся Господу у печалі своїй, і Він тебе не залишить», - цитувала вона 54 Псалом, коли хтось називав її мрійницею. Вона знала: все буде, головне: грамотно сформулювати завдання.
 

Сондерс потихеньку збирає гроші, видає дві брошури з лаконічними назвами «Потреби» і «Схема». У першій вона викладає свою концепцію, в другій - докладно описує, як вона повинна бути втілена в життя.


І загалом, в обох брошурах найбільше говориться про духовні аспекти страждання і допомоги. Хоспіс на сто ліжок призначався для людей, котрі помирають від раку та інших термінальних захворювань. У ньому неодмінно повинна була бути каплиця і штатні священнослужителі.

 

 

 

У хоспісі. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com


«Хоспіс - це філософія, - стверджувала Сондерс, - з якої випливає дуже складна наука медичної допомоги помираючим і мистецтво догляду, в якому поєднується компетентність і любов».


Сіслей Сондерс хотіла пом'якшити кризу кінця життя, зробити її «часом справжнього життя, прийняття світу, а також часом відпочинку».


Новий будинок повинен був спонукати до того, щоб поміняти почуття людини. Час страху і самотності, найважчий час в житті, трансформується тут у мирний, спокійний, безпечний, наповнений сенсом - час повернення додому.


На перший план тут виходили духовні аспекти. «Перемога Христа над смертю і болем - ось головне, - писала Сондерс. - Особливі потреби вмираючого пацієнта і його сім'ї роблять питання релігійних і філософських поглядів першорядними. Ми хочемо створити атмосферу, де кожному - словами або без слів - допоможуть знайти свій сенс життя і спосіб впоратися з ситуацією».


Дрібниць немає

 


 

У хоспісі. Фото з архіву Сіслей Сондерс. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com

Починання підтримала заступник міністра охорони здоров'я Албертін Віннер, котра згодом стала головою правління хоспісу. Знайшлися і спонсори. Влада запропонувала їй ділянку під будівництво, від якого Сондерс відразу відмовилася. По-перше, занадто маленька (ніде буде розмістити театр і відділення фізіотерапії - хіба що в підвалах), по-друге, надто близько від муніципальної лікарні (ділянка спочатку призначався для одного з її відділень) з її бюрократією, а по-третє, недостатньо гарний краєвид. Довелося шукати іншу.
 

У тому, що стосувалося хоспісу, дрібниць не було взагалі. Втім, краса і атмосфера - це не дрібниці. Це одні з найважливіших речей, коли мова йде про останнє місяце і дні життя людини. «Будівля може допомогти людині в її стражданні, - говорила Сіслей. - Краса має цілющі властивості. Пацієнти бачать, що перебувають в дуже хорошому, на совість вибраному місці - і йому можна довіряти».


Величезне значення Сондерс надавала навколишнього пейзажу, вважаючи, що на тлі смерті кожен кущик і кожна травинка здатні перетворитися для пацієнта в щось, наділене сенсом і важливістю.

Хоспіс був задуманий як гібрид - «щось середнє між лікарнею і домом». У ньому повинен був поєднуватися затишок і останні досягнення сучасної медицини. Цю концепцію відбивав і дизайн Св.Христофора, створений архітектором-модерністом Пітером Смітом. Хоспіс складався з трьох частин - громадської, сімейної та клінічної.


Одномісні палати, в яких жили люди, котрі вже впритул наблизилися до смерті, не були приховані від поглядів інших. (Тільки морг розташовувався у відокремленому місці на території хоспісу. У ньому, за згодою родичів, проводилися дослідження - пов'язані виключно з природою болю і присвячені тому, щоб ще ефективніше боротися з ним).


Ліжка в палатах стояли так, щоб у хворого було відчуття простору, щоб він міг бачити і вікно, і вхідні двері. Родич, що сидів біля його ліжка, мав можливість розташуватися з комфортом в кріслі і читати книгу або милуватися краєвидом, думаючи свої сумні думи. Вікна в палаті розташовувалися під таким кутом, щоб з кожного відкривався гарний краєвид і в палаті в будь-який час дня було максимально світло. Увечері запалювалось м'яке жовте електричне світло - ніякого бездушного неону, яким освітлювали тільки медичні кабінети!


На столах - квіти, на вікнах - фіранки, сестринський пост, що не навіває асоціацій з лікарнею. Сіслей продумувала форму балконів і доцільність встановлення критих прогулянкових галерей, розміри ванних кімнат (вони були величезні, такі, щоб вдалося вкотити ліжко на коліщатках). Особлива увага приділялася чистоті: існуючі тоді хоспіси, м'яко кажучи, не славилися цим.


«Дрібниці» можна перераховувати безкінечно, адже вони склали цілу брошуру. І все в підсумку було втілено в життя.


Як багато потрібно встигнути! Відкрити хоспіс, вийти заміж ...


У 1967 році хоспіс Святого Христофора - перший хоспіс нового типу - прийняв перших пацієнтів. Це було не просто місце, де люди могли вмирати без страждань. Це було навіть не просто місце, де пацієнти та їхні родичі отримували всю необхідну допомогу і підтримку, що стосується самих різних аспектів відходу з життя.


Хоспіс був одночасно і лікарнею, і науковим, і навчальним закладом. Тут проводилися дослідження, вчили майбутніх фахівців паліативної медицини.
 

«Святий Христофор» став зразком для хоспісів нового покоління.Пацієнти Святого Христофора займалися садівництвом і музикою, писали картини і вірші (їх Сіслей публікувала і читала по радіо), брали участь в театральних постановках, ходили до церкви, робили зачіски і макіяж в перукарні, спілкувалися, сидячи у великому затишному залі з каміном, гуляли.
 

«Нам дуже багато потрібно встигнути зробити», - ось яким був головний девіз Сіслей Сондерс і її хоспісу. Одне з найголовніших занять - дослідити власні почуття, навчитися робити це без страху - мешканцям Св.Христофора допомагали в цьому священики, психологи, лікарі і заняття творчістю.


Велика увага в хоспісі приділялася арт-терапії. Багато художників дарували хоспісу свої полотна. Особливо багато робіт на стінах «Святого Христофора» належало пензлю Мар'яна Бохужа-Жижко, останнє кохання Сіслей Сондерс.

 


 

Сіслей Сондерс у себе в кабінеті в Хоспісі св. Христофора. 1970 роки. Фото з сайту ehospice.com


Як не дивно, він теж був поляком. Але на відміну від перших двох коханих нашої героїні, доля його була трагічною. Процвітаючий художник, Мар'ян викладав теорію образотворчих мистецтв в університеті. Він був старший за Сіслей на 18 років. Але любов такими дрібницями не цікавилася. Одна печаль: в Польщі у художника залишилася дружина. Мар'ян був католиком, глибоко віруючою людиною. Ні розлучитися, ні забути про неї він не міг. Повернутися - не хотів, лише посилав дружині порядну матеріальну допомогу щомісяця. І навіть коли вона померла, довго не наважувався зробити пропозицію Сіслей.

Она ждала, годы, которых и так было немало, шли. Она уходила головой в работу – единственное средство от печали. Лишь через пять лет после смерти пани Бохуж-Жижко сыграли свадьбу.


Вона чекала, а літа, яких і так було чимало, злітали одне за одним, як осіннє листя з дерева. Вона з головою занурювалася у роботу - єдиний засіб від смутку. Лише через п'ять років після смерті пані Бохуж-Жижко зіграли весілля.

 


 

Сіслей Сондерс з Мар'яном Бохуж-Жижко. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com


Доктор Сіслей була щаслива. Під вінець вона пішла в 61 рік.
Подружжя прожило 15 років - прекрасних років. Сіслей - тоді вже Дейм Сіслей Сондерс, кавалер ордена Британської імперії - поступово віддавала управління хоспісом своїм наступникам. Якщо справу не можна продовжити і тиражувати - в чому тоді сенс? Вона їздила по світу з лекціями, писала книги і статті (всього на її рахунку 220 публікацій).


Легка смерть

 


Сіслей Сондерс. Фото з сайту thefamouspeople.com


У 1984 Сондерс написала коротеньку статтю для Cambridge Review під назвою «Хороша смерть», де представила історичний огляд підходів до вмирання (не рятувати, а допомагати) і еволюції паліативного догляду.

 

Їй вдалося звести свою роботу до трьох основних принципів:
- увага до всіх симптомів пацієнта, а не тільки до болю;
- необхідність зменшувати душевні страждання помираючого;
- створення безпечної і комфортної обстановки.


Її, адвоката «хорошої смерті», часто звинувачували в тому, що вона пропагує евтаназію. Але погляди Сондерс з цього приводу були дуже певними і визначалися її вірою. Вона була впевнена, що в більшості випадків можна досягти «безболісної і мирної кончини», була категорично проти легалізації евтаназії, писала про це статті, виступала з доповідями в Парламенті.
 

В її архіві залишилася листування з прихильниками добровільного відходу з життя, включаючи сумно знаменитого доктора Джека Кеворкяна, прозваного Доктор Смерть.


«Якщо ви зробите активну евтаназію правом, скоро вона стане обов'язком, - писала Сондерс. - Пацієнт, знаючи, що може вибрати смерть, буде робити це, щоб позбавити родичів від «важкого тягаря». Тільки-но ми досягнемо цього ступеня, ніякої мови про вибір і свободу пацієнта вже не йде».

 

 


Хоспіс Святого Христофора. Фото з сайту cicelysaundersarchive.wordpress.com


Сіслей Сондерс померла у віці 85 років у своєму хоспісі - від раку. Про неї і її досягнення можна говорити ще довго, але навряд чи є слова кращі тих, що належать невідомій черниці, котра працювала з Сондерс в хоспісі. «Ми завжди говорили пацієнтам, що будемо намагатися зробити все, що в наших силах, щоб полегшити їхні страждання. Завдяки доктору Сондерс ми можемо сказати інакше: ми неодмінно зробимо все, щоб пацієнт не страждав».

 

Автор - Катерина САВОСТЬЯНОВА

 

Фото – з відкритих джерел в Інтернеті

За джерелом:

https://www.miloserdie.ru/article/kak-byl-postroen-pervyj-v-mire-hospis/

 

 

 

 

 

 

Переглядів: 283 | Додав: Олекса
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Неділя, 07.06.2020, 04:55
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 328
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Iv. Stepura © 2020