Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2018 » Жовтень » 31 » Про нелюдську жорстокість, непереборну віру й незламність: у Полтаві показали фільм «Вірю. Чекаю. Молюся»(ВІДЕО)
19:02
Про нелюдську жорстокість, непереборну віру й незламність: у Полтаві показали фільм «Вірю. Чекаю. Молюся»(ВІДЕО)

 

 

ПРО ЗБРОЙНИЙ КОНФЛІКТ – МОВОЮ КІНО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фільм створив творчий дует режисерки Катерини Стрельченко

та оператора Дмитра Панкова, сценарист - Юрій Давиденко.

 

 

 

 

30 жовтня в Полтаві відбувся єдиний показ документальної стрічки «Вірю. Чекаю. Молюся».

 

 

Фільм створив вже добре знаний в Україні творчий дует режисерки Катерини Стрельченко й оператора Дмитра Панкова. До невеликої творчої команди долучився корифей української документалістики Юрій Давиденко, який написав сценарій.
 

 

«Вірю. Чекаю. Молюся» – п’ята стрічка, що логічно продовжує попередні роботи Катерини Стрельченко, об’єднані темою війни на Сході України.

 

 

Проте цього разу режисерка вирішила розкрити тему, яка в суспільстві хоч і не є табуйованою, але переважно замовчується й оминається.

 

 

Фільм розповідає про тих, хто пройшов полон, і тих, хто уже кілька років живе надією на повернення близьких, – батьків зниклих безвісти військових.

 

 

– Це стрічка про людей, для яких слово війна ніколи не буде просто словом. Вони дуже сильно страждали і відчули на собі наслідки війни: ті, хто зазнав катувань, ті, хто розшукує, деякі до сьогодні, своїх близьких, – розповідає Катерина Стрельченко. – Стрічка є логічним продовженням фільмів про Іловайськ і Піски.

 

 

Під час зйомок ми поспілкувалися з однією родиною і цей матеріал не могли взяти ні до одного, ні до іншого фільму, оскільки доля їхньої близької людини була не визначена, він вважався зниклим безвісти.

 

 

Кілька років його розшукували, потім було співпадіння по ДНК. Також ми спілкувалися з тими, хто пройшов полон, але не могли тоді вписати цю лінію у фільми, які знімали на той час. Тому ми вирішили, що до цієї теми необхідно повернутися.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Одна з героїнь фільму – волонтерка з Полтави Ірина Бойко. Інтерв’ю з нею, говорить режисерка, було найважчим:

 

 

– Після зйомок «Іловайську» і «Пісків» я вже була готова до того, що буде непросто. Але я завжди кажу: «Мені непросто, але ж як важко їм».

 

 

Кожне інтерв’ю, кожен відзнятий і переосмислений під час монтажу кадр – важка робота, зроблена з метою донести до пересічного українця реальність того, що відбувається в державі.

 

 

– Дехто подивившись фільм, говорить, що він про бездіяльність держави. Але ні, нам не цікаво було знімати про зраду. Мета набагато вища: ми хочемо, щоб суспільство знало, із чим ми зараз стикаємося. Війна триває, вона не закінчиться ні завтра, ні післязавтра, на жаль, і нам потрібно до цього звикати. Полонені і зниклі безвісти – наслідки війни. І пересічним українцям потрібно розуміти цих людей, через що вони проходять, – переконана авторка фільму.

 

 

У фільмі піднімають важливу тему – налагодження процесу допомоги тим, хто постраждав від війни, створення центрів психологічної допомоги, куди людина могла б прийти хоча б і анонімно. Розповідають також і про сам процес пошуків зниклих безвісти, роботу пошукових груп, що займаються евакуацією тіл загиблих із зони конфлікту.

 

 

Емоційні і подекуди нестерпно правдиві й болючі розповіді героїв, перемежовуються із коментарями залучених експертів – учасників проекту «Евакуація 200», місії Червоного Хреста, психологів, судмедекспертів.

 

 

Робота тривала понад 5 місяців. За цей час знімальна група побувала і поспілкувалася з героями фільму в Дніпрі, Києві, Полтаві, Мар’їнці. У процесі зйомок відзняли понад 50 годин інтерв’ю. Дмитро Панков запевняє – втиснути все те, що хотіли б показати, в одну стрічку неможливо. Хронометраж фільму – 1 година 5 хвилин.

 

 

 

 

 

На знімку: Дмитро Панков, Катерина Стрельченко і Віктор Боняк,

продюсер фільму, депутат Дніпропетровської обласної ради.

 

 

 

У фільмі розповіді головних героїв між собою поєднані ігровими сценами і реальними кадрами, відзнятими військовослужбовцями, волонтерами та учасниками проекту «Евакуація 200».

 

 

– У таких фільмах часто не вистачає «хроніки». Нам пощастило, бо ми працювали з «Евакуацією 200», вони нам надали ексклюзивні кадри, які ще ніде не публікували. Це – кадри, зняті під час роботи пошукових груп в Іловайську, Дебальцевому. Вони доволі жорсткі, не все ми використали, бо хочемо, щоб фільм побачило якомога більше людей. Але все одно наш фільм для категорії глядачів «16+», – пояснює Дмитро Панков.

 

Використали у фільмі також графіку донецького художника Сергія Захарова. Жорсткі чорно-білі замальовки ілюструють розповідь Сергія, також героя стрічки, про його власну зустріч із окупаційним режимом та знущання, пережиті в катівнях окупованого Донецька.

 

 

До слова, для афіші також вперше з-поміж усіх презентованих стрічок, використали не фото і не комп’ютерну графіку, а картину. Її намалював дніпровський художник, переглянувши робочий матеріал.

Катерина Стрельченко говорить, що жінка у соняхах – це і є той символ надії, яка тримає героїв стрічки, дає наснагу боротися щодня.

 

«Вірю. Чекаю. Молюся» це також перший досвід роботи авторського колективу з державними коштами. Профінансувала зйомку та постпродакшн Дніпропетровська обласна рада в рамках фестивалю «Сила нескорених».

 

Стрічку планують показати у майже 30 містах України. Допрем’єрний показ відбувся у Дніпрі 10 жовтня, а фінішувати збираються в Одесі 10 грудня. При цьому не відкидають запрошень ні з обласних центрів, ні з порівняно невеликих міст. Автори зазначають, що досі не отримали жодного запрошення показати стрічку з Донецької та Луганської області, але сподіваються, що такі ще будуть.

 

 

У Полтаві на показ у кінотеатрі «Wizoria» прийшли близько 200 полтавців, у залі майже не було вільних місць. І, здається, що фільм не залишив байдужим нікого. Декілька секунд після того, як екран згас, глядачі сиділи мовчки, не наважуючись порушити тишу. Лише згодом поодинокі оплески переросли в стриману овацію зі словами вдячності авторам за показану в фільмі жорстоку, але таку потрібну правду.

 

 

– Дякую від усіх атовців за цей фільм. Я і сам атовець, мої друзі пройшли через полон. Дуже важливо, що ви не забуваєте про них, показуєте цей бік війни. Це дуже важливо, – подякував на весь зал присутній на фільмі військовослужбовець.

 

 

 

 

 

 

 

На знімку: Зал аплодував стоячи

 

Автор: Ольга Матвієнко

 

Фото – з відкритих джерел в Інтернеті

За джерелом:

http://kolo.news/category/suspilstvo/11027

 

 

Переглядів: 134 | Додав: Олекса
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Неділя, 07.06.2020, 01:32
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 328
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Iv. Stepura © 2020