ЗА ПОКЛИКОМ ДУШІ

Вікторія Проценко – патронажна сестра в Попаснянській районній

організації Товариства Червоного Хреста України, що на Луганщині.

У 2014-му році у місті розпочався збройний конфлікту, тому дівчина була вимушена разом з родиною переїхати в іншу область. З часом ситуація стабілізувалась, сім’я Проценків повернулась у рідне місто, але наслідки збройного конфлікту та чуйний характер дівчини наштовхнули її на думку про  початок нового етапу у житті.

З літа 2020-го року Вікторія долучилась до місцевого Червоного Хреста для допомоги нужденним. За цей короткий час вона встигла зробити незліченну кількість добрих справ, але історії двох людей запам’ятались їй найбільше.

«У липні минулого року, - розповідає Вікторія, - до мене звернулась Євгенія Тюменєва, голова Червоного Хреста Попаснянського району, з проханням допомогти 69-річній жінці, яка з 2015 року живе сама. Перший час жінка була здатна самостійно справлятися з побутом, але останнім часом здоров’я не давало навіть підвестись з ліжка. У мене вже був досвід допомоги в схожій ситуації, тому я не змогла відмовити.

При першому візиті я побачила Людмилу Сергіївну і ледь не зомліла: це була худа, висохла, голодна і занедбана бабуся, біля ліжка котрої сусіди колись залишили тарілку з кашкою, що вже запліснявіла, та хлібом, який давно зачерствів. На щастя, у неї також була велика банка води, яку вона могла пити через довгу одноразову трубочку.

З кожним моїм візитом жінка ніби молодшала – щоденне людське піклування допомогло Людмилі Сергіївні повернути віру в людяність, і зараз вона вже може сідати в ліжку, що для нас обох є значним досягненням.

Інший мій підопічний, 94-річний Іван Андрійович, також постійно змушує радіти його маленьким звершенням. Одного разу ми вирішили, що йому треба навчитись користуватись мобільним телефоном – хоча у нього вже нема рідних, спілкування все одно потрібно кожній людині. Тепер буває, що дідусь дзвонить мені серед ночі і по-дитячому радіє, що у нього вийшло це зробити, а сонна я трішки злюсь через перерваний сон, але теж радію разом з ним. Радію, бо саме звичайного людського спілкування і маленьких радощів вкрай не вистачає самотнім людям, а я маю можливість зробити максимально приємним їхнє життя, що вже підходить до кінця».

Фото – Попаснянської РО ТЧХУ

За джерелом:

https://www.facebook.com/RedCrossUkraine/photos/pcb.3096304827072638/3096304070406047