З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ՚Я…

Мабуть, багато хто пам՚ятає фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться», про долю Андрія

 Сулеймана, котрий, втікаючи від війни у Сирії, потрапив у 2014 р. у зону збройного конфлікту

 на Донеччині. Таких, як герой цього фільму, в Україні багато. Марина Гиндик – одна з них.

До 2014 року Марина Гиндик жила у м. Маріуполі. Отримала дві вищих освіти – маркетолога і митника. Народила двох синів-близнят – Дениса і Данилка. І тут раптом збройний конфлікт зі ставлениками північного сусіда. Облога міста. Бої на його околицях. Довелося шукати якесь тихе місце, де можна з дітьми перечекати це лихо. Ним виявилася Мар'їнка, що на Донеччині.

Щоб не сидіти дома, пішла у тамтешній Червоний Хрест  волонтером, щоб допомагати таким же втікачам від збройного конфлікту, якою стала сама. В 2019 р. запропонували роботу провідного спеціаліста. Охоче погодилася. Працювала з дітьми вимушено переміщених осіб. Червонохрестівська родина гостинно прийняла в свої ряди нового фахівця із соціальних питань, а відділення МКЧХ в Україні запросило згодом Марину Олегівну знятися у документальному відеосюжеті про діяльність Мар'їнської РО ТЧХУ на відбудові зруйнованого збройним конфліктом житла та налагодженні побуту незахищених верств населення.

У тому ж 2019 році мені особисто випало познайомитися з Мариною Олегівною та її командою на семінарі голів районних і міських організацій ТЧХУ у м. Вінниці. Потім наші дороги розійшлися. У кожного свої турботи, невідкладні справи, тільки й того, що обмінювалися новинами, які час від часу публікувалися на нашому сайті.

І ось ми зустрілися знову. На цей раз у Львові. В офісі Львівської ОО ТЧХУ, куди приїхала Марина Олегівна з синами, уже шестикласниками, за гуманітарною допомогою, яку особисто видала голова Червоного Хреста Львівщини Уляна Стельмах.

Сини Марини Олегівни, - Денис і Данилко, - підросли. Дуже милі хлопчики. Вони сподобалися всім нам, що працювали у той день на видачі гуманітарної допомоги. 

З Мар՚їнки виїхати заставила війна з рф. Вірніше, бомбардування містечка фосфорними бомбами.

Турбуючись про долю дітей, зібрала їх тиждень тому, і привезла на Львівщину до родичів свого чоловіка, що проживають у с. Вовчищовичі, Мостиського району.

«А що тепер?» - питаю.

«Час покаже, - запевняє Марина Олегівна. Буде можливість, повернуся на роботу на Донеччину, не буде, знайду якесь діло для себе десь тут, щоб ростити дітей і допомагати вимушено переміщеним особам, колегам по нещастю».

Як би не склалася доля Марини Олегівної надалі, вона не планує полишати діяльність у Червоному Хресті. Тож сьогодні, 18 квітня, коли минає 104 роки з дня заснування Українського Червоного Хреста, ми бажаємо їй мужності, здоров՚я, родинного щастя, а всім нам – мирного неба над головою і чим швидшого закінчення війни!

Фото – автора та із сімейного архіву Марини Гиндик

Ірина Апостолюк,

голова Личаківської РО м. Львова ТЧХУ,

членкиня Львівської обласної організації Національної Спілки Журналістів України