Вітаю Вас Гість | RSS

Товариство Червоного Хреста Личаківського району

Головна » 2022 » Липень » 22 » Павло Бузник, командир ЗШР Миколаївської ОО ТЧХУ, дав розгорнуте інтерв'ю порталу «Лівий Берег»

11:55

Павло Бузник, командир ЗШР Миколаївської ОО ТЧХУ, дав розгорнуте інтерв'ю порталу «Лівий Берег»

РОЗПОВІДЬ ПРО «МИРНЕ ЖИТТЯ» У МИКОЛАЄВІ

Павло Бузник, командир ЗШР Миколаївської ОО ТЧХУ, дав інтерв'ю порталу «Лівий Берег». (Скорочено).

В Миколаєві людно і спекотно, літо як літо. Багато людей несуть або котять на візочках бутлі з водою - в місті досі проблеми з водопостачанням. Час від часу лунає звук повітряної тривоги, але мешканці залишаються на своїх лавочках у парку - п’ють пиво, спілкуються, гуляють з дітьми. Атмосфера загалом спокійна. Все як у Києві, про який кажуть, що місто живе мирним життям і забуло про війну. Живе мирним життям - можливо, забуло про війну - ні. Бо в будь-який момент може прилетіти - і в Київ, і в Миколаїв.

“Останній тиждень в Миколаїв “прилітає”, фактично, щодня - або ракети, або РСЗВ , або артилерія”, - говорить командир загону швидкого реагування Товариства Червоного Хреста в Миколаєві Павло Бузник. Він волонтерить у ТЧХУ вже дев’ятий рік, паралельно працюючи на основній роботі - інженером з ремонту банківської техніки. За весь час війни у Павла було лише два вихідних, решта днів - на чергуванні.

Разом з командою волонтерів Павло виїздить на місця влучання, щоб надати першу допомогу постраждалим. І йдеться не лише про медичну допомогу: напоїти, нагодувати, заспокоїти, за потреби зігріти та перевезти кудись в інше місце - всім цим займаються загони швидкого реагування. Навіть дістати плівку, щоб затягнути вибиті в будинку вікна, - це завдання Павла. Принаймні, одне з багатьох завдань, які він сам перед собою поставив.

“Складність у тому, що ми не завжди знаємо, куди саме прилетіло. Іноді доводиться спиратися на інформацію від мешканців міста, і буквально прочісувати район в пошуках потрапляння”, - говорить Павло.

Вночі виїжджати особливо небезпечно - можна наїхати на снаряд, який не розірвався, не помітивши його у темряві.

“Ми вже навчилися якось між крапельками проходити. Тобто, якщо прилетіла ракета - то ми розуміємо, що можна швидко їхати і працювати. Якщо артилерія - можуть накрити знову. Було таке, що ми думали, ракета, приїхали, а нас накрило “Градами”. Ми відходимо - нас накривають, ми відходимо - нас знову накривають”, - говорить Павло.

Другий величезний фронт роботи під час війни - це евакуація людей з миколаївських та херсонських сіл, які знаходяться під обстрілами. (Не плутати з евакуацією з окупованих населених пунктів - нею займається МКЧХ, окрема організація).

Про все це ми поговорили з Павлом в інтерв’ю.

- Який період в місті був для тебе найстрашніший?

- Лютий-початок березня. Було повне нерозуміння того, що відбувається, і як нам працювати так, щоб це було безпечно для моїх волонтерів. Тому що бути волонтером “Червоного Хреста” у мирний час – це одне. А займатися тим самим під час війни – це вже зовсім інше завдання.

По місту їздила військова техніка, і ми не розуміли, це наша чи ні? Летить вертоліт – це чий? Зараз я вже володію певною інформацією, і знаю, чиї вертольоти. Тоді ми думали, що це ворожі десанти.

Були якісь перестрілки в місті, постійно інформація про ДРГ, комендантська година... Пересуватися було треба дуже обережно. Військові були дуже напружені, їм потрібно було спокійно показати посвідчення, пояснити, хто, показати рюкзак і пояснити застосування купи незрозумілих штук, які в ньому лежать.

По місту було досить багато прильотів в цей час, і ти це все буквально чуєш над головою – і шукаєш, де сховатися.

- Ти не думав, що місто можуть захопити?

- Спочатку були такі думки, але потім запрацювала позитивна машина Кіма.

На знімку: Віталій Кім в своєму робочому кабінеті.

- Кім був ефективним на той час?

- Так, однозначно. Дуже багатьох людей він підбадьорив, було враження, що от-от і ми звільнимо Херсон.

- Але Кім перестав бути таким активним після удару по ОДА.

- Так. Ми виїхали тоді до ОДА, але нас не пустили до завалів. Потім ДСНС під’їхали і кажуть: там людей виносять на простирадлах, давайте ваші ноші. Ноші ми, звісно, дали.

- Думаєш, Кім через ці події перестав записувати свої веселі відео?

- Так. Загинули не просто люди – загинули його друзі. Це були прекрасні люди – активісти, добровольці, ветерани АТО. Одна справа – мати діло з втратами щодня. Інша – коли загинуло одразу багато людей з твого оточення. Думаю, йому було дуже важко. Тим більше, людей ще дуже довго діставали з-під завалів, і тому весь час збільшувалася кількість загиблих.

На знімку: Зруйнована будівля ОДА в Миколаєві.

- У місті був шок?

- Безумовно. Це саме те слово. І у всіх там був хтось знайомий, чи родичі друзів… Миколаїв – невелике місто. Звісно, ми переживали вже схожий досвід перед тим – коли був удар по казармах 79-ої бригади.

- Там теж мабуть багато родичів і друзів?

- Так, звісно. 79-та бригада і Миколаїв – це синоніми.

- Як ти вважаєш, за рахунок чого Миколаїв не став Херсоном?

- За місто боролися і його відстояли. Безумовно, тут важко сказати, чи це більше заслуга Кіма, чи генерала Марченка. Мабуть, що обох. У Миколаєва як у міста є певна агресивність. Вона зіграла нам на руку.

Сказали: “Несем гуманітарку”, і всі понесли гуманітарку. Сказали: “Риємо окопи, несем мішки”, і всі почали рити окопи і носити мішки. Сказали: “Робимо коктейлі Молотова” – і коктейлі Молотова стояли під кожним деревом. Досі іноді можна зустріти

Сказали: “Ворог може зайти в місто, давайте розставимо всюди шини і запалимо їх, буде задимлення. Ворог тупий, міста не знає, ми його закидаєм коктейлями”. І що ти думаєш? Все місто було в шинах. Потім: “Треба варить протитанкові їжаки”. І ми варили. Я не знаю, звідки взявся весь цей метал, але їжаки були усюди.

Місто показало себе дуже добре з точки зору обороноздатності. І область теж – мисливці зустрічали ворога в лісах, це дійсно правда.

- Наскільки близько росіяни були до міста?

- Дуже близько, в передмістях. Там де військовий аеропорт – це жилий район – і там був ворог, були бої.

- Останній тиждень росіяни б’ють по Миколаєву фактично щодня. У вас мабуть багато роботи?

- Так, дуже багато виїздів. Найстрашніше виглядав приліт в ємність з олією. Було дуже велике задимлення, важко дихати, гігантська хмара чорного диму висіла над містом, виглядало все це апокаліптично. Але серйозних травм, на щастя, ніхто не отримав. В сусідніх багатоповерхівках вибило вікна, на цьому все.

Було потрапляння дуже близько з заправкою, але чудом не зачепило баки з паливом. Також “прилетіло” дуже близько від складів Червоного Хреста, де зберігається гуманітарна допомога. Склад теж постраждав, була сильна пожежа.

Багато людей постраждало, коли прилетіло у двір багатоповерхівок 17 червня. Масштаб руйнувань такий, що ми працювали там майже 12 годин – надавали першу допомогу, потім збирали інформацію і допомагали з плівкою (щоб заклеїти вибиті вікна), потім роздавали питну воду та їжу – мешканцям, працівникам комунальних служб, поліцейським, які боролися з мародерами. На маленькому п’ятачку була величезна кількість людей.

- Для вас це вже звична робоча ситуація?

- В принципі, так. В мене в машині були намет, генератор, вода – все необхідне. Тому що я знав, що таке може статися. Майже всі сусідні будинки були дуже сильно пошкоджені, кілька з них вже не придатні для життя. Але там навіть зараз живуть люди. Ми це знаємо, тому що нас туди потім викликали – треба було допомогти, завести жінку в лікарню. Ми кажемо: “Так там же не можна знаходитися”. Вони: “Ми знаємо, але це наше єдине житло, інших варіантів нема”.

- Я так розумію, ви надаєте не лише першу допомогу?

- Ми робимо те, що потрібно. Основне: зупинити кровотечу, доправити пацієнта в лікарню. Особливо раніше, бо було мало швидких у місті – зараз вже станція швидкої отримала багато хороших автомобілів.

Ми з ними в принципі познайомилися і потоваришували, тому що виконували завдання, на які в них не вистачало ресурсу – наприклад, перевезення пацієнта після операції додому. Транспорт в місті на той момент не ходив, таксі практично не було, швидкі на виїзді. А людину треба доставити додому. Тоді дзвонили нам.

(Поки ми спілкуємося, Павлу дзвонять з приводу транспортування бабусі в лікарню. Він розмовляє з бабусею голосом дбайливої покоївки, зрештою за нею вирушає автомобіль – LB.ua).

Також великий обсяг роботи в зимовий період – це на місці удару розгорнути палатку, обігріти постраждалих, які фізично цілі, але все одно потребують допомоги, бо вони стоять біля свого будинку, який горить. Зробити їм чаю, нагодувати, дати ковдру — це все теж дуже важливо.

Коли почалися прильоти в житлові будинки, в нас були цілі під’їзди з вибитими вікнами. Зима, мороз, холодно. Я почав шукати плівку. Але де її шукати? Будівельні гіпермаркети або закриті, або плівки там вже немає. Я знайшов телефон бухгалтера напів зачиненого магазина десь на краю міста, і вона відкрила мені склад. Я купив усю плівку, що в них була.

- Що ще, крім плівки, потрібно людям в місті під обстрілами? З неочевидного.

- Дуже швидко закінчилися запаси свічок, павербанків, батарейок, ліхтариків.

У квітні почалися проблеми з водою. У нас був запас питної, але була проблема помитися. А в той час в нас якраз була величезна кількість транспортувань пацієнтів – спустити з поверха, підняти. В цьому районі багато дитячих садочків, і на їх базі розміщували біженців.

- Тобто біженці їхали в Миколаїв, попри обстріли та відсутність води?

- Так, з області та з Херсона. Ми в цей час постійно чергували вночі, тому що як раз вночі могла доїхати до міста колона з 10 машин з біженцями з Херсона. Треба було подивитися їх документи, прийняти, швиденько заспокоїти, нагодувати, розвезти по садочках, там зрозуміти, які в них потреби – матраци, туалетний папір, яка треба їжа, які особливості по здоров’ю, які в кого плани. Серед них могли бути і люди з травмами, і паліативні пацієнти.

- Скільки людей могло за ніч приїхати з Херсона?

- Бували випадки, що і 100. В Червоного Хреста на той момент був навіть свій гуртожиток – гуртяга одного з ВНЗ, куди ми заселяли біженців. Ну і плюс 5 дитячих садочків, і ми між ними постійно курсували – забрати, привезти, когось в лікарню, і так далі…

- Ви не боялися, що прилетить?

- Це постійний стан, я і зараз боюсь.

- Що прилетить от прямо сюди і прямо зараз?

- Так, це нормально.

- Ви їздите в ті райони, які обстрілюються? (Ті райони міста, які ближче до Херсона, страждають від обстрілів найбільше - LB.ua)

- Так. Але оскільки це інша частина міста, то там швидка все ж встигає раніше. Ми можемо приїхати, подивитися, що там з вікнами, обробити якісь неглибокі порізи. Взагалі постійна дилема: відправляти туди машину чи ні, безпечно це чи ні? Бо наша допомога може бути не потрібна, а я ризикую цілою командою людей.

- У тій частині міста лишається багато миколаївців?

- Так. В який момент мені здавалося, що вони настільки адаптувались, що стали спокійніші за людей в центрі. Але це тільки поки по них не почала працювати ствольна артилерія…

- Як часто гатять саме з арти?

- Тфьу-тьфу-тьфу, сьогодні я «Піонів» не чув. Була інформація, що наші знищили той дивізіон «Піонів», що обстрілювали місто. (Реагує на телефон): О, ракетна небезпека зараз.

- Додаток повідомив?

- Ні, це мені військові пишуть. Додаток я видалив ще наприкінці першого місяця війни. Мені і так вистачає тривоги довкола.

- Миколаївці теж не ховаються під час тривог, як і кияни?

- Тепер вже ховаються. Ну, перші тижні люди реально жили в підвалах і бомбосховищах. Потім вже перейшли в коридори, а потім якось – “ну бахне, то й бахне”. Але зараз в тих районах, де бахкає сильно, люди все ж намагаються ховатися в безпечні місця.

- Чому вони не поїдуть звідти?

- Думаю, їм нема куди їхати. Місто і так залишило близько 40% населення. Коли вже і місто, і “Червоний Хрест організували евакуаційні автобуси, і кожен ранок починався з того, що ми вивозили людей. В кінці березня-квітня щодня їхало близько 700 людей.

-Було таке, що ви приїздили евакуювати людей, а вони відмовлялися від евакуації?

- Було. Або нас попросили когось забрати, ми приїхали в село – а це 30-40 км від міста, і нам кажуть: “Ой, а ці люди вже зранку пішки пішли на трасу…” Ми питаємо: “А ви самі чого не їдете?”. “А ви думаєте, ще щось буде тут, да? Ви думаєте, не налагодиться?”. Я кажу: “У вас нема зв’язку, нема електрики, вас обстрілюють. Чого ви чекаєте? Поїхали, поки тихо”. Вона: “Ой, ні, ви знаєте, в мене кози, кури…” Таких ситуацій було дуже багато.

- І що тепер з цими селами?

Там пекло. Вони зруйновані, деякі взагалі стерті на попіл.

- А що з людьми? І з їх козами.

- Люди переважно все ж виїхали. А кози як кози. Ідемо по вулиці в селі, все навколо зруйновано, і тут – загончик, а в ньому маленькі пухнасті поросятка.

Була ситуація, коли “прилетіло” в приватний геріатричний пансіонат, всі вікна вибило. Треба евакуювати 28 мешканців, тому що на вулиці мороз. Перевезли їх в один з дитячих садочків, поклали на дитячі ліжечка. Це літні люди, але різні: є в стані деменції, є з ампутованими кінцівками. І ми їх якось намагаємося вкласти на ці дитячі ліжечка, зсуваючи їх між собою. В одну кімнату занесли дідуся і заносимо бабусю. Він кричить: “Це чоловіка палата, жінки не мають тут бути!” На наступний день ми привезли їм вже нормальні ліжка – треба були розібрати ті, що там стоять, винести, занести нові, зібрати вже їх. А потім ми з садочка цих людей перевозили в паліатив. Тобто, ми перевозили їх кілька разів.

В який момент у нас з’явився чех, нам його привезли волонтери. Справжній парамедик, двохметровий і бородатий. Хоче допомагати нам. Окей, ми взяли його в команду. Треба перевести бабусю в Сапетню, їдемо. Заносимо бабусю в коридор, а там на стільчиках сидять пацієнти, і вони почитають хапати нас за руки і шепотіти: “Забери мене, забери, забери”. Реально як у фільмі жахів. Я Мілана звідти витяг, питаю: “Ну шо, норм?”. Він каже: “Норм”. Я кажу: “Ок, раз не злякався , буде з нами працювати”.

Я вже згадував, що у квітні в нас була величезна проблема з тим, щоб помитися. Ми ще якось вирішували цю проблему, шукали, у кого є приватний будинок зі своєю водою. А от Мілан жив в гуртожитку, де не було води. Я його питаю: “Мілан, а як ти миєшся?”. Він каже: “А, все норм, на річку ходжу”. Це був квітень.

Ми його тоді повезли помитися. Кажемо: “Дивись, Мілан, душ! Гаряча вода!”. Боже, який він був щасливий. Але, чесно кажучи, ми самі були щасливі після кількох тижнів миття в кастрюльках прийняти душ. Починаєш цінувати прості речі: це вода, і вона тече по тобі, і вона гаряча! Чудо.

- У вас зараз солона вода тече з крана.

- Так, ми нею миємося, а п’єм що знайдем. Привозну, бутильовану з магазину, яка буде.

- Налагодити нормальне водопостачання поки неможливо?

- Поки не буде звільнено Херсонщину – мабуть, що ні.

- Ви мабуть дуже співпереживаєте херсонцям?

- Так. Величезна частина нашої роботи була пов’язана з Херсоном. Ми возили їм медикаменти та інші вантажі. Потім, коли було вже дуже складно до них доїхати, вони виїздили нам на зустріч. Ми ставали десь в чистому полі, вантажили в їхні машини коробки, а вони в наші – людей з Херсона.

- Що ви передавали їм найчастіше?

- Медикаменти. Їжа там, на щастя, є. Передавали кров зі станції переливання крові, передавали препарати для онкопацієнтів. Передавали замісну терапію, яку перед тим забирали в Одесі. І так само з інсуліном – його треба було спочатку знайти, а потім вже доставити в Херсон.