Товариство Червоного Хреста Личаківського району
ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2022 » Липень » 31 » Волонтери Червоного Хреста України в умовах окупації: розповідь Андрія Сологуба
17:04
Волонтери Червоного Хреста України в умовах окупації: розповідь Андрія Сологуба

ВІДВАГА І ШЛЯХЕТНІСТЬ

 

 

 

 

 

 

Журналістка Катерина Копанєва взяла інтерв'ю для "Фактів" у волонтера

Товариства Червоного Хреста України про те, як жив і працював під час окупації.

 

Андрій Сологуб, 39-річний директор школи у селі Литвинівка Вишгородського району на Київщині, урятував життя тисяч своїх земляків. Як волонтер Червоного Хреста, він організував пункт гуманітарної допомоги, під обстрілами розвозив продукти та медикаменти нужденним та разом з іншими волонтерами організував переправу, через яку в березні вдалося евакуювати на підконтрольну українській владі територію понад 15 тисяч осіб.

 

Андрій неодноразово потрапляв у ситуації, в яких дивом залишався живим. Окупанти в нього стріляли, допитували як «агента СБУ», погрожували зброєю його дружині та півторарічному синові. Виживаючи та рятуючи інших, Андрій встигав вести щоденник. Колись цей щоденник, де в найдрібніших подробицях розписано, яке воно — життя в окупації, напевно, стане важливим історичним документом.

 

А поки що «ФАКТИ» поговорили з Андрієм і дізнались подробиці з перших вуст.

 

«Записав відео, як армія росії стріляє у волонтерів Червоного Хреста»

 

До того, щоб стати волонтером Червоного Хреста, Андрія ще 2014 року підштовхнули події на Майдані. Чоловік був глибоко вражений тим, що відбувалося і вирішив, що хоче допомагати людям. У 2015 році став інструктором з навчання населення правилам першої допомоги, а з 2018 року вже сам навчав таких інструкторів. Коли сталося повномасштабне вторгнення росії, Андрій був командиром Вишгородського районного загону швидкого реагування Червоного Хреста України.

 

Рано-вранці 24 лютого я ще встиг провести онлайн - нараду як директор школи. Міст у районі Демидова був підірваний, але дамба ще була цілою – і я зумів пробратися до своєї школи, звідки забрав протигаз та кілька касок із бронежилетами, які там зберігалися для навчань. А ввечері ми вже розвозили продукти та ліки. 27 лютого я вперше потрапив під обстріл.

 

 

 

 

 

 

- Окупанти довго не могли зрозуміти, що це за загін і не вірили, що я волонтер, — розповідає «ФАКТАМ» Андрій Сологуб. — Вважали мене за агента українських спецслужб. Тож були погрози, постійні допити. Допитували мене як рядові солдати, так і співробітники ФСБ. А моїм завданням було, попри все це, продовжувати допомагати цивільному населенню. У загонах швидкого реагування Червоного Хреста готувалися до війни. Ми до кінця не вірили в те, що повномасштабне вторгнення справді відбудеться, але проводили онлайн-наради, обговорювали наші дії у тих чи інших ситуаціях. Домовилися, що якщо розпочнеться війна, ми о 12:00 збираємось в офісі й далі діятимемо по ситуації — почнемо патрулювати райони, допомагати ДСНС, поліції та іншим екстреним службам. Так і сталося.

Рано-вранці 24 лютого я ще встиг провести онлайн-нараду як директор школи, і поїхав на чергування з волонтерами загону. Міст у районі Демидова був підірваний, але дамба ще була цілою — і я зумів пробратися до своєї школи, звідки забрав протигаз та кілька касок із бронежилетами, які там зберігалися для навчань. А ввечері ми вже розвозили продукти та ліки. 27 лютого я вперше потрапив під обстріл. Нас було троє цивільних і російські солдати нас обстріляли. Тоді вперше зрозумів, як це — коли над головою свистять кулі. З мене знесло мою червону кепку, але, на щастя, не поранило. Я впав, відповз убік і записав відео про те, як армія росії стріляє у волонтерів Червоного Хреста.

Того ж дня ввечері біля мене зупинилося цивільне авто — місцевий житель привіз пораненого чоловіка, якого підібрав на дорозі. Поранений був п'яний і потрапив під обстріл. Побачивши у нього уламкове поранення стегна, я почав робити йому перев'язку — і в цей момент за позиціями ЗСУ, біля яких знаходився, почала працювати ворожа авіація. Я швидко його перев'язав, але, на жаль, врятувати чоловіка не вдалося — під ранок він помер. Я поховав його на цвинтарі, прочитав над могилою «Отче наш»… На жаль, ховати людей потім доводилося ще неодноразово.
У село Демидів, де Андрій живе зі своєю дружиною та маленьким сином, росіяни зайшли 2 березня. Дуже швидко ситуація в районі стала критичною, розпочиналася гуманітарна катастрофа. 10 березня Андрій разом з іншими волонтерами Червоного Хреста зміг організувати переправу місцевих жителів на територію, яку контролює українська влада.

 

«Всі пам'ятають наш пароль?» — запитував. Відповідали «Паляниця»

 

Щоб зробити це, довелося вести переговори з окупантами, — каже Андрій. — Люди всіма способами намагалися залишити окуповану територію, але це було неорганізовано та дуже небезпечно.

 

 

 

 

 

 

Побачивши, як десятки місцевих з маленькими дітьми переходять річку до пояса в крижаній воді, я зрозумів, що з цим треба щось робити. Окупанти змушені були дозволити нам зробити дерев'яну переправу. Ми спорудили її 10 березня — і за наступні 11 днів через неї, за моїми підрахунками, евакуювали щонайменше 15 тисяч людей.

 

Ця переправа стала моїм блокпостом — я там стояв та координував пересування людей. Намагався всіх заспокоїти, якось підбадьорити. «Всі пам'ятають наш пароль?» — запитував. Люди відповідали «Паляниця», і ми всі разом сміялися… У тій жахливій ситуації сміх був єдиним порятунком.

Люди йшли колонами по 300−500 людей. Ми переводили їх у ті моменти, коли не було обстрілів. Але траплялися різні ситуації. Пам'ятаю випадок, коли людям набридло довго чекати й вони пішли через переправу без моєї команди. І тут розпочався мінометний обстріл з боку росіян. Я побачив, як у повітря злетіла дитяча курточка. Злякався, що дитину відкинуло вибуховою хвилею. На щастя, ні — малюк залишився на руках у мами… Найчастіше люди потрапляли під обстріл, якщо намагалися йти самостійно, без нашої команди. Ми все ж таки, наскільки це було можливо, намагалися домовлятися з окупантами — щоб хоч не стріляли, коли ми переправляли колони місцевих.

- Окупанти йшли з вами на переговори?

Коли як. Як я вже казав, до волонтерів Червоного Хреста вони ставилися дуже насторожено. Їм було незрозуміло, чому ми робимо те, що робили та ще й безкоштовно. Окупанти відвели мене на допит до командира їхнього блокпоста відразу після того, як вони захопили Демидів. Пам'ятаю, як йшов на цей допит знайомою вулицею, з усіх боків була російська військова техніка, їхні озброєні солдати. Не знаючи, що на мене чекає, я просто йшов вулицею і співав «Їхали козаки»…

Їхньому командиру спробував пояснити, хто такі волонтери Червоного Хреста. Сказав, що наближається гуманітарна катастрофа. Що у відомому всій Україні зоопарку «12 місяців» тваринам терміново потрібна допомога — не працюють котли, і вони замерзають. «Не хочете допомагати людям, допоможіть хоча б тваринам» — попросив. На що почув байдужу відповідь: «Ми подумаємо». Російські солдати, яких я тоді побачив, були з дозиметрами — як я зрозумів, вони прийшли до Демидова із Чорнобильської зони.

Допитували мене не лише солдати та командир блокпоста, а й феесбешники. Я поводився спокійно, показував, що їх не боюся. Мабуть, тому вони продовжували підозрювати мене в роботі на українські спецслужби. Ще вони були впевнені, що священник, який був одним із наших волонтерів — офіцер СБУ. Довго розглядали моє посвідчення волонтера Червоного Хреста і казали, що «воно їм не подобається». На що я відповів: «Ваших посвідчень я взагалі не бачив». Вони всюди шукали чи то українських розвідників, чи то просто нацистів. Або хоч ознаки того, що «нацисти тут були». Інакше я не знаю, як пояснити те, що окупанти по-варварському розікрали музей партизанської слави в моїй школі, де зберігалися експонати часів Другої світової війни. Навіщось забрали макети автомата Калашнікова та німецьку пряжку…

 

«У волонтерів стріляли: Одному прострелили

 руку, двох відвезли у багажнику»

 

Після кожного допиту мене відпускали, але потім затримували та допитували знову. Одні й ті самі питання, одні й ті самі підозри, погрози… Попри все це, ми з волонтерами продовжували робити те, що мали. Переправляли людей, а тим, хто лишався, розвозили гуманітарну допомогу. Я йшов з дому рано-вранці, а повертався пізно ввечері. Вдома весь цей час на мене чекали дружина з нашим півторарічним сином. Не раз намагався умовити Наталю перейти через переправу, але вона не погоджувалася. Я сам у цьому винен. 27 лютого, коли потрапив під перший обстріл, прийшов додому і про це розповів. Дізнавшись, що я мало не загинув, дружина заявила, що нікуди не поїде і залишиться зі мною до кінця. Прохання та вмовляння на неї не діяли. І так тривало доти, доки 22 березня росіяни не з'явилися прямо в нашій хаті. У той момент вони вже почали справжнє полювання на волонтерів — причому на тих, яких самі сотню разів допитували. Після високоточного удару ЗСУ по їхніх позиціях вони чомусь вирішили, що саме я був коригувальником вогню. Зайшли до будинку, направили на дружину та сина зброю…

 

 

 

 

 

На знімку: Дружина та син Андрія Сологуба

 

 

- При цьому двоє волонтерів Червоного Хреста вже були у багажнику їхньої машини, — розповіла дружина Андрія Сологуба Наталія. — Коли вони зайшли до будинку, ми з моєю троюрідною сестрою та маминою подругою обідали в літній кухні — оскільки в будинку давно вже не було ні газу, ні електрики, нашим єдиним порятунком була груба. «Всі, хто в будинку, на вихід!» — наказали росіяни. Ми вийшли. Я була з дитиною на руках. Один із росіян одразу направив на мене зброю: «Іди сюди». Синок обхопив мене ручками за шию, притиснувся щічкою. «Де твій чоловік?» — Запитали росіяни. Я сказала, що не знаю — він іде рано вранці, і у мене немає з ним зв'язку. «Якщо ти мене обдурила, зараз тут танк буде у дворі стояти» — сказав росіянин і пішов. Я зателефонувала Андрієві з телефону маминої подруги. Повідомила, що його шукають окупанти, і що вони питали про Литвинівку — село, де мешкають батьки Андрія.

— До батьків вони приїжджали п'ять чи шість разів, — каже Андрій. — Я зареєстрований у батьківському будинку, от вони й шукали мене там, проводили обшуки. Мати, етнічна росіянка, не боялася говорити окупантам усе, що про них думає. Зупинила їх на порозі зі строгим: «У нас у хаті роззуваються». Казала їм, що поховані тут під час Другої світової солдати у трунах перевертаються, якщо бачать, що творить російська армія. Пишаюся своїми сміливими батьками. Коли мені зателефонувала Наталка і розповіла, що до них приходили окупанти, я одразу побіг додому. Але коли прийшов, росіян уже не застав. Я знав, що вони викрали моїх волонтерів і сам поїхав їх шукати. Виявилося, що після того, як окупантам добре «прилетіло» від ЗСУ, вони напилися і почали «шукати коригувальників». Під роздачу потрапили волонтери. Одного з наших хлопців сильно побили та прострелили йому руку. Ще двох вивезли у багажнику. Того вечора я таки зустрівся з їхнім командиром, який усе це організував. Довелося довго пояснювати, чому я не міг бути тим самим коригувальником, і наскільки абсурдно підозрювати в цьому волонтерів Червоного Хреста, які дотримуються чітко регламентованих правил. Розмова була довгою. Командир окупантів потім навіть розповідав про себе. Він сказав, що сам з Далекого Сходу, що вдома у нього дружина, діти та два японські автомобілі. Говорив, що вже воював і в Сирії, і на Донбасі. Я сказав, що після того, як його люди заявилися до мене додому і погрожували зброєю моїм дружині та синові, я готовий зняти форму волонтера Червоного Хреста і по-чоловічому розібратися з тими, хто це зробив. На що командир відповів, що «вони були неправі».

 

«Вночі сидів із ліхтариком і писав — якщо

раптом не виживу, залишу хоч якийсь слід…»

 

Після цієї ситуації я все ж таки переправив дружину з сином через річку. Але довелося ще тиждень чекати, коли окупанти дозволять це зробити. І якщо раніше нам вдавалося за день перевести по дві-три колони (у кожній з яких було по 300−500 осіб), і це відбувалося досить швидко, то цього разу колона із 200 людей застрягла — окупанти кожного обшукували з ніг до голови. У тому числі й мою дружину. Нам було складно розлучитися, але залишатися їй з дитиною у Демидові вже стало надто небезпечно.

 

 

 

 

 

 

На знімку: Андрій з дружиною Наталею до війни.

 

 

- Я дуже боялася за Андрія, — каже Наталя. — Боялася з першого дня війни. Але така він людина — якщо хтось у біді, не сидітиме склавши руки, завжди прийде на допомогу. Мені пощастило зустріти такого чоловіка. Ми наче все життя одне одного шукали. Наш син ще зовсім маленький, але все розуміє. І досі, почувши, як щось гримить, біжить до вікна з криком: «Тату, тату!»

— Вдома ночами я вів свій щоденник, — каже Андрій. — Намагався зафіксувати на папері все, що сталося зі мною за день — де був, кому надавав допомогу, кого врятував чи навпаки поховав. Робив це насамперед для себе. Пам'ять так влаштована, що якщо наші дні дуже схожі (навіть якщо вони наповнені страшними подіями, які постійно повторюються), вони будуть забуватися. А мені хотілося все зафіксувати. Тому вночі сидів із ліхтариком (електрики ж не було) і писав. Були думки й про те, що якщо раптом не виживу, залишу хоч якийсь слід… Зберігав цей щоденник у сусідки — оскільки в мій дім будь-якої миті могли прийти з обшуком окупанти, тримати щоденник там було небезпечно. Та й деякі речі, що стосуються допитів, що проводили окупанти, я про всяк випадок не згадував. Серед росіян зустрічалися різні персонажі. Більшість із них — це люди, які, як вони самі казали, «просто виконували наказ» і намагалися цим себе виправдовувати. Бачив і зовсім молодих солдатиків, які явно не розуміли, навіщо і чому вони в Україні. І дуже жорстоких неадекватних людей, які могли просто так напасти на цивільних, побити, приставити до горла ножа, застрелити…

Разом із ще одним волонтером Червоного Хреста Олександром Бондарем Андрій уже видав книгу, яку назвали «Червоний колір надії. Записки волонтерів Червоного Хреста».

- Не було дня, коли я не казав би собі, що ми впораємося, — зізнається Андрій. — Найбільшим моїм страхом було не виправдати те, що розповідав дітям на уроках (у школі я веду предмет «Захист України»). Тому, хоч би що відбувалося, я не падав духом і, зчепивши зуби, робив свою справу. Сподіваюся, що своїх учнів я не підвів.

 

Фото – із сімейного архіву Андрія Сологуба

За джерелом:

https://fakty.ua/404855-ne-bylo-dnya-kogda-ya-by-ne-govoril-sebe-chto-my-spravimsya-rasskaz-uchitelya-i-volontera-krasnogo-kresta-andreya-sologuba-kotoryj-za-vremya-okkupacii-spas-tysyachi-ukraincev

 

 

 

Переглядів: 75 | Додав: alexapostolyuk777
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Середа, 30.11.2022, 10:41
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 350
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Iv. Stepura © 2022