ДОЛЯ ВЕТЕРАНА УКРАЇНСЬКОГО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА

Всеволод Ільїн зустрівся з вельмишановною лауреаткою і взяв у неї інтерв'ю.

У 2023 році 37 медичних сестер із 22 країн отримали медалі ім. Флоренс Найтінгейл – нагороду Міжнародного Комітету Червоного Хреста на знак визнання виняткової мужності та відданості жертвам збройного конфлікту чи стихійного лиха.

Одна з них – Лариса Федорівна Кисіль, волонтерка та соціальна помічниця Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ) з м. Торецька, що на Донеччині. Лариса Федорівна вже понад 50 років допомагає знедоленим, а з 2007 року приєдналася до команди ТЧХУ та працює патронажною сестрою, а також підтримує пацієнтів у рамках протитуберкульозних проєктів.

Що для вас означає ця нагорода? Коли ви дізналися про це, якою була ваша реакція?

Це дуже велика радість для мене, наснага, гордість і вдячність тим людям, які оцінили мою працю.

Як ви потрапили у сестринську справу?

Після закінчення медичного училища я постійно працюю з людьми у медицині. Мені завжди хотілося допомагати людям, які потребують моєї допомоги. Спочатку я працювала медичною сестрою у санітарних частинах, потім – у протитуберкульозному диспансері міста Торецьк. Я працювала в лікарні дуже довгий час, понад 22 роки, і вийшла на пенсію.

З якого часу ви пов’язані з Міжнародним рухом Червоного Хреста і Червоного Півмісяця? Де і як розпочався ваш шлях у сфері гуманітарної допомоги?

У Товариство Червоного Хреста України я потрапила у 2007 році. Після виходу на пенсію я відчувала, що ніби мені чогось не вистачає. Я дізналася про проект Червоного Хреста щодо лікування хворих на туберкульоз і вирішила звернутися, щоб мене взяли до цього проєкту. Потім я також стала патронажною сестрою.

Що було найскладнішим для вас як гуманітарної співробітниці, яка допомагає постраждалим через війну?

Найскладніше – це війна. Війна – це вибухи, бомбардування, втрати близьких. Нещодавно у моєї пацієнтки, яка хворіла на туберкульоз, осколками вбило чоловіка та свекруху. Вони ходили до лікарні, потім вийшли на зупинку і почався обстріл. Там вони і залишилися… Довелося з нею розмовляти, переконувати, заспокоювати, допомагати їй. Вона залишилася сама. Взимку через приліт снаряда в її будинку розбилися вікна. У будинку не було ані опалення, ані води. Я приносила їй гаряче харчування, електропростирадло від Червоного Хреста, продуктові набори, оплачувала телефонні рахунки. На жаль, за деякий час вона померла.

Транспорт у нашому місті ходить вкрай рідко. Хворі живуть у різних частинах міста, і навіть тих, хто закінчив лікування, я все одно відвідую навіть зараз, якщо відчуваю, що їм важко. Ходжу, розмовляю, заспокоюю, обнадіюю. Як патронажна сестра я провідую самотніх бабусь, допомагаю в тому, чого вони потребують, виконую їх прохання, наприклад, в аптеку сходити або принести продукти.

Що підтримувало вас, незважаючи на труднощі? Як ви їх подолали?

Коли привозили гуманітарну допомогу – продуктові та гігієнічні набори – і її потрібно було швидко доставити моїм підопічним (багато з них не працювали, засобів до існування не мали), її допомагали доставляти мої рідні. Під час обстрілів я просила сина на машині відвезти допомогу їм додому, бо вони її потребували. Так і справляємося – усією родиною! У мене дочка та два сини.

Як гуманітарна діяльність, пов’язана із найстарішим гуманітарним рухом (Червоного Хреста), вплинула на ваш життєвий шлях?

Гуманітарна діяльність і робота в медицині дали мені розуміння хворої людини, того, що вона потребує допомоги, і як їй допомогти. Навчаєшся чуйності, яку потрібно виявляти по відношенню до неї. Якщо в когось зовсім нічого немає – ані грошей, ані продуктів, можу принести з дому. Допомагаю їм із документами, отримати інвалідність чи оформити статус переселенця. Я намагаюся вливатись у їхню родину, спілкуватися. Вони стають як рідні, і вони мене вважають за свою. Дехто навіть називав мене «мамою».

Якими принципами ви керуєтеся у своїй роботі?

Гуманністю. Це, в моєму розумінні, співчуття, доброта, чуйність, вміння вислухати, допомогти. У роботі з пацієнтами туберкульозного проєкту також потрібний контроль та уважність: потрібно не лише дати препарати, а й простежити, чи їх прийняли.

Чи можете ви поділитися своїм досвідом, який справив на вас незабутнє враження?

Важке враження справила історія жінки, у якої загинули свекруха та чоловік. Але є й багато щасливих історій. В основному, всі пацієнти виліковуються від туберкульозу, всіх знімають з обліку та з добрим результатом. Один з моїх останніх пацієнтів, Олексій, 31 рік, пройшов увесь курс лікування препаратами, зателефонував мені та повідомив, що з тіткою їде до Одеси (ред. – велике місто на узбережжі Чорного моря), там йому пообіцяли роботу та надали кімнату у гуртожитку. Він подякував мені і побажав удачі. Ще одна пацієнтка, Ірина, вже як рік пройшла лікування та одужала, але дзвонить мені щодня, ми спілкуємося, розповідаємо одне одному новини.

Яку пораду ви дали б сестрам-початківцям, які вже працюють гуманітарними працівниками в ситуаціях стихійних лих чи конфліктів у різних країнах світу?

Я б радила медсестрам - початківцям проявляти більше доброти і співчуття до людей, які потрапили в складну ситуацію. Найголовніше, перше, чого потребують наші бенефіціари і взагалі всі люди, які постраждали від війни чи іншого лиха, – співчуття, моральної підтримки, щоб їм хоча б словесно допомогли у скрутну хвилину. А вже у другу чергу – це матеріальна допомога: одяг, харчування, житло.

У таких важких ситуаціях, як наша, багато людей, які отримують гуманітарну допомогу, бувають агресивно налаштовані, висловлюють образи. Потрібно або просто промовчати, або постаратися згладити конфліктний момент, щоб зменшити агресію. Я з розумінням ставлюся до таких людей, тим більше сама серед них живу – також переживаю обстріли, нічні недосипання. Ідеш вулицею – починається обстріл, і не знаєш, чи лягати на землю, чи притиснутися до паркану. Страшно, звісно. Дуже.

З початком міжнародного збройного конфлікту у лютому 2022 року ви вирішили залишитися в місті Торецьк, яке дуже близьке до лінії фронту, щоб бути поряд з вашими пацієнтами.

Так, у лютому 2022 року я мала 5 пацієнтів, хворих на туберкульоз. Вони мали завершити курс лікування, і я не могла їх кинути на півдорозі і поїхати. Зараз у нас у місті немає води, газу, світло включають лише час від часу. Ми живемо як на безлюдному острові, тільки з обстрілами. Добре, що нам допомагають, наприклад, ТЧХУ передавало гуманітарну допомогу, обігрівачі, електричні простирадла, і ми їх розносили бенефіціарам. Зараз думаємо, як запасти вугілля на зиму для опалення будинку. Однак, від долі не втечеш, я тут удома, це моє місто та мої рідні пацієнти.

Що ви робите, щоб розслабитись наприкінці довгого дня?

Я дуже люблю землю, дивитись, як ростуть рослини, їх вирощувати. Це моя слабкість. Я раніше жила у квартирі у багатоквартирному будинку, а зараз живу у дочки у приватному будинку. Вранці встаю – я до них. Увечері після роботи – до них. У мене маленька ділянка, але я саджаю всього потроху. У мене є рання капусточка, перець, помідори, огірки, бурячок, морква, кабачки, гарбуз, баклажани. Ця земля нас і годує.

За джерелом:

https://blogs.icrc.org/ua/2023/11/14/6474/

Фото – Всеволод Ільїн/із сайту МКЧХ

#ЛичаківськаРОмЛьвоваТЧХУ