Український Червоний Хрест Личаківського району

2 лютого - День розгрому німецько - фашистських військ у Сталінградській битві

Олександр — Sat, 02 Feb 2013 17:10:45 GMT

ЖИТТЯ СЕРЕД СМЕРТІ

Сьогодні, 2 лютого, у Російській Федерації відзначають День розгрому фашистських військ у Сталінградській битві. У якості хірурга польового госпіталю у ній брав участь, нині уже покійний, батько голови Львівської ОО ТЧХ України Валентина Мойсеєнка – Анісім Мойсеєнко, син Білорусі, котрий з першого до останнього дня Другої світової війни був фронтовим лікарем. Про нього написав теплі слова німецький журналіст Тілль Майєр у своїй новій книзі, яку готує до друку.

Уривок з неї ми подали на стор.- http://www.swrailway.gov.ua/rabslovo/?nid=218

Нині публікуємо свідчення очевидців про внесок Червоного Хреста і медичного персоналу у цю перемогу.

З перших днів Великої Великої Вітчизняної війни Сталінградська область стала великою госпітальною базою. Цьому сприяла розвинена мережа залізниць та водного транспорту. Уже п'ятого дня війни у Сталінград прибутку перші санітарні поїзди з пораненими. Медична мережа області була досить добре розвинена. У лікувальних закладах працювали 900 лікарів і 2400 медичних працівників середньої кваліфікації. Стационари і санаторії міста спроможні були прийняти приблизно 10 тисяч поранених. До 30 червня 1941 р. в Сталінграді і райцентрах Одеської області було сформована 14 евакогоспіталів, розрахованих на 5200 ліжок, до серпня 1941 р. - 37 госпіталів на 15035 ліжок, у листопаді - 16 госпіталів на 5925 ліжок і на 10 % розширили існуючі лікарні і санаторії.

У ході військових дій у Сталінградській області було розгорнуто 138 армійських госпіталі, десятки санітарних летючок та санітарних батальйонів. З наближенням фронту до Сталінграда було вжито заходів щодо евакуації госпіталів. Під час Сталінградської битви Кіровський район, та селище Красноармійськ, зокрема, виявився оточеним із трьох сторін фронтовий смугою. З кінця серпня до листопада 1942 р. у районі безупинно, вдень і вночі, діяло п'ять переправ, що забезпечували евакуацію поранених під час бомбувань і артобстрілів. У Сталінграді підлягали евакуації у тил всі поранені, крім цілком нетранспортабельних і легкоранених.

Велика увага приділялася підготовці цивільного населення до надання першої медичної допомоги. На 1 січня 1942 р. в групах самозахисту Сталінграда було 844 санітарних ланки, 296 санітарних постів на підприємствах, 63 санітарних дружини, очолювані досвідченими лікарями. У комунальних будинках групи самозахисту налічували 12 тисяч бійців і три тисячі командирів.

Сталінградське обласне Товариство Червоного Хреста підготувало близько чотирьох тисяч медичних сестер і сандружинниць, а 100 тисяч мешканців міста здали норматив для отримання значка "Готовий до санітарної оборони".

З архівних документів бачимо, що робота госпіталю першої лінії у прифронтових умовах істотно відрізнялася від госпітальних буднів тилу. По-перше, зазвичай, під час воєнних дій масове надходження поранених відбувалося стихійно, їх доставляли санітарним транспортом, попутними машинами. Нерідко цей потік був несподіваним, особливо у період важких боїв. По-друге, поранені надходили після перев'язки у полкових медпунктах. Першу допомогу, зазвичай, надавали у великих поспіху, у зв'язку з нестійкістю фронту. Це позначалось на подальшому лікуванні, яке не завжди приносило бажані результати.

Формування системи армійських госпіталів на Сталінградському фронті було утруднене рядом обставин. За спогадами колишнього головного хірурга Сталінградського фронту Г.М. Гуревича, вересень 1942 р. був важким періодом для медичної служби армій Сталінградського (у той період ще Південно-Східного) фронту. Щойно сформована медслужба фронту прийняла розрізнені польові госпіталі колишніх частин Південного і Південно-Західного фронтів і мала фронтові госпіталі, які не встигли ще прибути з тилу країни. Санітарного автотранспорту було замало. Бойове харчування і постачання армій трималося, переважно, на тільки що відбудованій залізничній колії Заплавне-Средня Ахтуба-Ленінськ-Саратов. По цій залізниці проходила і евакуація поранених, що відбувалося з великими труднощами. Ворожа авіація щодня бомбила цю колію і річкові переправи. Перебраться через Волгу можна були лише вночі, однак і тоді мінометний і артилерійський обстріл не припинявся.

Санінструктор М.І. Матвєєва згадує: "День і ніч, коли важче, сказати важко: у день - бомбардування, обстріли, атаки, танки, сухарі, майже без води, поранені, убиті; вночі - виснажливі походи до переправи по вкритій воронками дорозі, і будь-коли з будь-якого боку можна було чекати автоматну чергу. Час ніби зупинився".

Для надання допомоги пораненим військова санітарна служба була посилена польовими рухомими госпіталями (ППГ) і евакуаційними приймачами. Центр хірургічної роботи перебував на лівому березі Волги, де дислокувалися польові і стаціонарні лікувальні установи. Основна робота була зосереджена на польових госпіталях, розміщених у районі Заплавне – Средня Ахтуба – Ленінськ - Царьов.

У 1942 р. почали прибувати з тилу госпіталі, які було розквартировано у районі оз. Ельтон. У районному центрі Заволжжя відчувався брак приміщень для госпіталів. Поранених найчастіше розміщали вдома,у сараях, а у вересні і на початку жовтня (на початок холодів) - безпосередньо по дворах. У Сталінграді і його південних околицях залишилися лише медпункти частин і з'єднань, і навіть окремі армійські ППГ. Зазвичай, їх розгортали в бліндажах, підвалах і руїнах будинків, землянках, просто ячмах у безпосередній близькості до лінії фронту.

Головний хірург РЕП № 61 М.Г. Таборийський згодом згадував: "Дорогою з Ленінська оглянув СЭГ № 415 і ЕГ № 1584. У першому освоєно ряд землянок, у кожній - обладнані культурні перев'язувальні, не тісно, повітря чисте, настрій поранених хороший, відбудовано відмінний операційний блок".

Надавати допомогу пораненим доводилося при світлі гасових ламп і світильників, зроблених з снарядних гільз, під гуркіт вибухів ворожих снарядів, авіабомб, від яких здригалися стіни бліндажів і підвалів, де були розгорнуті медпункти. Втім, обстановку роботи медслужби яскраво характеризує доповідь керівництва ЗСУ Сталінградського фронту начальнику ГВСУ за прямим дротом від 30 вересня 1942 р.: "Кількаразові спроби бронекатерів підійти до берега у ніч із 28 на 29 вересня для евакуації не увінчалися успіхом, вночі польовий рухомий госпіталь № 689 піддався сильному мінометному обстрілу, були жертви;112-й медико-санітарних батальйон мав багато збитків від прямого влучення бомби у перев'язочну, жертви уточнюються, наша робота у районі дій 62-ї армії щодня супроводжується втратами медичного складу і перев»язочних засобів. Попри жертви, ми продовжуємо працювати ще з більшою енергією".

Велику допомогу надавав пораненим польовий рухомий госпіталь № 689. Він прибув у район Сталінграда у вересні 1942 р. і був розгорнутий на "Переправі-62". Щодня через госпіталь проходило від 600 до 800 бійців, а у період боїв в Сталінграді він евакуював понад 5 тис. поранених. Переправа поранених через Волгу тривала навіть у листопаді, коли у річці пішов лід. По незміцнілому льоду, оминаючи ополонки, було прокладено піші стежки, по яких у супроводі санітарів пересувалися "ходячі" поранені, тяжкопоранених везли на човнах - волокушах. У грудні кригою вже змогли пройти автомашини і евакуація поранених тривала.

У результаті роботи евакогоспіталів за 1942 р. було вивезено з Сталінграда 142978 поранених. Під час воєнних дій медики підвищували свою професійну майстерність. На Сталінградському фронті було вирішено питання іммобілізації (приведення пораненої частини тіла в нерухоме стан з допомогою перев'язки). Вперше у обов'язковому порядку почали застосовувати гіпсова пов'язка. Гіпсові шини для поранених в долоню й лучепястний суглоб навіть дістали назву "Сталінградських".

У вересні 1942 р. на Сталінградському фронті було організовано спеціальні нейрохірургічні госпіталі на лікування черепних поранень. Медична сестра ПЭП-81 62-ї армії Г.П. Бєлоусова (Тарасова) згадує: "Поранені виглядали стомленими важкою напругою боїв і потребували не тільки хірургічної обробки ран, а й відпочинку, спокою, який допоміг би їм відновити сили. Поранених було чимало: медико-санітарний батальйон не справлялася з таким потоком, частину поранених привозили до нас з передових. Більшість поранених - осколкові, але багато було і кульових. Легкопоранені просили не відправляти їх в тил, а допровадити до нас у госпіталь. А ті, кого привозили з проникаючими пораненнями грудної, чи черевної порожнини, з переломами кінцівок, ні про вже не просили. Вони лежали на ношах, боячись поворухнутися, бо кожен рух віддавав по всьому тілу нестерпною болем. Поранених ми сортували в санпропускнику: кого на перев'язку, кого в операційну".

У колгоспі ім. Кірова зупинилася окрема 106-а автосанітарна рота 57-ї армії. Місцеві жителі дуже допомагали їй всім, чим могли: доглядали за пораненими, прали білизну, возили воду на санках, бралися за будь-яку роботу. Але тут вивчалися ази надання першої допомоги пораненим, здавався санмінімум, після чого чимало колгоспників пішли разом із автосанротою на фронт добровольцями.

Роботу автосанитарної роти оцінено у спогадах санітарки М.С.Бобовкіної. "Разом із своєї ротою я забезпечувала доставку поранених з полкових пунктів і медсанбатів у польові госпіталі, а звідти у сортувальний евакогоспіталь. В утеплених машинах "полуторках" у три яруси поміщали лежачих поранених і брали ще п'ять душ на складних лавках. Санітарка сиділа у кінці нош, біля дверей. Я притримувала верхні і середні носилки на всьому шляху слідування. Наш маршрут пролягав від Чапурників і Бекетовки до переправ: на Татьянці, школи № 62, школи № 22 та інших госпіталів. Машина рухалася по розтрощеним бомбами дорогах, кренилася врізнобіч, а мені, незважаючи на це, доводилося міцно тримати ноші з пораненими. Скільки разів потрапляли під бомбардування, артобстріли!.. Часто машина приходила з рейсу по цих схилах, знівеченою до краю. Її ставили на ремонт, а ми, медперсонал, пересідали в іншу, і знову відправлялися на фронт за своїм безцінним вантажем у рейс, котрий завжди міг виявитися останнім".

У грудні - січні 1943 р. йшли особливо запеклі бої за Сталінград. Було багато поранених. Саме тоді стояли сильні морози. Медикам у госпіталях доводилося приймати й обробляти дуже багато поранених. Санітарні пропускники було перевантажено, тому поранених змушені були залишати біля дверей госпіталів. Щоб вони не змерзли, їх вдягали у спеціальні хутряні конверти, які зав'язувалися шнурівками з ніг, з боків, голова закрита, а обличчя залишали відкритим.

Вже у лютому 1943 р., після захоплення і полону фельдмаршала Паулюса, та оточення 300-тисячного військового угруповання німців, деякі госпіталі протягом трьох місяців приймали і працювали з полоненими німцями. Г.П. Бєлоусова згадувала: "Полонених німецьких солдатів було чимало, та їх частково розмістили у напівзруйнованих будинках на Лісобазі. Там мені також довелося попрацювати. Спочатку поранені німецькі солдати і офіцери поводилися неспокійно. Я бачила у їхніх очах агресивну недовіру, озлобленість. Лякливо озиралися, металися, нервували. Напевно, потрапивши до нас у полон, вони боялися за своє життя, оскільки пам'ятали, як жорстоко вони поводилася з нашими полоненими бійцями. Ми, медичні сестри й лікарі, виявили чимало витримки й терпіння, і прийшов день, коли полонені німецькі солдати зрозуміли, що ми справді взялися лікувати їх".

Про роботу госпіталю, розміщеного поблизу станції Сарепта розповіла хірург О.А. Лазарєва: "Після звільнення Сталінграда від німецьких загарбників з усього Союзу направляли фахівців на відбудову міста. Ми, група Балашовских лікарів прибула 14 березня 1943 р. за розпорядженням Саратовського облздороввідділу. Місто лежало у руїнах, не було жодного вцілілого будинку. Усі обласні заклади містилися в Бекетовці, зокрема, і облздороввідділ. Мене приписали до госпіталю (першого формування), згодом йому було присвоєно номер - евакогоспіталю № 5466. Начальником був капітан Симонов, замполіт - капітан Ковальов. Лікарі - молодь, випускники 1942 р. зі стажем роботи 6-8 місяців. Я було призначена начальником 3-го відділення. Нас розмістили у трьох напівзруйнованих будинках біля станції "Сарепта". Наш персонал, переважно під командою замполіта, щодня їхав у центр міста, щоб зібирати обгорілі, але ще придатні для використання ліжка, рвані подушки, фрицівські шинелі. Пам'ятаю, якою радістю була знахідка медичної шафи без скла і бочко-подібного тазика. Ми весь вільний час займалися ремонтом будинку. Дошками забивали вікна без шибок, а деколи і без рам. Щоб не докучала мушва, завішували шпарини марлею. Мили підлогу, білили стіни, збирали ліжка, шило подушки".

1 травня 1943 р. госпіталь прийняв поранених. Персонал жив при госпіталі. Лікарі - у шкільній сторожці, медсестри - на горищі клубу. Робочий день співробітників госпіталю не була нормований. У будь-який час дня, чи ночі приїздила "летючка" з пораненими і починалася "евакуація у собі" - медсестри госпіталю забирали з вагонів на ноші поранених і несли у палати. У санпропускнику йшло сортування: важко хворі вирушали у операційну і далі - у І- е відділення, легко поранені - в IV і V.

Виписка також проводилася партіями. Підходив санітарний поїзд. Поранені, що потребували тривалого лікування, направлялися далі у тил. У госпіталі залишалися важко й легко поранені. Останні після виписки направлялися в пересильний пункт, а звідти у видаткову частину.

Починаючи з серпня 1943 р. у Сталінград почали повертатися з евакувації місцеві лікарі. Колектив госпіталю був доукомплектований. Під командою начальника госпіталю майора Вознесенського С.М., ведучого хірурга Брук Т.Г., начмеда Булашової О.Д., було проведено велику роботу: відновлено центральне опалення, обгороджена і озеленена територія госпіталю, створено підсобне господарство, налагоджено ловлю риби у Волзі силами команди видужуючих бійців. Все це дозволило госпіталю поліпшити харчування поранених і медперсоналу. Самотужки побудували харчоблок, санпропускник, клуб, операційний блок, фізіотерапевтичне відділення. Поруч із лікуванням поранених, проводилася трудотерапія. Інвалідів навчали водінню мотоколясок, столярній справі, плетиву кошиків.

Невдовзі за хороше лікування поранених та за зразковий порядок, евакогоспіталь № 5466 визнали найкращим у Сталінградській групі. У 1944 р. йому було присвоєно Перехідний Червоний Прапор. У 1945 р. евакогоспіталь № 5466 був реорганізований у госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни.

У архівах Волгоградського Судобудівного заводу є матеріали і газетні публікації, які розповідають про шефство Судоверфи над Сарептскими госпіталями у роки війни. За спогадами кухонної робітниці евакогоспіталю № 5455 А.В.Суровой, до лікарні часто приходили шефи з цього заводу, і школярі із сусідніх шкіл. Вони приносили пораненим подарунки і влаштовували концерти художньої самодіяльності. "Треба було бачити, як розцвітали усмішки на обличчях бійців, які вдячні вони були за доставлену радість. Але й самі поранені, хто міг, виступали з концертами: співали, читали вірші. А потім у нас були танці під звуки баяна," - писала вона.

Уся десятилітня робота госпіталю була спрямована на підвищення кваліфікації і поліпшення медичного устаткування для якнайшвидшого одужання поранених бійців. Звичайною практикою були операції безсонними ночами, коли цього вимагала ситуація. Не витстачало донорів, то медперсонал зголошувався на добровільну здачу крові. Кожні дві місяці жінки здавали по 200 мл крові, а чоловіки - 400 мл.

На жаль, всіх титанічних зусиль лікарів іноді було замало і неможливо було врятувати тяжко поранених. За спогадами хірурга ЕГ № 5466 О.А.Лазаревої, померлих від ран солдатів ховали у загальних могилах. На місці поховання ставили залізний штирьок. Кількість і місце знаходження цих штирків, розкиданих по усьому району, на жаль, ніхто вже не пам'ятає. Відомо лише, що останніми роками, під час будівництва Волго-Донського каналу, частина поховань була переміщена у братерські могили: на площу Свободи (1164 померлих у 1945-1954 р), до могили селища Сакко-і-Ванцетті Красноармійського району біля м. Волгограда.

Завершуючи огляд роботи госпіталів сел. Красноармійського, хотілося б вкотре підкреслити її злагодженість, чіткість, організованість. Чимало медиків, ще при житті захисників Сталінграда, удостоїлися урядових нагород. Звання Героя Радянського Союзу отримали сержант медслужби М.С.Боровиченко, санінструктори стрілкової роти В.О.Гнаровська і З.І.Маресева, санітар стрілецької роти М.С. Кащеєва, військовий фельдшер кавалерійського полку Х.Л.Якупов. Орденом Леніна були нагороджені понад два десятки медиків-сталінградців.

Хірург Анісім Мойсеєнко, тоді студент-четвертокурсник Мінського медінституту, був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. І хоч потім у нього було багато інших нагород, але ця, Сталінградська, була для нього найдорожчою.

Фото - http://www.swrailway.gov.ua/rabslovo/?nid=218

Джерело - http://bukvar.su/istorija/page,5,159441-Stalingradskaya-bitva-podvig-mirnogo-naseleniya.html

Гаманець Web-money – на службі милосердя

Олександр — Sun, 19 Aug 2012 12:35:32 GMT

З КОЖНОГО ПО НИТЦІ – БІДНОМУ СОРОЧКА

Щоб творити добро, не обов'язково мати великі статки, займати високу посаду, чи бути супер-зіркою.

Головне – Ваше співчуття і бажання вчасно прийти на допомогу тому, хто її потребує.

Тепер є можливість жертвувати кошти у цей віртуальний гаманецьWeb-money :

E 957042746057

U 511828258153

Z 226274508252

R 134004408733

Дякуємо за милосердя!

Життєпис волонтерів Червоного Хреста: Олег Войтів – тренер чемпіонки світу з гирьового спорту Ірини Палій

Олександр — Fri, 09 Mar 2012 14:29:27 GMT

СІЛЬСЬКИЙ ВОЛОНТЕР

Тільки раз у житті Олег Войтів (на знімку), учитель

фізкультури Завидовицького навчально-виховного

комплексу, що в Городоцькому районі, дозволив

собі одягнути на голову дівчачий вінок з польових квітів.

Це трапилося після змагань, коли його спортсменки

стали переможцями. Вони здобули «золоті» медалі з

гирьового спорту, виборюючи звання чемпіонок.

Частина 1. Кузня Чемпіонок

Олег – депутат Завидовицької сільської ради, активіст шкільного первинного осередку Товариства Червоного Хреста, учитель фізичної культури, тренер з гирьового спорту, мисливець, волонтер добрих справ.

Після уроків, на заняття гуртка із гирьового спорту, крім хлопців, ходили до Олега на тренування і двоє дівчат – Ірина Палій та Софія Кіцай. Не посв»яченій людині могло здатися, що дівчата навідуються сюди для розваги. Але ні, вони тренувалися на повну силу. І результат не забарився. Тріумф прийшов торік: дівчата стали чемпіонками. Ірина - чемпіоном світу з гирьового спорту серед юніорів, Софія – чемпіонкою Львівської області в тому самому виді спорту.

Змагання проходили у травні 2011 р. в Кам»янець-Подільську. Ця звістка стала сенсацією на увесь Городоцький район, а особливо на увесь Завидовицький НВК. Такого ще не бувало, щоб у чисто чоловічому виді спорту, та перемогла… дівчина!

На знімку: (зліва направо) Ірина Палій – чемпіонка світу і Софія Кіцай – чемпіонка Львівщини

Ось як цю подію описала у травні,після завершення чемпіонату, кореспондент районної газети: «Познайомилася я з дівчиною під час урочистої лінійки у школі з нагоди високого визнання у спортивному світі. Сподівалася побачити високу, мускулисту дівчину, тож була приємно здивована, коли представили винуватицю урочистості – миле дитя середнього зросту, котре випромінювало силу, красу, енергію та щирість. А посмішка і розумний, навіть вольовий погляд очей,засвідчили, що перед Іриною – велике майбутнє!

У сільському клубі Зашкович, куди у вільний час навідувалася, щоб позайматися з гирями, дівчат було лише двоє. Нині впевнена, що місцеві хлопці не сприймали дівчаток як спортсменок-гирьовиків – радше, як спостерігачів. Та цікавість і наполегливість взяли гору, і вже через рік Ірина Палій взяла участь у змаганнях – спочатку районних, а згодом і обласних. Першу серйозну перемогу здобула торік на чемпіонаті України з гирьового спорту, звідки привезла "золото”.

Сама ж чемпіонка небагатослівна, про себе розповідає: "є старший брат, який зі своєю сім’єю мешкає у Львові. А ми з мамою і татом – у селі. Мрію про щасливу долю і знаю, що для цього слід багато працювати”.

На знімку: (зліва-направо) Галина Степанівна Швець, директор Завидовицького НВК, Юрій Ярославович Візняк – голова Городоцької РДА, Ірина Палій – учениця 11 кл, чемпіонка, Світлана Іванівна Книшик, заступник голови РДА з гуманітарних питань, Ігор Антонович Яскевич, завідувач районним відділом освіти, Люся Василівна Богоніс, голова сільради у с. Завидовичі.

Під час урочистої лінійки керівництво Городоцького району: голова РДА Юрій Візняк, заступник з гуманітарних питань Світлана Книшик, керівник відділу освіти Ігор Яскевич відвідали Завидовицьку загальноосвітню школу. Голова РДА привітав Ірину Палій з перемогою на чемпіонаті світу з гирьового спорту у ваговій категорії до 50 кг.

На знімку: голова Городоцької РДА Ю.Я. Візняк вручає І. Палій Грамоту і сертифікат на 1000 грн.

За вагомий внесок у розвиток гирьового спорту на Городоччині очільник району вручив чемпіонці світу Грамоту і сертифікат на 1000 грн., квіти та солодощі. А вчителя фізичного виховання, тренера спортсменки - Олега Войтіва , очільник району нагородив спортивною відзнакою».

Нині Ірина Палій – першокурсниця Львівського фізкультурного інституту. Вибрала спорт, як свою життєву мету. Вдосконалюється з важкої атлетики. Сучасні жінки активно розвіюють міф про неможливість брати участь у суто чоловічих видах спорту.

На знімку: О.Войтів і В.Вірастюк у м. Городку на «Козацьких забавах».

І нехай дівчата ніколи не стануть такими сильними, як український силач Василь Вірастюк (на знімку), друг Олега Войтіва, але в аптеку бігати за ліками їм точно доведеться рідше, ніж їхнім подругам. Відомо ж, у здоровому тілі, здоровий дух.

Частина 2. Волонтер – червонохрестівець

На знімку:О.Войтів готується виконувати вправи з гирями на «Козацьких забавах» у м. Городку в 2011 р.

А що Олег? Він і далі у сільській школі вчителем фізкультури. Після уроків тренує школярів з гирьових видів спорту. Як і раніше, не робить виключення ні для хлопців, ні для дівчат. Тільки ось біда: комплект гир у нього тільки один. Придбав за власний кошт. Доки один робить вправи, другий охолоджується, і ефект від тренувань не такий значний, як мав би бути.

- Святий Миколай оминув вашу школу? – питаємо у Олега.

- Ні, він торік був у школі: дітям подарунки приніс, а у спортзал не заходив, бо не мав, мабуть, часу.

На знімку: перетягування каната на змаганнях «Козацькі забави» у м. Городку в 2011 р.

Тож проблему доведеться вирішувати громадою. Каси взаємодопомоги у школі немає, зате є первинна організація Товариства Червоного Хреста. Може вона допоможе? Адже здоров»я молоді – це свята заповідь для дорослих: як для батьків, так і для державних мужів. З цим запитанням Олег звернувся до нас. Ми поклопоталися перед Ларисою Мелешко, головою Городоцької РО ТЧХУ. Вона тільки розвела руками, мовляв, початок року, находжень від розповсюдження марки «Членський внесок» ще дуже малі. Ось і став Олег не тільки тренером, а й волонтером Товариства – розповсюджує в школі його марки.

На знімку: Олег з сином Костиком знайомляться з новим номером журналу «Вісник Червоного Хреста».

Школа у них - невелика. Всього 132 учні. При школі в єдиний комплекс залучено і дитячий садочок. Учні з трьох сіл – Завидовичів, Зашковичів, Залужан. Навчальний процес здійснює колектив з 22 вчителів. Викладач біології і хімії Василь Миронович Городняк удостоєний звання «Заслужений вчитель України». Директор школи – Галина Степанівна Швець. Головою первинного осередку ТЧХ обрано Миколу Васильовича Новаківського, заступника директора з виховної роботи.

На свята обоє дівчат-чемпіонок заходять по старій пам»яті у шкільний спортзал. Олег розпитує їх про новини. Софія Кіцай – студентка Львівського медичного коледжу, що на вул. Дорошенка. Вона – чемпіон Львівської області. Недавно на змаганнях по гирьовому спорту посіла 4-місце по Україні. Незабаром має їхати у м. Нікополь на чемпіонат України, який повинен початися через тиждень - 17 березня.

На знімку: ці призи вже знайшли своїх господарів – спортсменів з Городоччини

Ірина Палій – закінчує перший курс Львівського державного університету фізичної культури. Факультет – спорту. Спеціалізація – важка атлетика. Виконала ІІІ-й дорослий спортивний розряд. Вона – чемпіон Львівської області з важкої атлетики у ваговій категорії до 53 кг. Важила 47 кг у школі, а зараз – 52 кг. Тренується тепер не з гирями, а зі штангою. Тут основне – ривок і поштовх. Спочатку було незвично, а тепер вповні освоїлася і задоволена своїм видом спору. Готується до подолання нових рекордів.

Частина ІІІ. Мисливець

На знімку: здобич мисливця О.Війтів в 2012 р.

У вільний від уроків і тренувань час, Олег Войтів знімає з кілка у кімнаті рушницю і йде з товаришами на полювання. Раніше полював на куріпок, потім – на зайців. В цьому сезоні довелося набувати кваліфікації мисливця за лисицями. Серед них останнім часом з»явилися хворі на сказ, і тому відстріл таких особин є обов»язковим.

Полювання на лисиць з гончаками організовується так, як і на зайців, відрізняючись лише тим, що залежно від швидкості гончаків лисиця робить малі або великі правильні кола. Під тихохідними гончаками лисиця може робити малі кола на порівняно невеликій, але загущеній ділянці лісу. Під час полювання на лисицю з гончаками погода не має такого значення, як при полюванні на зайця. В сиру погоду або у великий мороз ті ж гончаки не держать зайця, але добре гонять лисицю.

На знімку: з гончими псами на полювання

На лисицю краще полювати поодинці або вдвох, буде менше шуму і слідів. Якщо лисиця зустрічає слід мисливця, вона зразу ж змінює напрямок ходу.

Одному з мисливців слід зайняти місце біля лисячих нір, якщо вони передчасно не завалені камінням чи кілками, бо піднята лисиця часто біжить прямо до нори, щоб заховатись. Під час гону лисиця, як правило, перше коло робить по узліссю, тут також треба її чекати, а потім кола йдуть по чагарниках і в самому лісі. Добрими місцями можуть бути звужені галявини між кварталами молодих насаджень лісу або ділянок очерету.

На знімку: мисливців іноді більше, ніж здобичі

На стежках, просіках стояти не слід, бо лисиця їх раптово перестрибує, а в особливо загущених місцях лісу, де видимість до 20 м, лисиця може наблизитись до самого мисливця, бо вона тут менш обережна.

Полюють на лисиць з підходу там, де їх зустрічають багато по полях, після першої пороші, коли неглибокий сніг, і лисиці ще не лякані. Суть цього способу полювання полягає в тому, що, помітивши в полі лисицю, яка ловить мишей, треба підійти до неї на постріл. Наближатись слід проти вітру, крадькома, використовуючи бур’яни, глибокі борозни тощо. Звичайно лисиця так захоплюється ловінням мишей, що зовсім забуває про обережність. При цьому полюванні багато допомагає добрий бінокль, через який можна побачити лисицю за 2—3 км.

На знімку: буде гарний комір мамі на пальто

По м’якій пороші протягом дня полюють на лисицю з підходу на лігвищі, яке вона найчастіше робить на узліссі, біля пенька або під кущем. Лягає лисиця завжди мордою в той бік, звідки прийшла. Підійти до лігвища можна тільки в безвітряну і теплу погоду, коли у неї міцний сон.

Полювання на лисицю облавним способом провадиться так, як і на зайців, але при цьому мисливцям треба бути значно пильнішими, вести себе дуже тихо, не курити, пам’ятаючи, що лисиця під час заганяння іде першою. Всі ці правила Олег Войтів вивчив на зубок, і тепер навчає молодих мисливців-побратимів цьому древньому мистецтву наших пращурів.

Прес – служба Личаківської РО ТЧХ м. Львова

Школа виживання: Вадим Ніколас, мандрівник з Білорусі, про свій марафон «Одіссея милосердя»

Олександр — Tue, 24 Jan 2012 21:48:34 GMT

СМОЛОСКИП МИЛОСЕРДЯ

Як ми уже повідомляли, 23 січня, закінчився добродійний марафон «Одіссея Милосердя». Цього дня, в Гродно, увійшов волонтер – Вадим Николіс. Він пройшов пішки довгих двадцять днів, перед тим, як досягти фінішу. За цей час він подолав понад п'ятсот кілометрів, йдучи по засніжених полях, лісах і путівцях, заметених снігом. Метою марафону мандрівник поставив популяризацію волонтерського руху серед молоді, поширення ідей милосердя, любові до природи і здорового способу життя.

За словами Вадима, одним з найскладніших випробувань марафону було подолання холоду. «Єдиним реальним джерелом тепла був вогонь. Але я не міг собі дозволити сидіти біля нього більше, ніж півгодини. Це був або час, відведений для приготування обіду, або сніданку. Цінною була кожна хвилина, кожен пройдений кілометр. Та зате увечері, після того, як я встановлював намет, міг вдосталь насолодитися теплом від вогнища», - розповідає волонтер.

Та було і багато приємного. Під час марафону йому потрапляли на око і в об"єктив камери живописні пейзажі дикої природи.

«Неможливо описати ту красу, яка оточувала мене. Тільки представте притихлий ліс, всі дерева покриті інеєм і, здається, що вони - немов з кришталю. Поле повністю покрите снігом, йдучи через яке переживаєш незабутнє відчуття, тому що все навколо дуже світле – навколо білий сніг, вгорі ясно-блакитне небо. І навіть те, що доводиться йти по коліно в снігу і на холодному вітрі, не могло зіпсувати тих позитивних відчуттів. Звуки лісу, до яких я прислухався, щоб аналізувати обстановку, одночасно служили для мене і тим чинником, який дарував гармонію і спокій, упевненість у передбачуваності ситуації. Струмочки, які розтинали своєю течією сніжне покривало, радували око. Можна сказати, що сам ліс наповнював мою душу щастям», - говорить Вадим.

У своїй подорожі, волонтерові довелося застосувати деякі із знайомих йому навиків виживання у дикій природі, які засвоїв у дитинстві, будучи скаутом. Під кінець марафону у Вадима, від навали снігу - порвався намет, і він ночував в імпровізованому укритті, яке було зроблене з підручних матеріалів. Свіжим життєдайним напоєм йому служив чай з ялинових голок. Кора дерева давала матеріал для розпалювання вогнища.

«Доводилося застосовувати все, що можна було в тій, чи в іншій мірі, для виживання, особливо, коли змушений був харчуватися лише дарами природи. Тож мимоволі пригадувалися знання, отримані колись із скаутської «школи виживання». Насправді, в лісі є практично все, щоб в нім жити певний час: головне, треба уміти помічати і сполучати воєдино, здавалося б, абсолютно різні речі, які можна знайти, як в лісі, так і в своєму похідному рюкзаку.

Це актуально, як під час споруди притулку, так і для розведення вогнища. Взимку, коли важко знайти сухе дерево, коли дме холодний вітер – це не є легко. Тож доводилося неабияк постаратися, щоб отримати довгожданий вогонь, поїсти і відігрітися. Як відомо, приготувати місце ночівлі в лісі необхідно до настання темряви. Але все ускладнюється, якщо у вас немає намету. А у мене він, старенький, порвався від товстого шару снігу, не дослуживши кілька днів до закінчення марафону.

Отже, це дещо ускладнювало ситуацію, бо мені доводилося майструвати собі притулок з підручних матеріалів», - підсумовує враження мандрівник.

Основним мотивом у боротьбі за виживання Вадим Николіс вважає – оптимізм і прагнення залишитися живим. У разі марафону, додається ще і прагнення – досягти кінцевої мети точно за узгодженим заздалегідь маршрутним графіком руху.

«Якщо ви несподівано опинилися у лісі, в дикій природі, ніколи не панікуйте, вірте в свої невичерпні сили і ентузіазм. Не намагайтеся змагатися з природою, довіртеся їй, і тоді вона стане вам справжнім другом. Розраховуйте свої сили, але не піддайтеся паніці і не обгрунтованому страху», - говорить Вадим.

Як одне із завдань міжнародних скаутських рухів, і в цілому – всіх мандрівників, Вадим Николіс бачить в добродійності і розповсюдженні ідей милосердя.

«Подивіться, скільки зараз існує скаутських рухів і туристичних клубів ! Якби вони всі разом, або поодинці, зайнялися справою милосердя, і в цілому, добродійністю, то результати були б дуже значні. Простір для доброчинних ідей тут великий, панове. Скаутизм і любителі екстриму можуть вповні ними скористатися. Треба не замикатися на буденних справах, а співробітничати в цьому питанні з різними благодійними фондами, організаціями і Міжнародною Федерацією Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Треба завжди відчувати спрагу - до діл милосердя!» - закликає мандрівник.

«На жаль, у сучасному світі рідко можна зустріти прояви гуманізму, доброї волі і співучуття до проблем звичайних людей. Навпаки, багатьом властивий егоїзм, жорстокість, закам»яніння серця. Це, на мій погляд, і приводить до тих наслідків, з якими стикаються люди, починаючи від складнощів з колегами на роботі, і закінчуючи військовими збройними конфліктами.

Нехай мій скромний вчинок, стане іскрою милосердя для молоді і закликом до добродійності для всіх людей в цілому», - закінчив свою розповідь Вадим Николіс.

На завершення розмови, цікавлюсь про плпни на майбутнє. "Готуюсь до нових мандрівок. На цей раз вони плануються на Памір та в Карпати. Гори – різні, а мета – однакова: нести з собою віру у мужність і вогонь милосердя, що повинен палати смолоскипом у серці кожної справжньої людини нашого часу" - твердо промовив мандрівник.

Вадим Николіс всім бажає добра і любові, а також закликає озирнутися довкола себе і подарувати знедоленим сучасникам своє душевне тепло, якого вони дуже від нас всіх потребують саме зараз. Дорога добра - це дорога до власного духовного щастя!

Фото - В.Ніколаса

Інтерв»ю взяла Ксеня Прокопенко, м. Мінськ

Замітку "Мужність" про В. Ніколаса можна прочитати у блоці Новин на сторінці: http://lviv-redcross.at.ua/blog/2012-01-23-322

Червоний Хрест у персоналіях: медична сестра Личаківської РО ТЧХ м. Львова Юлія Поліщук – про відпочинок

Олександр — Fri, 20 Jan 2012 04:33:18 GMT

ЗА ПАХОЩАМИ ТРОЯНД І МОРЯ…

Одного разу мені довелося робити фоторепортаж з Личаківської РО ТЧХ м. Львова. Знімаючи біля фотостендів замислену патронажну медичну сестру Юлію Поліщук, я жартома поцікавився, про що вона у той момент думала. «Про те, що стенди ці завжди тільки про нашу роботу, і ніколи – про відпочинок», - відповіла вона.

Справді, тут я побачив Юлю, сфотографовану на одній з благодійних акцій до Міжнародного Дня людей похилогог віку, де вона брала активну участь: розносила по квартирах самотніх літніх людей пакунки, робила їх процедури, давала уколи, міряла тиск, просто розраджувала від чорних думок.

До кожного з них месестрі за ранггом служби треба бути привітною, ласкавою, і навіть ніжною. Особливо, коли перед тобою самотній лікар-пенсіонер, який все своє життя, всю свою снагу віддав пацієнтам, так і не встигнувши збудувати власну сім»ю.

Невдовзі, коли акція завершилася, вже за філіжанкою кави я дізнався, як Юля проводить вільний час, їздить у відпустки, і які звідти привозить фотографії.

Проблема українців, вважає Юля, у тому, що вони, заробляючи на шматок хліба, розучилися відпочивати. А це викликає нудьгу, сум, депресію. Без продуктивного відпочинку, довели вчені, не буває плідної, творчої роботи.

На щастя, Львів має багато закладів для відпочинку. Кавярні, ресторани, кафе, оперний театр, картинні галереї, музеї, філарионія тощо. Але не всім такі розваги подобаються. Для тих, хто любить спорт – є стадіони, хто плавання – басейни, а ті, хто народився для мандрівок, лаштують рюкзак і пускаються далеко в гори.

Та буває так, що жоден з цих видів розваг людині не подобобається. О, тоді індустрія дозвілля пропонує найвишикуваніші розривки. Так, наприклад, за містом, є відпочинковий комплекс «Бухта Вікінгів». Там є басейн, стадіон, і трек для вигулювання…коней. Одного разу Юля випробувала себе там у якості вершниці. Враження незабутні, але дуже…дорогі. Тож цей випадок залишився у роздярі екзотики, як, наприклад, мандрівка на кораблі.

Море дівчина любить усім серцем. Була в Одесі, на Азові, в Криму. Як і кожен турист, що приїздить у Сонячну Тавриду, має у фотоальбомі на згадку знімок з подругами на фоні знаменитого ресторану-вежі, спорудженої архітекторами на обривистій скелі, що загрозливо зависла над морем, з романтичною назвою «Ластівчине гніздо».

За кордоном випало побувати Юля тільки один раз. Тав і то кілька років довелося збирати кошти на поїздку. На Багами, чи в Самоа не відважилася їхати, а от Болгарія видалася якраз тим місцем, на яке багачі не дуже претендують, то і ціни, в порівняні з іншими райськими кукточками для туричтів не такі вже й захмарні. , і які звідти винесла враження.

Вирушаючи за кордон вперше, розповіла Юля, хочеться побачити все і за короткий час. У Болгарії це можна зробити, не від'їжджаючи далі, ніж на кілька кілометрів від готелю. Колоритна архітектура, щедре частування, найчистіше море та запах троянд у повітрі - ось чому туди тягне, наче магнітом.

Я вирішила, сказала дівчина, що активно відпочивати можна протягом року невеличкими дозами, а от основна, довготривала відпустка має бути інтенсивною - аби набратися сил для активності ділової. Тож вибір припав на Болгарію.

По-перше, це тільки кілька годин поїздки автобусом «Львів-Сонячний Берег». По-друге, не потрібно звикати до місцевого годинника й перелаштовувати свої біоритми. По-третє, клімат м'який і пристосовуватись до нього теж не треба. І останнє: зрозуміти болгар, якщо вони говоритимуть повільно, можна без перекладу.

Наступним кроком був вибір місця та міста. А чим славиться Болгарія? Правильно - Долиною роз і золотими Пісками. Місце, де купа готелів, ресторанів, казино й решти необхідного, аби весело прогуляти зароблені за рік грошики. Але їхати туди бажання я не мала, бо, крім ресторанів, хотілося побачити ще щось - «родзинку» Болгарії, сутність її культури. Тож зупинила свій вибір на Несебрі - місті-острові на березі Чорного моря. Кілька століть тому воно називалося Месембрія, і під цією назвою воно подається в українському варіанті Вікіпедії.

«Місто сорока церков» - так його називають у туристичних проспектах. І хоча насправді храмів там утричі менше, від цього місто геть не втрачає привабливості. Воно складається з двох частин - Старого Несебра на невеличкому скелястому півострові, й Нового - на «материку», із сучасними будинками та готелями.

Ми з подругою оселились біля перешийку, що сполучає ці дві частини. З одного вікна видно червоні черепичні дахи Старого міста, а з іншого - різнокольорові вогники Нового.

Розповідаючи про Несебр, не можна оминути його історію, адже весь він - то і є історія. Залишки фракійської пристані та кам'яний якір, знайдені під час підводних археологічних розкопок, свідчать про заселеність цих місць задовго до нашої ери. У VI столітті тут існувало місто Месембрія, яке процвітало завдяки торгівлі та захищеності водним оточенням.

Під час римського панування місто продовжило свій самостійний розвиток, аж доки разом з усім Балканським півостровом не перейшло під владу Візантії. Ще до того воно підтримувало зв'язок із Константинополем, тому стало єпископською резиденцією. Саме тоді збудовано фортечні мури, головні ворота із п'ятикутною вежею. На початку IX сторіччя Месембрією заволодів хан Крум, який перейменував її на Несебр.

Потім місто знову потрапило до рук візантійців, а пізніше повернулося до болгар. У середині XIV сторіччя їхня держава вступила у період бурхливого економічного, політичного та культурного розвитку. Під час турецького рабства місто переживало занепад, аби потім знову піднятися в добу національного відродження у Х\/ІІІ -XIX століттях.

Не дивно, що давня частина Несебра охороняється ЮНЕСКО та включена до Списку світової культурної спадщини.

Це місто зачаровує, та може й розчарувати. Якщо ви їдете туди просто насолодитися давніми залишками історії, то краще зробіть це у міжсезоння, коли туристів майже немає. Саме тоді як слід зможете розгледіти й візантійську архітектуру, і слов'янські мотиви. У розпал же сезону Несебр перетворюється на великий базар, суцільний Сорочинський ярмарок. Щось оригінальне знайти можна, якщо дуже постаратись, але переважає ширвжиток із національним колоритом.

Окремо треба сказати про їжу та гроші. Курс валют коливається, залежно від місця та міста. На морському курорті долар коштує 1.95 лева, а долар 1.80, а в центральній Болгарії - 1,60. Але ж не поїдеш за сто кілометрів обмінювати гроші...

Щодо їжі: вгадати порції просто неможливо. Вони бувають або маленькі, або дуже великі. Переважно - друге. Читати меню треба уважно - ліпше тричі перепитати. Так, наприклад, гарячі рулетики з крабів - не що інше, як «наші» розморожені та підігріті крабові палички. Взагалі ж їжа смачна й оригінальна, але доволі масна. Тож схуднути в Болгарії не вдасться.

Чи різняться світогляди болгар та українців? Кардинально - ні. Просто болгари - люди південні й трохи темпераменті, але в усьому іншому... Вони такі ж гостинні, як і ми. Якось у місті я захотіла купити сумку ручної роботи. Почала торгуватися. «Ви рускіє?»- запитує продавець. «Ні, українці!» - «О! Так ви ж с родіни моєй жени. Она із Тернополя. Я вам сделаю бальшиє скідкі. Ви — мої гості». І хоч скільки ми потім приходили до нього, пригощав запашним чаєм із трав, садовив на старовинні ковдри. «Только у вас - самиє красівиє женщіни. Половіна болгар мечтают іметь жену-украінку».

Болгари так само, як і ми, люблять гарно попоїсти, а потім гарно відпочити. Вони так само отримують невеликі гроші, порівняно із цінами, хоча вже й прийняті у Євросоюз. Єдине, що їх дуже різнить із нами - вони шалено люблять усю свою країну, в усі її часи. Тому й зберігають будь-які свідчення минувшини, оберігають, реставрують і показують всьому світові.

Фото - Юлії Поліщук

Записав Олекса з Покуття зі слів медсестри Юлії Поліщук

Нетрадиційна медицина: літотерапія - лікування самоцвітами

Олександр — Thu, 17 Nov 2011 21:10:50 GMT

САМОЦВІТИ У ДРЕВНОСТІ І В НАШ ЧАС

Діаманти - не лише ювелірні коштовні прикраси. Якщо їх правильно підібрати, вони можуть стати дієвими ліками при певних недугах. Кажуть, що в них є енергетичні вузли, які мають позитивні й негативні заряди. Завдяки їм, кожен камінь реагує на сигнали, що надходять з далеких планет і сузір’їв. Спочатку мінерал акумулює цю енергію, а потім її сповна віддає своєму господарю.

Якщо людина постійно носить яку-небудь прикрасу з самоцвітом, він починає розподіляти накопичену енергію в різні зони тіла. Цю особливіть помітили ще у старовину. Але тільки тепер виникла наука, яку називають «літотерапія». Цей напрям нетрадиційного лікування хворих діамантами, набуває просто на очах все більшого визнання й розповсюдження.

Дійшло до курйозів: деякі дизайнери разом з ювелірами шиють для жінок бюстгалтери, всипані алмазами, вартість яких сягає два і більше мільйони доларів. Нехай це більше - для реклами, але у цьому шикуванні є глибинний змиіст: Діаманти - лікують. Вони - своєрідні талісмани своїх господарів.

Численні згадки про самоцвіти у Біблії свідчать, що їх широко використовували в культових обрядах, лікуванні хворих і в повсякденному житті. Якщо полічити, то,загалом, у Біблії згадується 31 вид дорогоцінних каменів. Так, напроклад, наперсник (нагрудна чотирикутна пектораль) Першого первосвященика Аарона містив 12 дорогоцінних каменів. Сам Бог вказав як створити цю коштовну річ: „І понасаджуєш на ньому чотири ряди оправленого каміння; один ряд: сард, топаз і смарагд, ряд перший; а другий ряд: гранат, сапфір і діамант; а ряд третій: опал, агат і аметист; а четвертий ряд: хризоліт, онікс і яспіс; оправлені в золото будуть вони в своїх гніздах. І будуть камені по іменах синів Ізраїлевих, дванадцять по іменах їх; вирізані як печатка, кожен із ім’ям своїм буде, по дванадцяти колінах” (Друга книга Мойсея, 28: 17–21).

Археологічні розкопки, проведені на багатих самоцвітами територіях Індії та М’янми, свідчать, що давнє населення прикрашало себе, свою зброю та посуд вже у VIII – VI тис. до Р.Х. Тут використовували, здебільшого, місцеві халцедони, агати, нефрити, які легко виявити, добути і обробити.

Діаманти згадуються в одному з найдавніших літературних творів людства „Епосі про Гільгамеша”, створеному в Давньому Шумері у ХХII ст. до Р.Х. Окремі відомості про мінерали можна знайти в індійських „Ведах” (ХI – Х ст. до Р.Х.). Найдавніші погляди китайських мислителів на коштовні камені викладені в трактаті „Сан-Хей-Дін” („Давні розповіді про гори та лю-дей”), який описує 17 мінералів і датований серединою I тис. до Р.Х.

Найбільш вагомими працями античного світу в галузі мінералогії слід вважати трактат Теофраста „Про камені” (IV ст. до Р.Х.) і енциклопедичний труд Плінія „Природнича історія” (77 р. нашої ери), в який зокрема входить том „Природнича історія копалин”. В індуїстських книгах „Гарудапурана” й „Агастімата” (раннє середньовіччя) міститься вчення напівлегендарного ченця Агастьї про дорогоцінні камені.

Розвиток релігійних уявлень сприяв відношенню до рідкісних каменів, як до магічних супутників богів. Зображення єгипетської богині Хатхор поєднували з бірюзою та малахітом. Бога Вішну зображували в Індії з яскравим рубіном на грудях. Третє око Шиви в храмових статуях іноді оздоблювали дорогоцінним алмазом.

За розповіддю Геродота храм Геракла в Тирі прикрашав стовп, виточений з валуна зеленого берилу. Смарагди оточували богиню Фуру в храмах доколумбової Америки. Богам щедро жертвували їх улюблені самоцвіти.

Чи були тоді колекціонери самоцвітів, про це історія, здебільшого, мовчить. У наш час вони десь-не-десь зустрічаються. Мені довелося з одним з них працювати на Чернівецькому обласному радіо. Це – Віталій Демченко (на знімку). На той час він дуже талановито вів у молодіжній редакції радіожурнал «Юність Буковини», мав виданих кілька поетичних збірок, був членом Спілки письменників України. Але попри свою основну роботу, якою заробляв на хліб, знаходив час для незвичайного «хоббі» - альпінізму.

Щоліта з групою чернівецьких туристів він від»їздив на Алтай, в Сіхоте-Алінь, Корякію, інші екзотичні місця. З кожної поїздки привозив по кілька самоцвітів. Одного разу подував і мені один камінь. Зовні він був подібний до звичайної гальки. Сірий, з шершавими боками, порепаний і убогий, наче жебрак.

Бачачи моє замішання, Віталій Григорович лише усміхнувся, і пояснив, що його красу можна побачити лище з середини, коли самоцвіт розпиляти. Взяв з полиці інший мінерал, вже розпиляний, і подав мені. Тільки повернув до себе його гладенько відполірований розпил, як в очі вдарив потужний сніп голубого місячного світла. «Цей мінерал, - пояснив господар експозиції, - гордість моєї колекції. Його називають «місячним каменем».

Згодом, я дізнався, що місячний камінь (адуляр) — рідкісний мінерал групи калієвих польових шпатів, різновид низькотемпературного ортоклаза. Назва дана за сяючі блакитні переливи (іризацію), причиною яких є тонкопластинчата будова мінералу. Назва «адуляр» походить від гір Адула в Швейцарії, де були вперше знайдені кристали цього каменя.

У місячному камені іноді виникає ефект «котячого ока». Мінерал дуже чутливий до ударів і стискування. Кристали призматичні, стовпчасті або таблицеподібні. Плеохронізм відсутній. Спектр поглинання не інтерпретується. Люмінесценція слабка голубувата.

Місячний камінь можна сплутати з халцедоном або синтетичною шпинеллю.У торговій мережі під цією назвою дуже часто зустрічається імітації з матового іризуючого скла. «Місячним» відливом можуть володіти також альбіт, олігоклаз, мікроклин. Часто йому приписують містичні властивості. Кажуть, що він корисний для тих, хто народився у пору повного місяця. Лікує від багатьох хворіб. Мене - від задухи, кольок, необдуманих рішень. Допомагає - у коханні. Чудово розвіює нудьгу, ностальгію, будь які прояви депресії.

З роками нагромадилася у поета-альпініста з Чернівців В.Г. Демченка велика колекція мінералів. Довелося її реєструвати, як геологічний музей на кваритирі. Виявилося, що його експозиція – найбільша в Україні.

Та сталося так, що наші дороги розійшлися на цілих чверть століття. Думав, він покинув леліяти свою колекцію. Але ні, самоцвіти просто так людину не відпускають. У газеті «Версії» за адресою: http://versii.cv.ua/i/ukovyna/unikalnyj-muzej-koshtovnyh-samotsvitiv-u-chernivetskij-kvartyri/14347.html , - натрапив нещодавно на його інтерв»ю, яке пропоную вашій увазі:

«Каміння росте без коріння» – співається в українській народній пісні. І дійсно, камінь – живий! Це доводить Віталій ДЕМЧЕНКО – поет, який збирає самоцвіти та розкриває їхню душу. В його колекції зібрано понад 500 рідкісних самоцвітів від Закарпаття до Чукотки.

Але звичайним колекціонуванням пан Віталій не обмежується, він складає з улюблених камінців цілі композиції та мозаїки. Кожна з них – милує око та розбурхує фантазію.

Камінь сповістив про біду

– Який камінь для вас найдорожчий?

– Мені дорогі усі самоцвіти. Адже кожен несе якусь інформацію, має свою історію. Наприклад, «квітку Колими» (камінь яшма) мені подарувала одна близька знайома, дисидентка Василина Дмитрівна, яка 20 років провела на Колимі. Її вислали з Буковини за політичні погляди. На згадку про важке заслання вона привезла звідти камінь. Дивно, але цей самоцвіт підказав мені день її смерті. Я не вірю в містику, але камінь потьмянів – я відчув щось недобре. Тому і зателефонував Василині Дмитрівні. Син сповістив, що мати напередодні померла…

– Ви багато подорожували. Каміння маєте з різних куточків світу. А з наших рідних місцинок що назбирали?

– Маю з Карпат лабрадорит, мармур, родоніт, кремінці, пісковики. Карпати ж щодо вивчення самоцвітів ще не досліджені, тож нас ще чекають відкриття.

У Дністровському каньйоні знаходив кольорові кремінці, вапняки, агати, і навіть онікс (мінерал, різновид кварцу – авт.). А скам’яніле дерево потрапило на очі прямо на березі Дністра в Заставнівському районі.

Дорогоцінність, яка лікує

– Крім естетичного задоволення, яку користь може приносити каміння?

– Камені мають і лікувальні властивості. А мої камінці випромінюють позитивну енергію. Їх навіть перевіряли лічильником Гейгера. Тож коли щось болить – прикладаю їх до хворого місця. Можливо, лікує не каміння, а віра, але допомагає!

Агати, яшма, родоніти, опали… «Заряджаюся» їхньою енергією.

Маю дуже важкий камінь, який використовую замість… гантелі. Це аметистовий кварц з Карелії. Він мене збадьорює та підтримує в тонусі.

У Віталія Григоровича зареєстрований власний музей. Свого часу колекція його каміння вважалася однією з найбільших колекцій в Україні.

Самоцвіти врятували життя

Захоплення камінням від пана Віталія передалося у спадок і його доньці, яка творить різноманітні композиції із самоцвітів у Новій Зеландії, де нині мешкає. Крім того, саме камінь врятував жінці життя.

– У Наталки були серйозні проблеми з ногами, – розповідає Віталій Григорович, – саме тоді, у чужій країні їй було дуже скрутно фінансово. Та в неї були самоцвіти, які я подарував перед від’їздом. І ці камінці виручили доньку – вона розплатилася ними з лікарями.

У Корякії є перевал, названий на честь поета Віталія Демченка. Таку приємну несподіванку йому зробили друзі.

Легенда про «Саамську кров»

У давні часи на Кольському півострові саамів (фіно-угорський народ, який проживає на Півночі Європи – авт.) переслідував ворог. Коли ж наздоганяв – убивав, устромляючи піки в спину. Кров капала на кригу і застигала. Тоді й утворився червоний камінь, який згодом назвали «саамська кров». І частинку цього кривавого дива я відвіз до Чернівців.

– У вашій колекції зустрічаються досить рідкісні види каміння. Як знаходите їх?

– Особливого секрету не маю. Лише прислухаюся до інтуїції. Можливо, камінь відчуває, що я до нього не байдужий, тож і потрапляє мені на очі.

Але бували і важкі випадки. Наприклад, якось в Якутії, над урвищем в 500 м геологічним молотком відбивав аметистову друзку. До речі, кажуть що аметист – камінь від сп’яніння. Саме для цього його носили стародавні греки…

Друзів не продаю!

– Ви би могли зайнятися бізнесом…

– У жодному випадку! Ці камені – мої друзі. А друзями я не торгую! Вони виключно для душі. Щоправда, колись мені пропонували їх продавати і навіть… цупили. Але зараз вже нічого не можливо вкрасти – я їх приклеїв (сміється). До того ж, камінці відчувають недобрі руки, тому можуть, навіть, розпастися чи розпорошитися. Тож, думаю, що у тих людей, які в мене цупили камінці, лишився лише порох.

Віталій Григорович дає назви своїм улюбленцям: «Настінний іконостас», «Вертикаль самоцвітів», «Серце Данко Чукотки», «Всевидяче око», «Морська глибочінь», «Лебедине крило», «Північне сяйво», «Пелюстка кам’яної квітки» тощо.

Ілюструє самоцвітами й свої збірки поезій та присвячує їм вірші («Яшма з Оли», «По красному следу алмаза», «Саамская кровь»).

А цими днями у Віталія Григоровича вийшла з друку нова збірка «Красиві люди»! А перед цим були 4 томи поезій. І ще плануються… Вітаємо!»

Автор: Любов КАФАНОВА, «Версії»

Я також приєднуюся до цих привітань, бо кожна збірка поезій - це той же самоцвіт, тільки художній, втілений у музику слова.Ось так, від Віталія Григоровича Демченка (на знімку), почерпнув у свій час деякі відомості про лікувальні і магічні якості самоцвітів і я, і зберіг ці знання на довгі роки. Нині я знаю, що астральні якості каменів (їх сила) визначаються прозорістю й чистотою кольору, тому, вибираючи камінь, оглядаю його на світло: шукаю дефекти, пухирці й затемнення, бо вони завжди посилюють негативні властивості каменів.

Тепер я знаю, що камені поділяються на чоловічі й жіночі. Прозорі й напівпрозорі з теплими тонами й відтінками — камені чоловічі; непрозорі й «холодні», а також ті, що здатні змінювати свій колір, — жіночі.

Якщо купуєш камінь собі — довіряю інтуїції: «мій» камінь неодмінно привабить погляд, захочеться торкнутися до нього. Купивши прикрасу, не вдягаю її одразу, чекаю, думаю - нехай полежить тиждень у скриньці, чекаю, доки вийде негативна інформація, яка, можливо, міститься в ній.

Практика показує, що не можна носити камінь постійно. Інакше з «ліків» він перетвориться на «отруту» (саме через накопичення негативної енергії). Найпотужнішу позитивну енергію мають камені, які подарували друзі від щирого серця або родичі залишили у спадок. Найнебезпечніші ж коштовності ті, що були коли-небудь вкрадені.

Не бажано позичати чужі камені, а з ними, - і чужі проблеми. У крайньому разі кладу позичені самоцвіти на кілька годин у воду з морською сіллю для очищення. А щоб талісман-самоцвіт набув лікувальних властивостей, треба щоб він набрав їх з роками. Наприклад, діамант набуває цілительських якостей через 7 років свого перебування у господаря.

Перевірити це дуже просто: у будь - якій ювілірній крамниці їх є у достатній кількості. Не знати, чи так буде і надалі, бо в алмазовидобній компанії «Де Бірс» нещодавно помінявся власник, і важко сказати, якою буде в умовах кризи конюнктура світового ринку для цього гатунку коштовного каміння.

Арія ГВОЗДИКОВСЬКА, кандидат біологічних наук, член Міжнародного екологічного клубу та Василь КУЧИН, доктор фізико-математичних наук в он-лайн версії журналу «ВАШЕ ЗДОРОВ»Я» №34 за 2011 р., що знаходиться за адресою: http://www.vz.kiev.ua/?p=2416 , дали у своїй статті «У самоцвіту – душа цілителя» таку класифікацію лікувальним властивостям самоцвітів:

«ДІАМАНТ - здавна вважається королем дорогоцінних каменів. Найтвердіший мінерал планети, головний символ перемоги над болем і недугою — захисник Овнів. Купувати діамантові прикраси найліпше після 30—35 років. А оскільки діамант вважається чоловічим каменем, молодим дівчатам їх узагалі носити не рекомендовано. У давнину вважали, що цей камінь може перешкоджати зачаттю дитини і негативно позначиться на перебігу пологів. Утім, усе навпаки: насправді діамант полегшує жінкам пологи і взагалі забезпечує благополуччя й тривале життя. Діаманти варто носити на лівій руці або на шиї, краще, коли оправа не перешкоджає каменю торкатися шкіри — це підсилює його дію.

АГАТ — талісман Близнюків і Дів, здатний перетворювати негативну енергію на позитивну. Агат лікує захворювання нервової системи, знімає стреси, рятує від головного болю й допомагає за хвороб горла. Залежно від кольору агату варіюються і його цілющі властивості. Блакитний — нормалізує діяльність щитоподібної залози, сповільнює прогресування остеохондрозу, червоний — убиває віруси й підтримує серцево-судинну систему, жовтий — лікує органи дихання і травлення, особливо печінку і жовчні шляхи, зелений агат добре впливає на роботу підшлункової залози.

ГРАНАТ — камінь Скорпіонів. Група гранатів поєднує ціле сімейство мінералів різного кольору і властивостей. Найдорогоцінніші камені червоно-вишневої гами, бо, за переказами, то краплі крові богів. Дуже рідкісний вид — зелений гранат. У давніх описах дорогоцінних каменів вказано на те, що гранат допомагає в разі високої температури, запалень горла, а також головного болю. Гранати — камені материнства. Вони дарують жінкам легку вагітність і благополучні пологи. А жовтий або коричневий гранат корисний у разі захворювань шкіри (зокрема алергії). Гранат очищує організм: лікує рани, сприяє регенерації органів і тканин, благотворно діє на кровотворення й кровообіг. Гранат зміцнює імунну систему, заспокоює нерви і навіть підвищує сексуальність.

ХРИЗОЛІТ — цілитель Терезів, Дів і Стрільців. Цей камінь допомагає в разі застуди і рятує від жахливих сновидінь, лікує лихоманку і стетеве безсилля у чоловіків, полегшує біль у шлунку й усуває ниркову кольку.

БУРШТИН. У цього каменю багато назв. А ще більше — відтінків (усього понад 200) Однак у кожному з них причаївся золотавий колір («шматочок сонця на долоні»). Здавна цінували білий бурштин, вважаючи, що він містить менше домішок і тому має найліпші цілющі властивості. За періодичного болю в серці, який супроводжується серцебиттям, наші бабусі носили намисто чи браслет з бурштину. Дітям вони допомагали під час прорізування зубів і лікували ангіну. Прикраси з бурштину мають протизапальну дію, позитивно впливають на селезінку. Крім того, цей камінь має протиракові властивості — він гальмує ріст пухлин. До того ж «крапля сонця» допомагає підбадьоритися метеочутливим людям. Мундштук з бурштину — хоч якийсь шанс мінімізувати шкоду куріння. Бурштин також використовують для нормалізації функцій щитоподібної залози і полегшення головного болю. Авіценна у своєму «Каноні лікарської науки» назвав цей камінь ліками від багатьох недуг. У ті часи його наділяли надприродними властивостями, вважаючи, що він рятує від малярії, жовтяниці, зоба, запобігає іншим захворюванням, дарує красу й довголіття. Товчений мінерал пили з молоком за внутрішніх хвороб і короткозорості. Недарма литовською бурштин «гінтарас» — захист від хвороб.

Нині доведено, що народний досвід лікування бурштином має під собою наукову основу: він багатий солями бурштинової кислоти, яка є неспецифічним біостимулятором. Діапазон дії бурштинової кислоти досить широкий: вона стимулює нервову систему, зміцнює роботу нирок і кишечнику, справляє антистресову, протизапальну і антитоксичну дію. Препарати, що містять бурштиновокислий натрій, нормалізують кислотно-лужну рівновагу крові і відновлюють сили навіть у людей похилого віку.

ОНІКС і «Котяче око» — подарунок для Козерогів. Онікс допомагає впоратися з депресією й полегшує серцевий біль, позитивно діє на роботу залоз внутрішньої секреції. Тому зовсім не зайве носити кулони із вставками з оніксу.

«Котяче око» має потужні лікувальні властивості завдяки своїй здатності активізувати клітинний метаболізм і пробуджувати в організмі «сплячі» ресурси. Камінь допомагає за бронхіальної астми, анемії, ревматизму, захворювань горла (ларингіту, трахеїту, бронхіту). «Котяче око» сприяє лікуванню паралічу, безсоння, неврозів, гіпертонії.

НЕФРИТ допомагає тим, хто народився під зодіакальними сузір’ями Терезів, Рака, Тельця. Він оздоровлює організм, зокрема, лікує ниркові хвороби (в цьому разі ліпше носити його на попереку), усуває запалення. Красуні стародавнього світу використовували нефрит як засіб для розгладження зморщок.

ЦИТРИН — до послуг Терезів і Дів. Цей камінь поліпшує стан нервової системи, сприятливо впливає на ендокринну систему, полегшує стан за онкологічних захворювань. І взагалі зберігає молодість і силу своєму господарю.

АКВАМАРИН — слуга Терезів, Скорпіонів і Стрільців. Він — охоронець спокою, зміцнює захисні сили організму, справляється із захворюваннями шкіри й легенів, відновлює зір, лікує від болю в травному тракті, поліпшує роботу щитоподібної залози. Аквамарин здавна шанували мандрівники, тож якщо ви погано переносите далеку подорож, візьміть із собою аквамарин. Кулони або намиста з аквамарину корисно носити в разі хвороб горла чи ГРВІ.

БІРЮЗА — охоронець Водолія і Стрільця. Цей камінь завжди був «улюбленцем Сходу» і вважається священним каменем Тибету, «королівським каменем єгипетських фараонів», «небесним каменем американських індіанців». Ці «регалії» свідчать про особливу повагу до бірюзи, яка відома майже 10 тисяч років і зберегла свій авторитет донині. Доведено, що бірюза зміцнює серце, лікує виразки й пухлини, зупиняє кровотечу, знімає запалення. Блакитна бірюза відновлює зір, полегшує головний біль, рятує від безсоння. Бірюза може служити своєрідним індикатором здоров’я: якщо камінь потемнішав, це означає, що з вашим здоров’ям не все гаразд.

ПЕРЛИ. Намисто з перлів ефективно знижує артеріальний тиск, тому підходить усім, хто страждає від гіпертонічної хвороби. З цією метою можна використовувати «перлинну воду». Камінь тримають у чистій воді цілу ніч, потім її випивають протягом дня. Така вода має протизапальні й антимікробні властивості, допомагає в разі кровоточивості ясен, кон’юнктивіту.

СМАРАГД — оберіг Раків, камінь мудрості І спокою. Смарагди вважають очними лікарями. Камені густозеленого кольору заспокоюють нервову систему, знімають втому очей, відновлюють зір. Крім того, смарагд допомагає в разі серцевого болю, заспокоює ритми серця. Помічний під час пологів, хвороб сечовивідної системи, запалення сечового міхура І сечовивідних шляхів. Спорошкований смарагд, розведений водою, запобігає захворюванням печінки та шлунка.

Щоб поліпшити пам’ять І загострити зір, смарагд варто носити на шиї. Обрамлений золотом, він оберігає від інфекційних хвороб. Вагітним і матерям-годувальницям також варто придбати прикраси зі смарагдом.

КАРНЕОЛ — покровитель Овнів. Існує повір’я, що цей камінь, якщо на ньому помітна світла смуга, здатний лікувати деякі пухлини. Для цього треба нагріти його до температури киплячої води й водити ним над пухлиною, не торкаючись тіла.

РУБІН - охороняє від найтяжчих захворювань, сприяє лікуванню захворювань крові, хронічних недуг ЛОР-органів, органів травлення, суглобів, запобігає епілепсії, допомагає в боротьбі з депресією, лікує хвороби хребта. Рубін лікує хворе серце, дарує жінкам плідність, а також очищує повітря, насичене мікробами під час епідемій.

ЯШМА — один із найпотужніших засобів для очищення внутрішніх органів. Камінь потрібно носити з метою запобігання гінекологічним захворюванням. Він також ефективно лікує органи травного тракту, зміцнює серце, печінку, жовчний і сечовий міхурі. Яшма червоного кольору стимулює кровообіг, загострює нюх і зір, зупиняє кровотечу й тамує зубний біль.

АМЕТИСТ — друг Овнів, Риб і Стрільців. Він зміцнює імунітет, сприяє очищенню крові й підвищує активність головного мозку. Допомагає в разі захворювань травного тракту, статевих органів, безплідності, опіків. Рятує від безсоння, головного болю. Народна медицина рекомендує воду, настояну на аметисті, для лікування алкоголізму (у перекладі з грецької аметист — п’яний). А щоб не сп’яніти, камінь варто покласти під язик. Хочете перевірити? У крайньому разі після посиденьок за чарчиною вдягніть прикрасу з аметистом — непоганий похмільний засіб. Хоча найдієвіший метод — знати міру».

Підсумовуючи свою статтю, співавтори наголошують: «Лікування каменями. По-перше, знайдіть досвідченого фахівця з літотерапії, поцікавтеся, яких результатів він досяг, поспілкуйтеся з його пацієнтами. По-друге, не варто використовувати літотерапію як основний метод лікування тяжких недуг. Це — допоміжний метод. А от носити камінь, як цього вимагає ваш знак зодіаку, варто: щоб здоров’я мати таке ж міцне, як…кристалічна гратка самоцвіта».

До цього додамо, що популярними є й інші класифікації лікувальних властивостей самоцвітів. При нагоді, ми познайомимо вас з ними. Але ця, яку приводимо вище, найновіша, і будемо сподіватися, найбільш грунтовна і повна.

Фото - з особистого сайту поета В. Демченка, електронної енциклопедії Wikipedia, інтернет-сайтів про мінерали

Олександр Апостолюк ,

Мистецька галерея

Олександр — Sat, 10 Sep 2011 08:25:39 GMT

Ірина Апостолюк, голова Личаківської РО ТЧХ м. Львова

ДОРОГИЙ ПОДАРУНОК

Личаківська РО ТЧХ м. Львова давно опікується Уляною Слюсар, світлою людиною, яка здобула собі ім»я талантом художника-графіка. Нині вона – інвалід І групи, розсіяний склероз, тому вже кілька років, як медичні сестри нашої патронажної служби обслуговують її дома. У моменти просвітління – Уляна працює. Дещо вдається опублікувати. Одного разу, коли ми привезли їй Великодний набір, вона подарувала мені свій каталог графічних творів. Це дуже дорогий для мене подарунок: навіть у біді – не треба здаватися, а всіляко протистояти хворобі.

Нижче публікуємо кілька творів мисткині, та резюме до каталогу, що вийшов у світ в 2009 р.:

Мій веселковий Львів І.

Триптих, 1987 р. Перо, туш.41х30 см

Мій веселковий Львів ІІ.

Триптих,1987 р. Перо, туш. 42х30 см

Мій веселковий Львів ІІІ.

Триптих,1987 р. Перо, туш, акварель.41,2 х 30 см

Львівські ритми І,1985 р.

Перо, туш. 40 х 28,8 см

Львівські ритми ІІ,1985 р.

Сериграфія. 41 х 27,5 см

Преображенська церква,1990 р. Лінорит. 15,8 х 12 см

Львівське бароко.Домініканський костел,1990 р.

Лінорит. 16,5 х 12,7 см

Архітектурні метаморфози, 1991 р.

Лінорит. 38, 5 х 31 см

Архітектурні метаморфози, 1987 р.

Кольоровий лінорит. 42,5 х 30,3 см

Вежа Корнякта, 1990 р.

Лінорит. 30 х 21, 7

Каплиця Боїмів, 1990 р.

Лінорит. 19,5 х 21,5 см

Сонячний вихор, 1992 р.

Килимова голка. 76 х 49 см

Заграва над «Успенкою» І, 1989 р.

Килимова голка. 66 х 53 см

Заграва над «Успенкою» ІІ, 2000 р.

Килимова голка. 59 х 40 см

Ранковий настрій, 1996 р.

Килимова голка. 59 х 40 см

Здоров»я – найцінніший скарб

Олександр — Thu, 08 Sep 2011 19:05:39 GMT

ДВІЧІ НАРОДЖЕНИЙ

Нераз згадую тепер, як майже два десятиліття тому вела репортаж для радіо «Милосердя і час» з відкриття дитячого кардіохірургічного відділення Львівської клінічної обласної лікарні, апаратуру для якої подарували лікарі-червонохрестівці із Страсбурга, а привезли і запустили її в дію вже під егідою ЛОО ТЧХ. Тоді я і гадки не мала, що настане такий момент, коли із сторонньої особи, яка тільки описує події, стану їх учасником, бо сюди потрапить на операцію з вадою серця і мій п»ятий онук – Михайло, 2009 р.н.

Народився він, правда, не на самого Михайла, а 14 грудня. Одначе Новий 2010 рік він зустрічав на моїх руках і руках своїх батьків, як справжній козарлюга. Все йому було цікаво: ялинка, лампочка, кімната, іграшки. Та що можна хотіти від двотижневого малюка. Ми слідували народній мудрості: чим би дитя не тішилося, лиш би не плакало !

Та невдовзі, батьки, - моя дочка Катерина та зать Іван, зауважили, що Михайлик часто хворіє. На одному з медичних обстежень у Городку, нашому районному центрі, лікарі дійшли висновку, у малюка – вроджений порок серця. До Львова нас привезла швидка допомога. Спеціалісти, які оглянули малого пацієнта, підтвердили страший діагноз: серце зовсім мало качає по тілу крові, тому ручки, ніжки, губки – синіють, а від болю в грудях – малюк часто заходиться від гучного плачу.

- - Операцію зашвидко робити, - лише похитав головою кардіохірург, завідуючий дитячим відділом Микола Володимирович Коник, - повертайтеся до дому, може через місяців два-три йому, як підросте, стане легше.

Дочка із зятем живуть у селі, за 35 км від Львова. Хата – під лісом. Тиша, свіже повітря, кринична вода, свіже молоко від кози і сусідської корови. Чого ще бажати? Санаторій, і то інколи має гірші умови, ніж це сільське обійстя.

Та на повторному обстеженні, яке відбулося аж через пів року, нічого втішного нам не сказали. Без операції – не обійтися. Вартість її, хто цього не знає, дуже висока. Як працівникові Товариства Червоного Хреста, мені допомогли благодійні зарубіжні фонди. Та два тижні вивчали в лікарні Михайлика, доки знайомилися з ним, лікували від побічних хворіб, щоб на операційному столі не сталося яких-небудь несподіванок. Микола Володимирович спочаку розробив її на комп"ютері, і дві операції, які передбачалось робити Михайликові, об"єднав в одну. Це був маленький винахід, просто Божий перст.

І ось, за пару тижнів до свого річного ювілею, онука беруть на операційний стіл. Дев"ять годин клопочеться над пацієнтом операційнв бригада лікарів і медичних сестер, яку очолював завідуючий відділом М.В. Коник. І таки успішно завершує розпочате: Михайлика відвезли в реанімаційне відділення, з надією, що все найгірше – позаду.

Та пробув у реанімації Михайлик дуже мало, не повних п»ять діб. Звідкілясь взялася в палатах краснуха, і всіх, кого можна було, негайно виписали. Думала, заберу до себе на квартиру у Львові, щоб малого не трясти у транспорті по сільських дорогах, а тут ремонт – прорвало трубу теплового опалення. А це – пилюка, грюкіт, дим. Тож потрапив онук з вогню та у полум»я.

При першій же нагоді, його відвезли у село до дому і вже першу свою річницю з дня народження, він зустрічав з мамою, татом і сестричкою Марійкою, старшою від нього на один рік і два тижні.

Пролетіло кілька місяців. Відвезли на обстеження. Особливих змін не зауважили, але…виписані пісдя операції документи на оформлення малюкові інвалідності - затвердили. Занадто складною вона була. Її наслідки ще довго будуть давати про себе знати. Та дякувати Богу і за це, бо з таким серцем, яке було у онука - довго не живуть. Тепер він, окріпши, бігає з сестричкою на перегони.

Це – велика радість. Для одного, біг - це розвага, а для Михасика - показник здоров"я. «Спортсменом, - підсумував черговий огляд кардіохірург М.В.Коник, - він не стане, а так, сподіваюся, буде цілком здоровим хлопцем». І ці слова таки підтверджуються. Це видно навіть з фотографії, зробленій на подвір"ї родинного палацу графів Фредрів, де народилася мати Андрея Шептицького - Софія, розташованого у с.Вишня неподалік містечка Рудки на Львівщині, куди, іноді, виїздимо всією родиною на відпочинок. Вже там, і Михасик, і Марійка мають де побігати і погратися у перегони.

І нині, ми всі, родина Апостолюків та Олійників, - Михайлик, його сестричка Марійка, мама Катерина, батько Іван, і я, автор статті і засновниця цього сайту, дякуємо кардіохіргові Миколі Володимировичу Конику за порятунок ще одного життя !

З роси і води Вам, шановний чародію!

Хай і далі розквітає Ваш талант хірурга, і таких, як Михайлик, стає у Вас з кожним роком все більше, і більше!

Ірина Апостолюк,

голова Личаківської РО ТЧХ

Р.S. З часу роботи на радіо "Милосердя і час" з"явилася звичка, формувати архів матеріалів про визначні події і видатних людей. Ось що писала газета "Високий замок" вже у 2007 р. про майстерність кардіохірурга Миколи Коника:

Врятувати дитяче сердечко

http://www.wz.lviv.ua/articles/63873

Людмила ПОЛЕВСЬКА

Добре пам’ятаю, як два роки тому в дитячому кардіохірургічному відділенні Львівської клінічної обласної лікарні мені довелося розмовляти з батьками дітей, які були прооперовані в цьому відділенні, а на цей раз приїхали сюди для контрольного обстеження.

Хлопчики й дівчатка з галасом бігали по коридору, та ніхто їх не втихомирював. Навпаки, одна мама сказала: "Яке це щастя, що мій Андрійко бігає, бавиться, сміється. А був час, коли ми вже майже втратили надію, що він буде жити”…

Впевнена, що так само говорять і думають батьки всіх 320 інших українських дітей, врятованих завдяки співпраці спеціалістів дитячого кардіохірургічного відділення з французькими колегами-кардіохірургами зі Страсбурга. А започаткували цю благородну справу 15 років тому Люксембурзький і Львівський обласний Червоний Хрест.

Дитяче кардіохірургічне відділення вже 15 років співпрацює з Люксембурзьким Червоним Хрестом.

Упродовж цього часу, двічі на рік із Франції до Львова приїжджає кардіохірург професор Бернард Айзенман, щоб обстежити і проконсультувати дітей з вродженими вадами серця, допомагають українським хірургам оперувати сердечка дітей з особливо складними вадами. Якщо є високий оперативний ризик, дітей скеровують на безкоштовне для батьків хірургічне лікування у Страсбург.

- Останній раз Бернард Айзенман приїжджав у нашу клініку наприкінці вересня минулого року, - каже завідуючий дитячим кардіохірургічним відділенням Микола Коник. - Ми разом з професором провели 4 операції на «відкритому» серці, 54 консультації. П’ятеро дітей поїхали на хірургічне лікування у Францію.

Кожна така операція у Франції, що її оплачує Люксембурзький Червоний Хрест, коштує 15-20 тисяч доларів. Оперуючи українських малюків, французькі лікарі за роботу гонорарів не беруть.

Міжнародна програма допомоги українським дітям з важкими вродженими вадами серця має кілька напрямів. За ці роки українські лікарі пройшли стажування у Франції, а у Львові створений Центр дитячої серцево-судинної хірургії, який обладнано суперсучасною апаратурою, зокрема ангіографічним комплексом вартістю 250 тисяч євро, наркозними, дихальними апаратами і моніторами відомої фірми Дрегер, аналізатором газів крові ABL-700 виробництва "Радіометер” та багатьма іншими приладами. І все заради того, щоб рятувати дитячі сердечка.

За словами Миколи Коника, львівські дитячі кардіохірурги виконують операції із застосуванням штучного кровообігу при більшості вроджених та набутих вад серця, полегшувальні втручання від моменту народження, черезкатетерні операції на серці та магістральних судинах (закриття відкритої артеріальної протоки, дефекту міжпередсердної перегородки, балонну дилятацію аортального та легеневого стенозів, коарктації аорти, емболізацію судин), порто-системне шунтування при синдромі портальної гіпертензії.

З 1995 по 2007 роки у Львівському центрі дитячої кардіохірургії проведено 1026 операцій на серці та магістральних судинах, зокрема 626 операцій на «відкритому» серці (летальність - 1,6%), 237 «закритих» операцій (летальність - 3,3%), 192 ендоваскулярних лікувальних втручань (летальність - 1%).250 дітей з особливо важкими вадами серця було прооперовано в зарубіжних клініках.

- Цього року, наприкінці червня очікується чергова місія Люксембурзького Червоного Хреста у Львові, - каже Микола Володимирович. - Тому знову проводимо підбір дітей для проведення консультацій та оперативних втручань. Радимо батькам завчасно провести обстеження дитини та запланувати хірургічне лікування.

Консультації у дитячому кардіохірургічному відділенні проводять щодня з 9 до 15 години (скерування бажане, але не обов’язкове). Госпіталізація дітей з інших областей відбувається після погодження. Відповідно до Програм допомоги дітям України з вадами серця Люксембурзького Червоного Хреста та благодійної організації «Український Дар Життя» (США), яка також тісно співпрацює із львівською дитячою кардіохірургією, передбачено придбання необхідних для лікування матеріалів та відшкодування бюджетних витрат за благодійні кошти.

Фото Миколи КОНИКА

На фото: У дитячій реанімаційній палаті біля тримісячного Владислава чергує медсестра Наталя Кріль. Немовляті сердечко вилікували від серйозної вади, а попереду в нього – не менш важка пластична операція в дитячій спеціалізованій лікарні.

---------------------------------------------------------------------------------------

Відгук відвідувача:

До нас надійшов лист від Зиновії Грицевич зі Львова, яка просить детальніше розповісти про палац Фредрів і Шептицьких у с. Вишня Городоцького району на Львівщині. «Якщо ви з дітьми. Ірино Федорівно,– пише вона, - виїздите туди на відпочинок, то й інші сім»ї можуть скористатися цим маршрутом, який ще не прокладений на туристиних картах». Виконуємо її прохання, скориставшись інформацією із сайту: http://transfer.lviv.ua/?a=rodinne_gnizdechko_fredriv_i_sheptickikh/0-62

РОДИННЕ ГНІЗДЕЧКО ФРЕДРІВ І ШЕПТИЦЬКИХ

Галина Гузьо, Високий Замок

У селі Вишні на Львівщині уціліла унікальна садиба, в якій жив знаменитий польський драматург Олександр Фредро, а згодом неодноразово гостював і його онук – митрополит УГКЦ Андрей Шептицький

Україна, та що Україна – Галичина, – воістину невідомі. Криють у собі стільки таємниць, стільки незвіданих територій, що диву даєшся. Справжнім відкриттям для мене стала недавня поїздка у Городоцький район, організована Львівською обласною радою. Через Великий Любінь, дорогою на Самбір, поблизу містечка Рудки, у селі Вишні у величезному парку (12 гектарів!) заховався розкішний двоповерховий Палац родини Фредрів-Шептицьких – єдиний, який з усіх колись пишних статків відомих родів України та Польщі уцілів до наших днів. У рідному селі митрополита Андрея Шептицького - Прилбичах, що також на Львівщині, від родинної садиби і сліду не залишилося - тільки усипальниця. Та й у Львові, на сучасній вулиці Фредра, на місці будинку, в якому жили Фредри у XIX ст., височіє більш новітня споруда, яку збудували за вказівкою одного з майбутніх власників...

Останні сім десятиліть у Палаці Фредрів-Шептицьких у Вишні господарює Вишнянський коледж Львівського національного аграрного університету. Власне, завдяки тому, що садиба завжди мала господаря (кілька десятиліть до 1939 року це було Малопольське сільськогосподарське товариство), вона, хоча й потребує капітального ремонту (найнагальніші проблеми – дах, який протікає, і грибок – від вологи), збереглася до нашого часу. На стінах – навчальні матеріали – плакати із зображенням нутрощів великої рогатої худоби... Але й про колишніх знаменитих власників маєтку – відому польську родину Фредрів та не менш знаний український рід Шептицьких – тут нагадування на кожному кроці. На підлозі – паркет 150-літньої давнини. На стелях – дивом збережена старовинна ліпнина, до якої, кажуть, приклався сам Олександр Фредро. А ще – старі-престарі сходи з червоного дерева, віконна столярка з фурнітурою, давні меблі, п’єци... Нещодавно, напередодні чергової річниці від дня народження драматурга та поета, графа Олександра Фредра, в одній із кімнат на першому поверсі палацу-коледжу відкрили оновлену меморіальну кімнату-музей. Вона береже пам’ять відомого поляка і його знаменитого онука – митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Тепер тут на одній зі стін поруч висять портрети цих обох непересічних постатей. А окрім – старі шафи, порцеляновий п’єц з позолотою, документальні стенди...

... За однією з версій, саме в маєтку у Вишні (у ті часи – Бенькова Вишня), який родина Фредрів разом з іншими довколишніми селами та містечками придбала наприкінці XVIII ст., і народився та провів дитячі роки найвідоміший і найбільш затребуваний донині у Польщі драматург, якого називають «польським Мольєром», Олександр Фредро. Хоча інші джерела стверджують, що місцем народження комедіографа було село Сухорів, що під Ярославом (сучасна Польща), а у Вишню родина Фредрів переїхала у 1797 році. Різняться дані й щодо дати народження майбутнього графа – 1791 або 1793 рік.

У батьків Фредра – Яцека і Маріанни – непроста доля. З дев’яти їхніх дітей вижив тільки Олександр. Та й він рано залишився напівсиротою: на початку 1806 р. у садибі у Вишні спалахнула пожежа, у полум’ї загинула його мати... Після смерті Маріанни Фредро батько зі сином переїхали до Львова. Цікаво, що автор популярних п’єс «Пан Гельдхаб» (1818 р.), «Чоловік і жінка» (1822 р.), «Дами і гусари» (1825 р.), «Тітка» (1834 р.), «Помста» (1834 р.), «Пожиттєва рента» (1835 р.), «Револьвер» (1861 р.) та інших (усього – близько чотирьох десятків комедій) отримав виключно домашню освіту.

У 16 років Олександр Фредро вступив в армію Герцогства Варшавського. Служив у військах Наполеона Бонапарта. У 1812-му брав участь у московській кампанії. У наступні роки – воював під Дрезденом, Лейпцигом, Парижем... За хоробрість мундир Фредра прикрасило кілька почесних орденів. Про геройські подвиги письменник згодом напише у мемуарному творі «Три по три» (1845 р.).

Перегорнувши воєнну сторінку, Олександр Фредро повернувся у родинні пенати - у Бенькову Вишню. Так і жив, з невеликими перервами на подорожі по Європі, у Галичині. Тут написав більшість своїх комедій. Тут вів й активне громадське життя. У 1848-му як один з активних учасників галицької Весни народів увійшов до складу Національної ради у Львові. Очолював Національну раду у містечку Рудки.

Непересічна історія одруження Олександра Фредра. Уперше свою майбутню дружину – Софію з Яблоновських – драматург побачив на балу у Відні. На той час 16-річна дівчина уже була дружиною одного з найбільш відомих і заможних у Галичині магнатів Станіслава Скарбка. Та вона так припала до душі Фредрові (а його свого часу сватали за російську княжну Бутурліну), що боровся за даму свого серця протягом десяти років (!). Урешті Софія розлучилася (дозвіл на це просила у самого Папи Римського) і в листопаді 1828 року стала дружиною графа Олександра Фредра (графський титул він отримав у 1822 р.). Зі спогадів та пліток, Фредро був ще тим гультяєм (лікувався від «франци» - так у ті часи називали усі венеричні захворювання), але від часу одруження драматурга немає жодних свідчень про його любовні походеньки.

У подружжя народилося четверо дітей. Двоє із них померли немовлятами. Вижили Ян Олександр та Софія. Власне, Софія, дитинство та юність якої минули у маєтку у Вишні і яка по життю пішла батьковими слідами – стала письменницею та художницею, поєднала польський рід Фредрів з українським родом Шептицьких – вийшла заміж за графа Івана Шептицького. У цій сім’ї у липні 1865 року й народився хлопчик Роман, який згодом очолив Українську греко-католицьку церкву – став митрополитом Андреєм Шептицьким.

Дружину Софію, що стала коханням усього його життя, Олександр Фредро обожнював. Садибу у Вишні у 1835-му перебудовував саме для неї і все подальше своє життя працював на процвітання маєтку. На місці попереднього батькового дому постав великий мурований палац у стилі англійського бароко. Усередині дім, який нараховував 15 кімнат, блищав розкішшю. На першому поверсі були столова, спальня, великий салон... Одну з кімнат прикрашав камін, на якому вмостилася скульптурка Венери Медічі, а поміж позолочених філіжанок, на мармурових підставках - бюсти, зокрема короля Генріха VII. Меблі були оббиті блискучим англійським сукном з квітковим орнаментом. У кімнаті господаря стояло велике ампірне ліжко на лев’ячих лапах із мідними обручами. Навколо - шість книжкових шаф. Частину стін кімнати прикрашали італійські щити, які драматург привіз з Риму та Флоренції. Протягом ХІХ ст. мистецька колекція Фредрів збільшувалася. З часом її розподілили між внуками драматурга. А те, що залишилося у вишенському палаці, разом із бібліотекою у 10 тисяч томів, було знищене в часи Першої світової війни.

Садиба у Вишні була для Фредрів, а з часом – для Фредрів-Шептицьких, літньою резиденцією. Життя тут кипіло від ранньої весни, улітку й часто восени аж до Різдвяних свят. На «канікулах» родина подорожувала: Баден-Баден, Карлсбад... У теплу пору року у Вишню запрошували художників, музикантів, акторів... Для поважної публіки вирували мистецькі розваги. Сюди часто приїжджали видатні польські діячі, зокрема Андрей Потоцький.

Довкола палацу були й інші будівлі. З лівого боку була конюшня. Доглядати за маєтком допомагала прислуга – близько десяти людей: кухарі, покоївки... Палац був (і є) огорнутий розкішним парком. Зараз він дещо занедбаний. Ставок – заріс, але в ньому, кажуть, досі живе риба. А в XIX ст. знатні пані та панянки прогулювалися тут каштановою алеєю та алеєю столітніх лип. Природна ідилія! Декоративні дерева у садово-парковому ансамблі Олександр Фредро наказав насадити на честь народження доньки Софії. Парк у Вишні досі дивує його гостей унікальними насадженнями, зокрема квітучим тюльпановим деревом та дивовижним деревом із листям дуба і граба одночасно (!), а ще березою, щепленою корінням догори...

... Після Олександра Фредра (помер драматург у 1876 р., а його прах і нині покоїться у костелі міста Рудок) садибою у Вишні володів його син Ян Олександр. Згодом - онук Андрій Максиміліан Фредро, який також був літератором, поетом. І яка іронія долі... Його вдова, Феліція, одружилася вдруге - з доктором Олександром Скарбком (так-так, з тих Скарбків, розбрат у чию сім’ю свого часу внесло кохання Олександра Фредра). Саме Феліція у 1919 р. продала садибу у Вишні - Малопольському сільськогосподарському товариству...

P. S. За незалежної України була спроба приватизувати Палац Фредрів-Шептицьких - з усіма його довколишніми красотами. Прибрати до приватних рук унікальну садибу, кажуть, хотів один із відомих українських політиків... Зупинити процес (на президентському рівні!) допомогла Книга пам’яті, в якій десятиліттями свої враження від маєтку залишали туристи з України та країн Європи. Є задум організувати на базі палацу Центр українсько-польського поєднання, в якому проводилися б різноманітні конференції, зустрічі. Затримка – за меценатськими коштами – на капітальні ремонтно-реставраційні роботи. Вишнянський коледж готовий переселитися в інше приміщення хоч завтра.

На фото: Кілька років тому кінорежисер Олесь Янчук і чисельна знімальна група «фільмували» у Палаці Фредрів-Шептицьких художню картину «Владика Андрей» – про митрополита Шептицького.

............................

Поляки та українці об’єднались навколо ідеї «оживити» садибу Фредро-Шептицьких

У Львові представлено архітектурні та археологічні дослідження польських експертів палацу родини Фредро-Шептицьких у с. Вишня, що у Городоцькому районі Львівської області. Планується українсько-польський проект порятунку цієї пам’ятки.

Про це повідомляє кореспондентка ЗІКу.

Зараз у палаці розташовано вишнянський коледж Львівського національного університету, педколектив якого усіма силами сприяє ревіталізації будівлі.
Ідея дати нове життя садибі-палацу, що належала діду митрополита Андрея Шептицького, відомому польському драматургу Олександрові Фредру, з’явилася завдяки спільним зусиллям культурологічного часопису «Ї», польській неурядовій організації «Вілла Деціуша» та Львівській обласній державній адміністрації.
Над дослідженням пам’ятки як українці, так і поляки працюють уже не менше трьох років. Сьогодні, 23 вересня, відбулося представлення архітектурної інвентаризації (екстер’єр, інтер’єр, предмети побуту, паркова зона, будівлі, що належать до палацового комплексу) та археологічних розкопок польських експертів з Краківської політехніки.
Дослідження стали можливі завдяки хисту знаходити партнерів і меценатів працівників «Вілли Деціуша», що позиціонують себе як міжкультурний форум і пріоритетним для себе, серед іншого, визначають порятунок пам’яток архітектури, що мають мультикультурну історію. «Вілла Деціуша» знаходиться в однойменному будинку, що колись перебував у ще більш жалюгідному стані, ніж зараз палацик Фредро-Шептицьких. Але зусиллями небайдужих у будівлю вдалося вдихнути нове життя і зробити її рентабельним центром культурного і громадського дозвілля.
Поляки ділилися досвідом, як їм вдалося втілити такий проект. Він подавався як варіант для адаптації в українських реаліях. З української сторони лунали застереження до Львівської облдержадміністрації від археологів Рятівної археологічної служби та Національного університету «Львівська політехніка» щодо непоінформованості наших спеціалістів про роботи на об’єкті. Українські археологи та архітектори зазначили, що про інвентаризацію та розкопки дізналися кілька тижнів тому, хоча мали б бути повідомлені у першу чергу відповідно до чинного українського законодавства.
На заході обидві сторони домовилися про більш тісну комунікацію і співпрацю в подальшому.
Модерував зустріч начальник управління міжнародних відносин Львівської обласної держадміністрації Лев Захарчишин. У коментарі кореспондентці ЗІКу він зазначив: «Це є громадська ініціатива, яка, на мою думку, має перерости у справу державну. Я думаю, що ми будемо ставити це питання і пробувати його сформулювати у вигляді пропозицій до програм чи обласного бюджету. Можливо – на рівні Міністерства культури. Це має стати прикладом, коли громадська ініціатива переросте у державну дію. Громадськість не може виконувати за державу її функції, але може звернути увагу та ініціювати такий процес».

За матеріалами ЗІКу, газети "Високий Замок" та ін.

Міжнародні узи милосердя

Олександр — Wed, 07 Sep 2011 17:11:45 GMT

ДОРОГОЮ ПРОЩЕННЯ

В кінці літа до Львова завітала делегація з Товариства Червоного Хреста землі Баден у Німеччині. Привела їх сюди урочиста подія – 15-річний ювілей Медико-Соціального Центру для львів»ян, що потерпіли від диктаторських режимів. Біля його колиски стояли поруч німецькі і українські червонохрестівці. МСЦ, за задумом німецьких ініціаторів, мав діяти з 1996 по 2004 р., та діє...і донині !

Як показала практика, на сьогоднішній день у ньому є жагуча потреба. Все ще на грані бідності перебувають в Україні підопічні МСЦ - колишні в»язні фашистських концтаборів та репресовані сталінським режимом, а також одинокі люди похилого віку, які є на обліку в Товаристві Червоного Хреста. Тут вони отримують такі види обслуговування, як: амбулаторні медичні обстеження та ін»єкції, перев»язки, масажі, вимірвання тиску, зважування, виділяємо посильну соціальну допомогу, надаємо медичні консультації. У нас працює група «Активність у віці», а також медична служба допомоги на дому для немобільних та лежачих одиноких хворих .

П»ятнадцять років життя Проекту стало можливим, завдячуючи фінансовій підтримці Баденського Товариства Червоного Хреста, делегати якого прибули на святкування10-річчя з дня народження МСЦ, і, вникнувши в ситуацію, вирішили продовжити свою опіку ще на п»ять років.

До виконання цього зобов»язання, окрім них, долучились волонтери Німецького Національного Комітету ТЧХ, фотожурналіст-міжнародник п.Тіль Майєр (на фото) з працівниками та активістами Баварського ТЧХ , волонтерами-червонохрестівцями з міст Аусбурга, Бамберга, Ліхтенфельца. І треба сказати, що всі свої зобов»язання перед підопічними МСЦ, людьми нелегкої долі, були виконані ними з німецькою пунктуальністю своєчасно і в повному обсязі. Про це пішла мова19 серпня п.р. на ювілейній зустрічі підопічних МСЦ з представниками Баденського ТЧХ, волонтерами Німецького ТЧХ, представниками влади і львівськими червонохрестівцями.

У торжествах, зокрема, взяли участь: лікарі - волонтери МСЦ, начальник Управління соціального захисту департаменту гуманітарної політики міськради Юрій Володимирович Гринишин, завідавач соціально-економічного відділу обкому профспілки працівників охорони здоров»я Євгенія Григорівна Пигель, заступник голови Баденського ТЧХ Андреас Формела, подружжя Гейне з Бельгії, яке робить щорічні пожертви для підтримки нашого Проекту, активіст Німецького Національного Комітету ТЧХ, фотожурналіст-міжнародник Тіль Майєр, котрий ще у 2007 р. презентував у Львові написану ним книгу про підопічних цього Проекту, яку назвав «Червоний трикутник: важке життя». (Докладнішу інформацію про цю подію можна прочитати на сайті: http://zik.ua/ua/news/2007/09/03/88343). Тепер він знову приїхав на ювілей не з порожніми руками: новими задумами про оригінальні фоторепортажі та із зібраними в Німеччині коштами для подальшої підтримки діяльності МСЦ.

В»язні фашистських таборів, репресовані сталінськими ГУЛАГами, представники влади та громадськості щиро дякували Львівській обласній організації ТЧХ, Баденському ТЧХ, сім»Ї доброчинців Гейне з Бельгії та персонально німецькому фотожурналісту п.Тілю Майєру за особисті зусилля по збору коштів на продовження Проекту МСЦ , за доброту та милосердя, яке вони проявляють до малозабезпечених громадян України.

Голова Львівської обласної організації ТЧХ Валентин Мойсеєнко привітав всіх присутніх з 15 –річчям з дня заснування МСЦ, щиро подякував його волонтерам, Громадській Раді, Баденському ТЧХ, сім»ї Гейне, фотожурналісту Тілю Майєру(особистий сайт у Німеччині: www.tillmayer.de) та всім тим, хто долучився до підтримки порібної справи, побажав нашим підопічним активної життєвої позиції, довгих і благих років життя.

Хор МСЦ виконав народні українські пісні, а п.Софія Перетятко продекламувала вірші українських і німецьких поетів, так як вона знавець німецької мови і могла виконувати функцію перекладача.

На зустріч завітав внук колишньої ув»язненої концтабору Равенсбрюк Анастасії Корзун – Павло Корзун, яий виконав на сопілці декілька композицій, присвячених пам»яті бабусі.

Потім люди легендарної та тяжкої долі, живі свідки подій Другої світової війни спілкувались з німецькими гостями-жертводавцями, пили з ними чай, ділилися спогадами про пережите, і в їх словах не було ані грана ненависті до нинішнього покоління громадян Німеччини, тільки всі вони, як один, висловлювали серйозні застереження для сучасної молоді - берегти мир , злагоду, і в жодному разі не допускати в своїх країнах до влади будь-який диктаторський режим.

На зустрічі було також вирішено, що, виходячи зі своїх фінансових можливостей, Львівська обласна організація ТЧХ також буде продовжувати опікуватись пацієнтами МСЦ.

Директор МСЦ,

Ніна Іванівна Добренька

Світлиця в очікуванні нового гостя

Розповідь про 15-річчя МСЦ у Львові була би не повною, коли б ми не змалювали докладніше хоча б одного з німецьких делегатів. Найбільш колоритною фігурою, як нам видалося, була постать журналіста Тілля Майера. Та, на жаль, доки ми запрягали коня, лаштували воза…непосидющий мандрівник вже вантажив валізи в літак, щоб летіти в інший кінець світу. Ми заздро дивилися йому в слід, і мимохіть проказували: «лети, пташко, лети, все одне повернешся».

Справді, в кінці вересня Тіль знову буде у Львові. Запросимо його з фотоапаратом на Личаківський цвинтар, бо він, б»ємось об заклад, там ще, мабуть, не побував. А доки він буде їхати, то відвідувачі можуть звернутися на сайт http://jeyart.com.ua/kava/sub80 і прочитати там інтерв»ю, яке він дав Наталії Мойсєєнко з JeyArt 29 вересня 2007 р.

Для тих, у кого такої можливості немає, подаємо його виклад нижче з однією і єдиною метою: відвідувачі допоможуть нам сформулювати запитання, які ми від їх імені задамо згодом світовій знаменитості. Адже стільки води спливло з того часу ! Може щось змінилося в житті метра, може помінялася точка зору, а може з»явилося бажання переїхати жити в Україну? Про все це, і те що ви нам підкажете, ми у нього згодом і розпитаємо.

Інтерв»ю, дане чотири роки тому Т. Майєром для Jey Art:

Тілль Майер: "Якби я не став журналістом, я б став... іншим журналістом!"

Днями до Львова приїхав відомий німецький фотограф і журналіст Тілль Майер. Він професійно займається цими справами більше десяти років. Тілль - редактор німецької газети Ліхтенфельца (Баварія) "Обермайн-тагблят". Він собі полегшує мандри в гарячі точки планети з мандатом Німецького Червоногом Хреста, що дозволили йому, з одного боку, побувати під кулями, а з другого – залишитися цілим і неушкодженим на полях локальних збройних конфліктів в Африці, Азії та Європи. Як делегат Міжнародного і Німецького Червоного Хреста працював на Балканах, в Туреччині, Шрі-Ланці, Ірані та Іраку.

До Львова він приїжджав в рамках проекту "Допомагати іншим приносить задоволення", який проводиться в співпраці з Товариством Червоного Хреста України. У Львові даний проект розвернувся у формі виставки за книгою Тілля, яку він недавно написав, - "Червоний трикутник - важке життя". Сама виставка, як і книга, присвячена людям - колишнім в'язням концтаборів.

Повинна признатися, думала побачити перед собою похмуру людини, дуже зосереджену і з проникливим поглядом. Чомусь в моєму уявленні саме так повинна виглядати людина, яка працює фотографом в місцях бойових дій. Але я помилялася. Переді мною з'явився невисокого зросту, стильно одягнений, веселий чоловік. І зав'язалася бесіда...

- Отже, питання для розминки. З якого віку Ви зрозуміли, що фотографія - "це Ваше"?

- Думаю, це відбулося ще в школі. Якщо вже бути зовсім точним, в старших класах я вирішив, що стану журналістом. Ну а фотосправа приклалася вже сама собою. Я дуже люблю журналістику, люблю писати, а якщо є можливість ще і візуальної підтримки, то це лише ще більше розпалює мій інтерес.

- Які Ваші улюблені теми для висвітлення?

- Тільки соціальні. Коли відбувається щось, що стосується людей, шукайте мене в тих місцях. Я люблю писати про те, що відбувається, про процеси, які спонукають до дій. Я, наприклад, не люблю рекламу. Тому що реклама - це тільки гроші. У ній немає глибини. А якщо немає перспективи, багатомірності, то це мені швидко набридає.

- Якщо не журналістом, то ким би Ви стали?

- Іншим журналістом:)

- А щодо освіти? Яку професію ви отримували? Можливо, проходили якісь курси фотографів?

- Я працюю за свєю основною, отриманою в університеті, професією. Відразу після школи почав вчитися на журналіста. А ось щодо курсів фотографів, то у мене негативна думка про такі речі. Такого плану курси накладають шаблони і провокують закостеніння. Це як у дітей - у них краще розвинена фантазія буває тому, що їх ще не навчили в щось там вірити. Таку ж ситуацію я бачу і у людей після курсів. Дуже часто трапляється так, що курси фотографів вбивають особу. Принаймні її унікальну, закладену природою, здатність бачити все по-своєму. Якщо людина має пристрасть до тієї або іншої професії, то цієї пристрасті, бажання і практики буде абсолютно достатньо, щоб досягти мети. Пристрасть врятує світ! (підморгує з посмішкою)

- Що Ви можете сказати про книгу, яку Ви написали? Яка її мета?

- Ідея цієї книги виникла після мого знайомства з Львівським медико-соціальним центром при Товаристві Червоного Хреста, що займається колишніми жертвами диктаторських режимів. Ці люди розповідали мені про їх найважчі роки і знали, що я цього ніколи не зможу сповна зрозуміти. Я трохи знаю це відчуття. Так було, коли я повертався з районів бойових дій або катастроф в своє маленьке німецьке містечко. Як я можу пояснити своїм друзям, ЩО я там бачив, якщо вони не можуть цього ні з чим порівняти. У цьому проекті для мене особисто не йдеться про провину. Навіть мої батьки народилися після закінчення війни. Ні, як молодий німець, я не повинен відчувати себе винуватим. Ніхто з колишніх в'язнів не чекав цього від мене. Але вони хочуть, щоб наступні покоління не допустили, щоб приблизно одинаково безправно ув»язнювали людей і знущалися з них в таборах. Цього не повинно бути, хоч би ради їх мертвих друзів.

- А якщо не враховувати даний Проект, то про що б Ви написали книгу?

- Я не упевнений, чи буде така потреба, але якби довелося, то написав би про механізми людських взаємин. Основне питання, яке розглядалося б в цій неіснуючій книзі, можна сформулювати так: чому людям подобається мандрувати? Тобто все крутилася б навколо поштовху, який робить так, щоб людина прагнула руху і розвитку. Більше за людингу - це процес.

- А не чи боїтеся Ви тропічних хвороб? Ви ж часто подорожуєте...

- Я взагалі не думав, що з моїм темпом життя, доживу до свого віку. (Тіллю зараз 35 років) Тому немає, не боюся.

- Які питання Вам задають найчастіше?

- Питають, як я витримую. Особливо після повернення з місця бойових дій або катастроф.

- Ви артистична натура? Можливо, співаєте-танцуете? Або тільки в Душі?:)

- І так, і так (голосно і щиро сміється). Я люблю співати, але прагну не робити цього на людях (трохи подумавши, додає). Хоча кілька років тому у мене була власна альтернативна група. А зараз із задоволенням танцюю в нічних клубах. Я їх насправді люблю.

- Ви добре виглядаєте. Цікавитеся модою? Чи важливо Вам, який бренд носити?

- За загальними тенденціями спостерігаю, але прагну носити те, що дозволяє відчувати себе комфортно. А щодо брендів... Я за ними не ганяюся, але якщо є бажання, то можу купити собі щось імените.

- А щодо жінок? Як має бути одягнена жінка, щоб Ви звернули на неї увагу? (тепер посміхаюся я).

- Гм... Якщо дозволяє погода, то, чесно, люблю короткі спідниці. А якщо говорити загалом, то не дуже люблю жінок, які ходять на високих каблуках. А терпіти не можу тих, які поводяться, а відповідно і одягаються, так, немов живуть в будиночку Барбі.

- Так. Тепер вільний час. Що дивимося, читаємо?

- Тут легко - люблю Кинга і фантастику. Як читати, так і дивитися. Крім того, обожнюю дивитися "Симпсонов" і "Сауз Парк".

- Де б Ви хотіли жити?

- У Бангкоку. Не питайте чому. Не знаю. Мені подобається їх культура і життя. Але я, напевно, прожив би там недовго.

- Якби Ви хотіли за допомогою фото передати відчуття любові, що б Ви сфотографували?

- Цікаве питання. У мене є фото, яке може бути відповіддю. Уявіть собі місцевість, де тільки що закінчилася війна. Причому, її було програно стороною, де зроблено це фото. І ось серед уламків і руїн чоловік з автоматом несе на руках свою дружину. Їм нікуди йти. Війну програно. Але вони не розлучаться ні за яких обставин. Це сильно і боляче. Це те, що спонукає до руху. Те, що я вже намагався пояснити раніше.

- Даруйте, але питання саме напрошується - Ви романтик?

- Думаю, що так. Я люблю своїй коханій влаштовувати які затишні вечори без приводу. Наприклад, одного разу зав'язав їй очі і завів в кімнату, де була накрита вечеря і розставлені сотні свічок. Хоча бувають і непередбачені випадки. Як ось... У моєму будинку є водяний матрац. І одного разу я зі своєю коханою вирішили розкурити на нім кальян. Але, як можна було чекати, кальян ми згодом випадково перекинули і матрац від гарячого вугілля луснув. Стільки води на підлозі своєї квартири я не бачив більше ніколи. Але вечір вдався. До всього треба підходити з гумором.

- Абсолютно згодна з останньою фразою. І останнє питання - як Ви бачите себе через 20 років? Можливо, писатимете мемуари?

- Дивно, але я ніколи не думав, що робитиму потім. Правда, мемуари писати не буду. Дуже автобіографічно. Знаю лише одне - хочу сина. Дуже хочу сина.

Наталія Мойсєєнко, JeyArt

Ось і настав останній день вересня, 30 число. Тіль Майєр приїхати не зміг до Львова знову. Зате він опублікував вчора , 29 вересня, статтю "13 кв метрів бідності", яка вийшла у світ у газеті «Мюнхнер Меркур» з мільйонним тиражем, у якій розповідає про ветерана війни Сеню Мардан, що живе у нелюдських умовах: без кухні, без ванни, без туалету. Опікується нею медична патронажна сестра Червоного Хреста Любов Папроцька. Таких знедолених на обліку у ЛОО ТЧХ на даний час є 3230 осіб. Для них Тіль Майєр в кінці статті просить у своїх заможних співгромадян пожертви.

Нижче подаємо копію його статті на німецькій мові:

Зі світу по нитці

Untitled — Sat, 13 Aug 2011 09:26:25 GMT

ЧИМ МІРЯЮТЬ МИЛОСЕРДЯ
У світі є речі – безцінні: совість, доброта, чуйність, щирість... До них належить і почуття милосердя. Однак у повсякденній практиці працівників Товариства Червоного Хреста керівництву треба вести облік виконаної роботи, а рядовим працівникам – облікувати те, що було ними зроблено.Можна вести хронометраж робочого часу, писати звіти, заповнювати різні формуляри, але все це – бюрократична тяганина, яка тільки заважає працювати. Ось і було вирішено, що облік роботи і пропаганда гуманізму Товариства Червоного Хреста повинні бути суміщені. Таким документом, і водночас посланням милосердя, і служить марка «Членський внесок», взірці яких подаємо на цій сторінці.

У двадцяті роки, коли в УРСР сильною була хвиля українізації, в республіці було запроваджено марки Товариства Червоного Хреста, вартість яких не перевищувала 15 коп. Та змінилися часи, змінилися і марки. Все було закільцьовано на Москву, українські марки зникли зовсім. Ностальгія за тими часами залишилася. Вона іноді приймає несподівану форму. Прикладом може послужити марка, яку публікуємо нижче. Вона має внизу латинський напис. Це не що інше, як інтернет-адреса сайту Одеської обласної організації ТЧХ.Гарний рекламний прийом? Безперечно. Та чи допомагає це мати збільшення поступлень? От цікаво би дізнатися у ініціаторів оригінального новаторства.

В часи "купономанії" в незалежній Україні в 1991 – 1997 рр.Товариство Червоного Хреста, якому заново довелося перереєстровувати Статут, залишилося без марок взагалі. Пожертви надходили спонтанно, і банківська платіжка була єдиним документом про зроблену пожертву. Десь аж в 1998 -2000 рр. були випущені невеликі пробні серії марок з різним номіналом. Прижилися ті, що були по 50 коп та по 1 грн. Оберти інфляції, хоч повільно, але підточували українські гроші. То ж тепер в обігу марки по 5 та по 2 грн. Та не треба бути провидцем, щоб зробити прогноз: скоро і їх прийдеться, мабуть, здавати в архів. Якими будуть наступні серії, можна тільки гадати. В РО ТЧХ середніх розмірів, з мешканцями 110-120 тисяч населення, в середньому збирають з великими труднощами за такі марки по 45-50 тисяч грн. Торік по всій Україні марок "Членський внесок" розповсюдили на 2168500 грн.

На перший погляд - дуже велика сума. Але якщо взяти до уваги середню кількість запитів потребуючих, то вийде, що потрібно таких благодійних внесків у сто разів більше. Доки наші вітчизняні жертводавці чухають потилицю, вирішуючи проблему - купитичи марку "Членський внесок" за 2, чи за 5 грн, якщо вже не випадає відмовитися зовсім або ще краще - відправити волонтера-червонохрестівця за пожертвою до сусіда, дефіцит коштів на благодійність Товариство покриває, в основному, за рахунок доходів від вкладених інвестицій та від виконання фандрайзингових програм. Торік ця цифра становила майже 130 мільйонів грн.

Використання марок типу «Членський внесок» знайшло визнання і за кордоном. Цю практику схвалюють і пропагують в штаб-квартирах Національних Комітетів Товариств Червоного Хреста інших країн. Нині – це міжнародна загальноприйнята практика. В тому числі і в мусумальнських країнах, де створені і діють організації Товариства Червоного Півмісяця.

Художники-мініатюристи дуже часто, розробляючи серії поштових марок, використовують тематику милосердя, особливо з епізодів діяльності ТЧХ і ЧП. Так, у річницю 150-річчя з дня народження А. Дюнана, засновника Товариства, для пошти республіки Конго було створену оригінальну марку в марці, чим автори підкреслювали, що купуючи її, покупець одночасно робить доплату на благодійність в межах всього світового співтовариства.

У колекціях філателістів зібралося чимало поштових марок, присвячених діяльності Товариства Червоного Хреста, його визначним датам, донорству, поширенню санітарних та гігієнічних знань серед населення, охороні здоров»я тощо. Деякі з них, заради цікавості, ми могли би публікувати на нашому сайті.

Перед нами - українська поштова марка, випущена Укрпоштою в 2003 р. Нею було ознаменовано 85-річчя заснування у 1918 р. Товариства Червоного Хреста України. Колекціонери кажуть, що кореспонденти УНІАН зробили у день спецпогашення фотографію з цієї нагоди, на якій зафіксували тодішнє керівництво держави і Товариства, а також Укрпошти. Було це 8 років тому, фото потрапило в архів, і тому є певні труднощі у його пошуках. Якщо б хто-небудь з відвідувачів взяв на себе таку місію архіваріуса, було би цікаво побачити його на нашому сайті.

Запрошуємо колекціонерів поділитися своїми раритетами, адже від віртуальної мінії-виставки, марок аж ніяк не убуде. Будемо дуже раді діалогу з філателістами, їх довірі до адміністрації сайту, і початку плідного співробітництва.
...............................

ВІДГУКИ ВІДВІДУВАЧІВ:

Сьогодні, 15 вересня, до нас надійшов відгук на публікацію "Чим міряють милосердя" від відвідувача сайту, філателіста, Заслуженого зв"язківця України, ветерана Української та Львівської пошти Петра Гарматія.

У своєму листі, Петро Семенович Гарматій (на знімку), зокрема, проясняє подробиці створення і запуску в обіг першої поштової марки, присвяченої Товариству Червоного Хреста України. Він, зокрема, пише:

"Це марка №508 по каталогу Укрпошти, автор Василь Василенко , формат 52х25 мм замовлення 3-3014 16.01.2003 "Зігріймо добротою самотніх і немічних,старих і убогих!" Перфорація гребінчата 13\3/4;14\1/4 номінал 0-45 коп тираж 500000 Захист-в УФ променях світяться зображення серця і руки; мікротекст" В.Василенко"

Конверт "Першого дня" № 191"Товариство Червоного Хреста України", автор - Олексій Бородачов, спецпогашення було 18.04.2003 року у ВПЗ Київ-1»

Лист філателіста

ГОРДІСТЬ МОЄЇ КОЛЕКЦІЇ

До нас надійшов лист філателіста Леся Гвіздецького зі Львова, який пропонуємо вашій увазі:

Шановні панове!

Я хоч і філателіст зі шкільної лави, але маю у колекції і марки, які належать не Пошті, а Товариству Червоного Хреста. Нижче – одна з них. Як мені підказали знаючі люди, вона ходила в обігу десь у 20- роки, коли в УРСР сильною була хвиля українізації. Саме тоді в республіці було запроваджено марки Товариства Червоного Хреста, вартість яких не перевищувала 15 коп. Та змінилися часи, змінилися і марки. Все було закільцьовано на Москву, українські марки зникли з обігу.

На знімку: перша марка РФ, яка була попередником марок ТЧХ Росії

Поштово - митна марка Туреччини. Збір у фонд Товариства Червоного Півмісяця (1928, 1 піастр).

Герой боїв у Моравії та сестра милосердя вшановані на марці Товариства Червоного Хреста в Чехії.

Французька листівка 1915 р., випущена на честь визнання важливої ролі медичного персоналу Товариства Червоного Хреста Франції у Першій світовій війні

У моїй колекції чимало поштових марок, присвячених діяльності Товариства Червоного Хреста, його визначним датам, донорству, поширенню санітарних та гігієнічних знань серед населення, ороні здоров»я тощо. Деякі з них, заради цікавості, поміщаю нижче:

1956 год: «Охраняйте здоровье трудящихся!»

1956 год: «Приобретайте санитарные знания!»

1958 год: «40 лет Общества Красного Креста и Красного Полумесяца СССР»

1965 год: Донорство почётно!

1973 год; 50 лет Союзу Обществ Красного Креста и Красного Полумесяца СССР

1988 год: "125 лет Международному движению Красного Креста и Красного Полумесяца"

1988 год: "40 лет Всемирной организации здравоохранения"

Хотілось би почути думку інших філателістів про ці марки, а також побачити фрагменти їхніх колекцій, присвячені Товариству Червоного Хреста.

Ваш прихильник, філателіст Лесь Гвіздецький, м.Львів