Товариство Червоного Хреста Личаківського району ГоловнаРеєстраціяВхід
Головна » 2013 » Лютий » 2 » 2 лютого - День розгрому німецько - фашистських військ у Сталінградській битві
19:10
2 лютого - День розгрому німецько - фашистських військ у Сталінградській битві
                   ЖИТТЯ СЕРЕД СМЕРТІ
 
 
   Сьогодні, 2 лютого, у Російській Федерації відзначають День розгрому фашистських військ у  Сталінградській битві. У якості хірурга польового госпіталю у ній брав участь, нині уже покійний, батько голови Львівської ОО ТЧХ України Валентина Мойсеєнка – Анісім Мойсеєнко, син Білорусі, котрий з першого до останнього дня Другої світової війни був фронтовим лікарем. Про нього написав теплі слова німецький журналіст Тілль Майєр у своїй новій книзі, яку готує до друку.
Уривок з неї ми подали на стор.- http://www.swrailway.gov.ua/rabslovo/?nid=218 
 
 Нині публікуємо свідчення очевидців про внесок Червоного Хреста і медичного персоналу у цю перемогу.
 
 З перших днів Великої Великої Вітчизняної війни Сталінградська область стала великою госпітальною базою. Цьому сприяла розвинена мережа залізниць та водного транспорту. Уже п'ятого дня війни у Сталінград прибутку перші санітарні поїзди з пораненими. Медична мережа області була досить добре розвинена. У лікувальних закладах працювали 900 лікарів і 2400 медичних працівників середньої кваліфікації. Стационари і санаторії міста спроможні були прийняти приблизно 10 тисяч поранених. До 30 червня 1941 р. в Сталінграді і райцентрах Одеської області було сформована 14 евакогоспіталів, розрахованих на 5200 ліжок, до серпня 1941 р. - 37 госпіталів на 15035 ліжок, у листопаді - 16 госпіталів на 5925 ліжок і на 10 % розширили існуючі лікарні і санаторії.
 
У ході військових дій у Сталінградській області було розгорнуто 138 армійських госпіталі, десятки санітарних летючок та санітарних батальйонів. З наближенням фронту до Сталінграда було вжито заходів щодо евакуації госпіталів. Під час Сталінградської битви Кіровський район, та селище Красноармійськ, зокрема, виявився оточеним із трьох сторін фронтовий смугою. З кінця серпня до листопада 1942 р. у районі безупинно, вдень і вночі, діяло п'ять переправ, що забезпечували евакуацію поранених під час бомбувань і артобстрілів. У Сталінграді підлягали евакуації у тил всі поранені, крім цілком нетранспортабельних і легкоранених.
 
Велика увага приділялася підготовці цивільного населення до надання першої медичної допомоги. На 1 січня 1942 р. в групах самозахисту Сталінграда було 844 санітарних ланки, 296 санітарних постів на підприємствах, 63 санітарних дружини, очолювані досвідченими лікарями. У комунальних будинках групи самозахисту налічували 12 тисяч бійців і три тисячі командирів.
 
Сталінградське обласне Товариство Червоного Хреста підготувало близько чотирьох тисяч медичних сестер і сандружинниць, а 100 тисяч мешканців міста здали норматив для отримання значка "Готовий до санітарної оборони".
 
З архівних документів бачимо, що робота госпіталю першої лінії у прифронтових умовах істотно відрізнялася від госпітальних буднів тилу. По-перше, зазвичай, під час воєнних дій масове надходження поранених відбувалося стихійно, їх доставляли санітарним транспортом, попутними машинами. Нерідко цей потік був несподіваним, особливо у період важких боїв. По-друге, поранені надходили після перев'язки у полкових медпунктах. Першу допомогу, зазвичай, надавали у великих поспіху, у зв'язку з нестійкістю фронту. Це позначалось на подальшому лікуванні, яке не завжди приносило бажані результати.
 
Формування системи армійських госпіталів на Сталінградському фронті було утруднене рядом обставин. За спогадами колишнього головного хірурга Сталінградського фронту Г.М. Гуревича, вересень 1942 р. був важким періодом для медичної служби армій Сталінградського (у той період ще Південно-Східного) фронту. Щойно сформована медслужба фронту прийняла розрізнені польові госпіталі колишніх частин Південного і Південно-Західного фронтів і мала фронтові госпіталі, які не встигли ще прибути з тилу країни. Санітарного автотранспорту було замало. Бойове харчування і постачання армій трималося, переважно, на тільки що відбудованій залізничній колії Заплавне-Средня Ахтуба-Ленінськ-Саратов. По цій залізниці проходила і евакуація поранених, що відбувалося з великими труднощами. Ворожа авіація щодня бомбила цю колію і річкові переправи. Перебраться через Волгу можна були лише вночі, однак і тоді мінометний і артилерійський обстріл не припинявся.
 
Санінструктор М.І. Матвєєва згадує: "День і ніч, коли важче, сказати важко: у день - бомбардування, обстріли, атаки, танки, сухарі, майже без води, поранені, убиті; вночі - виснажливі походи до переправи по вкритій воронками дорозі, і будь-коли з будь-якого боку можна було чекати автоматну чергу. Час ніби зупинився".
 
Для надання допомоги пораненим військова санітарна служба була посилена польовими рухомими госпіталями (ППГ) і евакуаційними приймачами. Центр хірургічної роботи перебував на лівому березі Волги, де дислокувалися польові і стаціонарні лікувальні установи. Основна робота була зосереджена на польових госпіталях, розміщених у районі Заплавне – Средня Ахтуба – Ленінськ - Царьов.
 
У 1942 р. почали прибувати з тилу госпіталі, які було розквартировано у районі оз. Ельтон. У районному центрі Заволжжя відчувався брак приміщень для госпіталів. Поранених найчастіше розміщали вдома,у сараях, а у вересні і на початку жовтня (на початок холодів) - безпосередньо по дворах. У Сталінграді і його південних околицях залишилися лише медпункти частин і з'єднань, і навіть окремі армійські ППГ. Зазвичай, їх розгортали в бліндажах, підвалах і руїнах будинків, землянках, просто ячмах у безпосередній близькості до лінії фронту.
 
Головний хірург РЕП № 61 М.Г. Таборийський згодом згадував: "Дорогою з Ленінська оглянув СЭГ № 415 і ЕГ № 1584. У першому освоєно ряд землянок, у кожній - обладнані культурні перев'язувальні, не тісно, повітря чисте, настрій поранених хороший, відбудовано відмінний операційний блок".
 
Надавати допомогу пораненим доводилося при світлі гасових ламп і світильників, зроблених з снарядних гільз, під гуркіт вибухів ворожих снарядів, авіабомб, від яких здригалися стіни бліндажів і підвалів, де були розгорнуті медпункти. Втім, обстановку роботи медслужби яскраво характеризує доповідь керівництва ЗСУ Сталінградського фронту начальнику ГВСУ за прямим дротом від 30 вересня 1942 р.: "Кількаразові спроби бронекатерів підійти до берега у ніч із 28 на 29 вересня для евакуації не увінчалися успіхом, вночі польовий рухомий госпіталь № 689 піддався сильному мінометному обстрілу, були жертви;112-й медико-санітарних батальйон мав багато збитків від прямого влучення бомби у перев'язочну, жертви уточнюються, наша робота у районі дій 62-ї армії щодня супроводжується втратами медичного складу і перев»язочних засобів. Попри жертви, ми продовжуємо працювати ще з більшою енергією".
 
Велику допомогу надавав пораненим польовий рухомий госпіталь № 689. Він прибув у район Сталінграда у вересні 1942 р. і був розгорнутий на "Переправі-62". Щодня через госпіталь проходило від 600 до 800 бійців, а у період боїв в Сталінграді він евакуював понад 5 тис. поранених. Переправа поранених через Волгу тривала навіть у листопаді, коли у річці пішов лід. По незміцнілому льоду, оминаючи ополонки, було прокладено піші стежки, по яких у супроводі санітарів пересувалися "ходячі" поранені, тяжкопоранених везли на човнах - волокушах. У грудні кригою вже змогли пройти автомашини і евакуація поранених тривала.
 
У результаті роботи евакогоспіталів за 1942 р. було вивезено з Сталінграда 142978 поранених. Під час воєнних дій медики підвищували свою професійну майстерність. На Сталінградському фронті було вирішено питання іммобілізації (приведення пораненої частини тіла в нерухоме стан з допомогою перев'язки). Вперше у обов'язковому порядку почали застосовувати гіпсова пов'язка. Гіпсові шини для поранених в долоню й лучепястний суглоб навіть дістали назву "Сталінградських".
 
У вересні 1942 р. на Сталінградському фронті було організовано спеціальні нейрохірургічні госпіталі на лікування черепних поранень. Медична сестра ПЭП-81 62-ї армії Г.П. Бєлоусова (Тарасова) згадує: "Поранені виглядали стомленими важкою напругою боїв і потребували не тільки хірургічної обробки ран, а й відпочинку, спокою, який допоміг би їм відновити сили. Поранених було чимало: медико-санітарний батальйон не справлялася з таким потоком, частину поранених привозили до нас з передових. Більшість поранених - осколкові, але багато було і кульових. Легкопоранені просили не відправляти їх в тил, а допровадити до нас у госпіталь. А ті, кого привозили з проникаючими пораненнями грудної, чи черевної порожнини, з переломами кінцівок, ні про вже не просили. Вони лежали на ношах, боячись поворухнутися, бо кожен рух віддавав по всьому тілу нестерпною болем. Поранених ми сортували в санпропускнику: кого на перев'язку, кого в операційну".
 
У колгоспі ім. Кірова зупинилася окрема 106-а автосанітарна рота 57-ї армії. Місцеві жителі дуже допомагали їй всім, чим могли: доглядали за пораненими, прали білизну, возили воду на санках, бралися за будь-яку роботу. Але тут вивчалися ази надання першої допомоги пораненим, здавався санмінімум, після чого чимало колгоспників пішли разом із автосанротою на фронт добровольцями.
 
Роботу автосанитарної роти оцінено у спогадах санітарки М.С.Бобовкіної. "Разом із своєї ротою я забезпечувала доставку поранених з полкових пунктів і медсанбатів у польові госпіталі, а звідти у сортувальний евакогоспіталь. В утеплених машинах "полуторках" у три яруси поміщали лежачих поранених і брали ще п'ять душ на складних лавках. Санітарка сиділа у кінці нош, біля дверей. Я притримувала верхні і середні носилки на всьому шляху слідування. Наш маршрут пролягав від Чапурників і Бекетовки до переправ: на Татьянці, школи № 62, школи № 22 та інших госпіталів. Машина рухалася по розтрощеним бомбами дорогах, кренилася врізнобіч, а мені, незважаючи на це, доводилося міцно тримати ноші з пораненими. Скільки разів потрапляли під бомбардування, артобстріли!.. Часто машина приходила з рейсу по цих схилах, знівеченою до краю. Її ставили на ремонт, а ми, медперсонал, пересідали в іншу, і знову відправлялися на фронт за своїм безцінним вантажем у рейс, котрий завжди міг виявитися останнім".
 
У грудні - січні 1943 р. йшли особливо запеклі бої за Сталінград. Було багато поранених. Саме тоді стояли сильні морози. Медикам у госпіталях доводилося приймати й обробляти дуже багато поранених. Санітарні пропускники було перевантажено, тому поранених змушені були залишати біля дверей госпіталів. Щоб вони не змерзли, їх вдягали у спеціальні хутряні конверти, які зав'язувалися шнурівками з ніг, з боків, голова закрита, а обличчя залишали відкритим.
 
Вже у лютому 1943 р., після захоплення і полону фельдмаршала Паулюса, та оточення 300-тисячного військового угруповання німців, деякі госпіталі протягом трьох місяців приймали і працювали з полоненими німцями. Г.П. Бєлоусова згадувала: "Полонених німецьких солдатів було чимало, та їх частково розмістили у напівзруйнованих будинках на Лісобазі. Там мені також довелося попрацювати. Спочатку поранені німецькі солдати і офіцери поводилися неспокійно. Я бачила у їхніх очах агресивну недовіру, озлобленість. Лякливо озиралися, металися, нервували. Напевно, потрапивши до нас у полон, вони боялися за своє життя, оскільки пам'ятали, як жорстоко вони поводилася з нашими полоненими бійцями. Ми, медичні сестри й лікарі, виявили чимало витримки й терпіння, і прийшов день, коли полонені німецькі солдати зрозуміли, що ми справді взялися лікувати їх".
 
Про роботу госпіталю, розміщеного поблизу станції Сарепта розповіла хірург О.А. Лазарєва: "Після звільнення Сталінграда від німецьких загарбників з усього Союзу направляли фахівців на відбудову міста. Ми, група Балашовских лікарів прибула 14 березня 1943 р. за розпорядженням Саратовського облздороввідділу. Місто лежало у руїнах, не було жодного вцілілого будинку. Усі обласні заклади містилися в Бекетовці, зокрема, і облздороввідділ. Мене приписали до госпіталю (першого формування), згодом йому було присвоєно номер - евакогоспіталю № 5466. Начальником був капітан Симонов, замполіт - капітан Ковальов. Лікарі - молодь, випускники 1942 р. зі стажем роботи 6-8 місяців. Я було призначена начальником 3-го відділення. Нас розмістили у трьох напівзруйнованих будинках біля станції "Сарепта". Наш персонал, переважно під командою замполіта, щодня їхав у центр міста, щоб зібирати обгорілі, але ще придатні для використання ліжка, рвані подушки, фрицівські шинелі. Пам'ятаю, якою радістю була знахідка медичної шафи без скла і бочко-подібного тазика. Ми весь вільний час займалися ремонтом будинку. Дошками забивали вікна без шибок, а деколи і без рам. Щоб не докучала мушва, завішували шпарини марлею. Мили підлогу, білили стіни, збирали ліжка, шило подушки".
 
1 травня 1943 р. госпіталь прийняв поранених. Персонал жив при госпіталі. Лікарі - у шкільній сторожці, медсестри - на горищі клубу. Робочий день співробітників госпіталю не була нормований. У будь-який час дня, чи ночі приїздила "летючка" з пораненими і починалася "евакуація у собі" - медсестри госпіталю забирали з вагонів на ноші поранених і несли у палати. У санпропускнику йшло сортування: важко хворі вирушали у операційну і далі - у І- е відділення, легко поранені - в IV і V.
 
Виписка також проводилася партіями. Підходив санітарний поїзд. Поранені, що потребували тривалого лікування, направлялися далі у тил. У госпіталі залишалися важко й легко поранені. Останні після виписки направлялися в пересильний пункт, а звідти у видаткову частину.
 
Починаючи з серпня 1943 р. у Сталінград почали повертатися з евакувації місцеві лікарі. Колектив госпіталю був доукомплектований. Під командою начальника госпіталю майора Вознесенського С.М., ведучого хірурга Брук Т.Г., начмеда Булашової О.Д., було проведено велику роботу: відновлено центральне опалення, обгороджена і озеленена територія госпіталю, створено підсобне господарство, налагоджено ловлю риби у Волзі силами команди видужуючих бійців. Все це дозволило госпіталю поліпшити харчування поранених і медперсоналу. Самотужки побудували харчоблок, санпропускник, клуб, операційний блок, фізіотерапевтичне відділення. Поруч із лікуванням поранених, проводилася трудотерапія. Інвалідів навчали водінню мотоколясок, столярній справі, плетиву кошиків.
 
Невдовзі за хороше лікування поранених та за зразковий порядок, евакогоспіталь № 5466 визнали найкращим у Сталінградській групі. У 1944 р. йому було присвоєно Перехідний Червоний Прапор. У 1945 р. евакогоспіталь № 5466 був реорганізований у госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни.
 
У архівах Волгоградського Судобудівного заводу є матеріали і газетні публікації, які розповідають про шефство Судоверфи над Сарептскими госпіталями у роки війни. За спогадами кухонної робітниці евакогоспіталю № 5455 А.В.Суровой, до лікарні часто приходили шефи з цього заводу, і школярі із сусідніх шкіл. Вони приносили пораненим подарунки і влаштовували концерти художньої самодіяльності. "Треба було бачити, як розцвітали усмішки на обличчях бійців, які вдячні вони були за доставлену радість. Але й самі поранені, хто міг, виступали з концертами: співали, читали вірші. А потім у нас були танці під звуки баяна," - писала вона.
 
Уся десятилітня робота госпіталю була спрямована на підвищення кваліфікації і поліпшення медичного устаткування для якнайшвидшого одужання поранених бійців. Звичайною практикою були операції безсонними ночами, коли цього вимагала ситуація. Не витстачало донорів, то медперсонал зголошувався на добровільну здачу крові. Кожні дві місяці жінки здавали по 200 мл крові, а чоловіки - 400 мл.
 
На жаль, всіх титанічних зусиль лікарів іноді було замало і неможливо було врятувати тяжко поранених. За спогадами хірурга ЕГ № 5466 О.А.Лазаревої, померлих від ран солдатів ховали у загальних могилах. На місці поховання ставили залізний штирьок. Кількість і місце знаходження цих штирків, розкиданих по усьому району, на жаль, ніхто вже не пам'ятає. Відомо лише, що останніми роками, під час будівництва Волго-Донського каналу, частина поховань була переміщена у братерські могили: на площу Свободи (1164 померлих у 1945-1954 р), до могили селища Сакко-і-Ванцетті Красноармійського району біля м. Волгограда.
 
Завершуючи огляд роботи госпіталів сел. Красноармійського, хотілося б вкотре підкреслити її злагодженість, чіткість, організованість. Чимало медиків, ще при житті захисників Сталінграда, удостоїлися урядових нагород. Звання Героя Радянського Союзу отримали сержант медслужби М.С.Боровиченко, санінструктори стрілкової роти В.О.Гнаровська і З.І.Маресева, санітар стрілецької роти М.С. Кащеєва, військовий фельдшер кавалерійського полку Х.Л.Якупов. Орденом Леніна були нагороджені понад два десятки медиків-сталінградців.
 
Хірург Анісім Мойсеєнко, тоді студент-четвертокурсник Мінського медінституту, був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора. І хоч потім у нього було багато інших нагород, але ця, Сталінградська, була для нього найдорожчою.
 
 
 
 
 
 
 
Переглядів: 635 | Додав: Олекса
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Четвер, 13.08.2020, 22:03
Webmoney
E957042746057 U511828258153 Z226274508252 R134004408733
Меню сайту
Форма входу
TRANSLATE
Наші друзі
catalog.red-cross.org.ua redcross.org.ua lviv.medprof.org.ua meduniv.lviv.ua www.icrc.org/rus www.drk.de
Календар
«  Лютий 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728
Архів записів
Наше опитування
Звідки Ви довідались про наш сайт?
Всього відповідей: 331
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Iv. Stepura © 2020