ТРИДЦЯТЬ СІМ  ЩАСЛИВЧИКІВ

У Львові цього року сім’ю знайшли лише 37 дітей

В Україні щорічно 30 вересня відзначається День усиновлення. Це свято покликане донести до кожного мешканця проблему дітей, які не виховуються у сім’ях, та заохочувати до усиновлення, яке наразі є не на достатньо високому рівні. Так, у Львові цьогоріч було усиновлено 37 дітей, повідомили у прес-службі Львівської міської ради.

«У Львові станом на 1 вересня на обліку у відділах у справах дітей районних адміністрацій Львівської міської ради перебуває 190 дітей-сиріт та 424 дітей, позбавлених батьківського піклування, з яких 120 дітей підлягають усиновленню. У 2011 році у Львові усиновлено 32 дітей громадянами України та 5 дітей усиновлено іноземцями. До речі, на рівні держави громадянам, які виявили бажання усиновити дитину надано право на отримання одноразової допомоги та соціальної відпустки при усиновленні.

Враховуючи суспільну значущість усиновлення в забезпеченні права кожної дитини на виховання в сім’ї, з метою підтримки та розвитку національного усиновлення просимо громаду Львова не залишатися байдужими до долі дітей, які потребують батьківського тепла та домашнього затишку. Відкриймо наші серця і двері домівок для дітей, які потребують батьків», – розповів начальник відділу у справах дітей Ростислав Тимків.

До речі, щороку в Україні близько 3,5 тисяч дітей усиновлюються громадянами України та іноземцями. У той же час ще майже 28 тисяч дітей очікують на усиновлення.

ДЕРЖАВНІ  ДІТИ

Чому  на цій землі так зла багато,

І за чиї  гріхи, земні і неземні,

У дитбудинках плачуть немовлята,

Безвинно-винні крихітки малі.

Такі  беззахисні, нікому не потрібні,

Хоч не просилися на цей жорстокий  світ,

Покинуті, забуті кимось ніби

Ростуть собі, як при дорозі глід.

Ростуть вони без ласки, без любові,

В державних ліжечках, державних пелюшках,

І засинають  так, без колискових,

І не на рідних, маминих руках.

Та  час біжить, і діти підростають,

А в оченятах недитячий біль.

І день-у-день з віконця виглядають,

Свою  матусю, і нікого більш.

А інколи, забившись у куточок,

Здригаючись в холодній темноті,

Як ті від гілочки відірвані листочки,

Маленькі  тільця плачуть в самоті.

Хоч все в них є, доглянуті і  ситі,

Книжок  багато, забавок, дітей,

А їм так хочеться всім серцем притулитись

До  найдорожчих, маминих грудей.

А де ж та мама, та бездушна жінка?

Як  може жити у такім гріху?

Свідомо зрадивши свою кровинку,

Подарувавши долю їй гірку?

О мамо, мамо, з ким ти ділиш радість?

І як марнуєш  молоде життя?

Тобі  все ба?йдуже, та у самотню старість,

Не  раз згадаєш кинуте дитя.

І поміняє все місцями доля,

І серце в розпачі і тузі защемить,

Та  буде пізно вже шукати доню,

Щоб сиву голову до ніг її схилить.

О, Боже справедливий, чому так є на світі?

Сідають бузьки не на ті дахи,

А без  війни осиротіли діти,

Несуть  свій хрест не за свої гріхи.

Тож будьмо милосердні, добрі люди!

Державні  діти - то наш спільний біль.

Нехай і їх життя щасливим буде,

А їхні сльози - не чужі, - мої.