МАРИНА  ПАВЛЕНКО – УКРАЇНСЬКА ПИСЬМЕННИЦЯ, ВЕЛИКИЙ ДРУГ ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА

 

Павленко Марина Степанівна - народилася 30 березня 1973 року в селі Старичах Яворівського району Львівської області. У дворічному віці переїхала з батьками на Черкащину.

В 1991–1996 рр. - здобула вищу педагогічну освіту в Уманському державному педагогічному інституті (нині – університеті) імені Павла Тичини.

В 1995- 2000 рр. - працювала вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії.

З 2000 р. – викладач кафедри української літератури й українознавства Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини. Кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків» (2002) і монографії «Тичининська формула українського патріотизму» (2002), за яку удостоєна літературної премії «Благовіст».

Упорядник спогадів про Павла Тичину «З любов’ю і болем» (2005). Має багато публікацій у періодичній пресі, мистецьких часописах («Березіль», «Кальміюс», «Дзвін», в тім числі у тих, що видаються за кордоном: вірменському – «Гарун», в італійському – «Артекультура», в німецькій «Соборності»).

 

 

 

Основні твори: книжки поезій: «Бузкові зошити» (1997), «Чар-папороть» (2002), «Душа осики» (2006) книжки «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» (2004), удостоєної Міжнародної недержавної україно-німецької премії імені Олеся Гончара, романи для підлітків «Русалонька із 7-В або Прокляття роду Кулаківських» (2005) (ця книжка разом зі збіркою «Як дожити до ста» удостоєна премії ім. Михайла Чабанівського 2006 року) й «Русалонька із 7-В та Загублений у часі» (2007), книги казки «Півтора бажання (Казки старої Ялосоветиної скрині)» (2007) та «Домовичок із палітрою» (2007)

Життєве кредо: «Література для мене – це життя. Писати почала, відколи себе пам’ятаю. Мабуть, разом із малюванням, яке теж дуже любила. У власній творчості прагну поєднати багато складників, досягнути максимальної динамічності та ємкості сюжету, легкості й образності мови, правдивості, життєвості відображення, свіжості образів».

Відзнаки:

Переможець кількох літературних конкурсів, у тім числі:

• «Гранослов» (Київ, 1996, 2002)
• «Привітання життя» (Львів, 1996)
• конкурсу Української бібліотеки у Філадельфії (США, 1998)
• конкурсу на кращу поему, присвячену річниці незалежності України (США, 2000)
• «Смолоскип» (Київ, 2000, 2001, 2002)
• «Коронація слова» (Київ, 2004)
• Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) (Канада, 2005)
• Всеукраїнського конкурсу сучасної новели імені Валеріана Підмогильного (2006)
• конкурсу для літератури дітей та юнацтва «Портал» (2006)
• міжнародного конкурсу ім. Богдана-Нестора Лепкого (Львів — Париж — Цвікау, 2007)
• Лауреат літературної премії «Благовіст», українсько-німецької премії імені Олеся Гончара й літературної премії імені Михайла Чабанівського

З юних років – волонтер Червоного Хреста. Нині – член Президії Уманської МРО ТЧХ України.

Днями, на наш сайт прийшов від неї лист, в якому вона, зокрема пише про людину великої душі і милосердя, голову Уманської МРО ТЧХ України Валентину Чорну:

«Товариство Червоного Хреста — це не красиві лозунги, а насамперед конкретні дії. Але я не стану перелічувати добрі вчинки цієї організації, зокрема Уманської МРО ТЧХ України. Для мене особисто досить того промовистого факту, що її очолює людина, яка намагається і вміє охопити всі новинки не лише своєї фахової, але й художньої літератури. А Валентина Андріївна Чорна в цьому питанні може позмагатися і з найкомпетентнішим філологом. Здавалося б, яке відношення має це до благодійності? Думаю — найбезпосередніше. Адже добрі вчинки мають іти від щедрого серця, а воно не може бути не щедрим, коли чутливе до Слова.

Нарешті — один приклад.

 

 На знімку: Валентина Чорна з волонтерами Червоного Хреста

 

Коли Валентина Андріївна якось випадково дізналась, що герої однієї моєї книжки — діти з реальної місцевої неблагополучної родини, - моментально взялась допомогти моїм "прототипам". Причому, зробила це так чемно й делікатно, що вони жодним чином не відчули себе приниженими й сприйняли допомогу як належне.

 

 

На знімку: Валентина Чорна (у центрі) з патронажними медичними сестрами

 

Дрібниці? А хіба не з них складається наше життя?

Переконана, що саме вони часто найяскравіше й передають справжню суть. І коментарі після цього, звичайно, зайві».

 

(Цей лист М. Павленко до редакції ми опублікували у блоці Новин на стор. - http://lviv-redcross.at.ua/blog/2013-06-25-1827)

 

На порталі «Погляд» з’явилося інтерв’ю Лілії Демидюк з авторкою «Граней-Т» Мариною Павленко. Подаємо фраґменти цієї розмови і на нашому сайті.

 

Як доросла людина може створити казку для себе і поділитися нею з іншими? Це запитання було провідним у розмові з українською поеткою, письменницею та казкаркою Мариною Павленко. Окрім наукової та педагогічної діяльності, пані Марина знаходить час і можливість для створення своєї казки – ні, не уявної, а реальної, яку сумлінно занотовує для читачів.

– Марино, Ваша творчість дуже різноманітна: поезія, проза для дорослих і для дітей. Так виглядає, що найбільше у Вашому доробку творів для дітей. На Вашу думку, чим зумовлена отака еволюція: поезія – проза – твори для дітей?

– Так, починалось усе з поезії: як і в більшості людей... Мабуть, це природній початок дороги, адже, за Ліною Костенко: «Ще слів нема. Поезія вже є»… Більшість моїх віршів помістилося у три книжки: «Бузкові зошити», «Чар-папороть» і «Душа осики» (якось так вийшло, що всі назви — «рослинні»). Але, признатись, десь так років десять тому помітила, що «канал», який, висловлюючись «космічними термінами», завжди так тісно пов’язував мене з отим шаром атмосфери, який відповідає за Поезію, почав «перекриватись». Я раптом перестала бачити дорогу, якою мені далі рухатись у цій сфері. Ні, звіршувати чи заримувати будь-що можу без проблем, але відчуваю: це вже зовсім не те, що було раніше… А от у прозі всі образні знахідки втілюються легко. Мабуть, правду кажуть, що поети — до тридцяти?.. А ще: поезія не прощає зради?..

Хай там як, саме поезія, з якої починала, подарувала мені шанс уперше бачити свої тексти опублікованими. Причому — не лише в місцевій та обласній пресі, але й у таких серйозних часописах як «Молодь України», «Українська мова й література в школі», «Літературна Україна» тощо… Особливо хотілось би подякувати тодішній газеті «Кримська світлиця»: вона не лише завше привітно прихищала на своїх затишних сторінках мої вірші й малюнки, але й її головний редактор, письменник Данило Кононенко своїми прихильними передмовами дуже підтримував мою віру в себе, надихав на нові й нові «подвиги»!

…Далі — «дипломанство», а потім і зарахування до переможців у міжнародному конкурсі «Гранослов». Новелки, оповідання й повістини, якими захопилася пізніше, «повигравали» і в «Гранослові», і в «Смолоскипі». Літературознавчу розвідку про Тичину, як уже мовилось, поцінував, знов-таки, міжнародний конкурс «Смолоскип». Радіоп’єса зайняла друге місце у Всеукраїнському конкурсі «Відродимо забутий жанр»… Спроба ж роману — це була перша частина власне згаданої Вами «дитячої» повісті «Русалоньки із 7-В» — отримала «дипломанство» у «Коронації слова»…

– Ще у першій збірці поезій «Бузкові зошити» помітні казкові сюжети. Хоча б у цьому вірші: Такий мороз! / Будильничок малий на підвіконні / охрип. / Напевне, час / у ньому простудився. Але, мабуть, у той час Ви себе більше усвідомлювали поеткою ніж казкаркою. Коли до Вас прийшла потреба писати казки?

– Ви не єдина, Ліліє, помітили «казковість» у моїх віршах. Мене тільки радують такі «паралелі». Адже насправді ж усе моє зовнішнє «жанрове розмаїття» бачиться мені всередині дуже однорідним, цілісним, логічним, умотивованим. Так, моїм віршам небезпідставно «закидали» епічність, у моїй прозі багато поетичних рис (хочеться вірити, не нарочитої «красивості» чи патетичного багатослів’я). Мої тексти для дітей, сподіваюсь, такі ж природні, прагматичні, іронічні й усеохопні, як і «дорослі». Тобто охопити жанр (як, до речі, й перемогти в тому чи тому конкурсі) — для мене аж ніяк не самоціль, а радше ще одна спроба, спосіб вираження отого чогось єдиного, що сидить усередині й кудись веде…

Все таке взаємопов’язане!.. Наприклад, доля мого прозового «Домовичка з палітрою» висновується саме з двох моїх віршів. Адже саме моя перша поетична збірка, куди ті вірші увійшли, мала називатись «Домовик із палітрою». Але «хрещений батько» і редактор збірки, письменник Дмитро Семенович Чередниченко поміняв назву на «Бузкові зошити», мотивуючи тим, що книжку дражнитимуть «Домовичком з півлітрою». Досі вдячна йому за це. Адже, сумуючи за старою назвою, я й «відродила» Домовичка — вже в новій іпостасі.

Повістина має продовження — «Домовичок повертається»... І тут уже «хрещеною мамою» мимоволі стала письменниця й перекладачка Галина Кирпа: у своєму «Спонтанному освідченні Домовичкові, не вписаному в жанр звичайної рецензії на книжечку для дітей» («Літературна Україна», 19 липня 2001р.) вона висловила пораду, не відкладаючи, розвинути цю тему далі. Це побажання я з вдячністю закарбувала у серці, хоч написати продовження спромоглася аж через кілька років. Недавно у видавництві «Грані-Т» обидві книги — «Домовичок з палітрою» і «Домовичок повертається» вже вкотре перевидані.

– З.Фройд у статті «Поет і фантазування» писав: «Поет робить те саме, що й дитина, яка грається». Чи відчуваєте дотепер дитину у собі?

– Мабуть, Фройдові слова доречно застосовувати не лише до поезії, а до всіх жанрів літератури й мистецтва взагалі. Хіба не є грою будь-яке мистецтво? Хіба не гру мав на увазі Лев Толстой, мовлячи, що мистецтво — це коли одна людина певними зовнішніми знаками свідомо передає іншим пережиті нею почуття, а інші так само свідомо дозволяють себе «заражати» цими почуттями? Чи ж не на гру натякав Богдан-Ігор Антонич, кажучи, що «метою мистецтва є викликувати в нашій психіці такі переживання, яких не дає нам реальна дійсність»? Кожен митець витворює якісь нові світи, затягує інших у власну, придуману ним, гру, аби інші, приймаючи правила гри, вживался в ці світи, як у свої рідні… І, мабуть, обоє: і той, хто творить, і той, хто приймає творіння — при цьому трохи діти… Я — не виняток…

– Якщо продовжити цитувати Фройда, то він стверджує, що поет «витворює світ фантазії, який сприймає дуже серйозно». Де Вам краще фантазується – у поезії, прозі, чи творах для дітей?

– О, що серйозно, то серйозно!.. Що б не писалось (кажу ж, не проводжу різниці між тим, проза це чи поезія, для дорослих чи для дітей), — працюю дуже ретельно! Якийсь період нотую головні задуми й ідеї чи просто записую почуте в блокнотику чи зошиті. Сідати за письмовий стіл, себто за комп’ютера, себе не готую, а — примушую, жену, штовхаю в плечі, тягну за чуба, наче останню «двієчницю» на урок, без особливих церемоній. Бо це найтяжче: взятися до роботи. Завжди здається, що нічого не вийде, що більше мені вже ніколи нічого не написати. А тоді гляди — й зарухалось. І кожен раз сприймаєш це як диво, як Божу милість, як коштовний подарунок.

Вважаю великим щастям, якщо вдається за день «наклацати» на комп’ютері дві-три сторінки. «Наклацане» роздруковую і «вичитую» вручну. Як правило, кожен абзац від того стає вдвічі лаконічнішим, натомість з’являються нові ідеї та епізоди. Потім вношу правки, знов роздруковую і знов працюю з ручкою чи олівцем. «Остаточний» варіант даю на редагування своєму головному «цензору» — мамі Ользі Павленко (вона, як і мій незабутній Тато Степан — чудовий словесник), і тоді, отримавши назад всіяний слушними правками текст, знову правлю і роздруковую. І так далі… Неодмінно раджуся зі словниками, енциклопедіями, іншою довідковою літературою та фахівцями в тій чи тій галузі. Попри те, що ніколи не переношу «голих» фактів та описів у твір. Важливо для мене й побувати особисто в місці-«прототипі».

Оскільки, як уже казала, перед написанням кожного нового твору мене опановує паніка й зневіра, то, коли написати вдається, відчуваю безмежну радість, неймовірну вдячність тим людям, обставинам і вищим силам, які допомогли мені це здійснити. Висновок? Будь ласка! Он який правий він, Ваш Фройд, і от як справді все серйозно!

– Коли Ви пишете казку – сприймаєте її як умовність, чи так як діти – як правдиву реальність?

– Тільки як правдиву реальність!!! Хто повірить у мою казку, якщо не віритиму в неї сама? Це те саме, що готувати для інших страву, якої сама не хочеш споживати! Персонажам своїх творів я щиро вдячна, що вони свого часу впускали мене на свою «територію», дозволяли пожити їхнім життям, у паралельному вимірі, відволікши мене від буденних проблем. Я усім їм вірила і вірю, як собі…

– Наскільки дотичні у Вашій творчості світ дорослих та світ дітей?

– Не втомлююсь повторювати, що я не відокремлюю дитячої літератури від «дорослої». Дитиною зображала з ляльками велику маму, зараз — по-дитячому прагну якогось вигаданого загадкового і захищеного світу — де та лінія, котра визначає межу між дитинством і дорослістю в кожній людині? В моїй першій книжці поезій чимало, як Ви, п.Ліліє, сказали, «казкового», але ніхто не називав «Бузкових зошитів» літературою для дітей. І навпаки, в моїх «Миколчиних історіях» та найновішій книжці «Чи шкідливо ходити покрівлями гаражів?» не лише немає «дитячого» «сюсюкання», а й дуже багато прагматизму, іронії та інших симптомів дорослого буття. Як слушно було сказано в одній із рецензій «Березоля» (цьому часописові і його редакторові Володимиру Науменкові, теж завдячую дуже багато чим), «казки Марини Павленко п’ють каву, як дорослі, і люблять солодке, як діти. Казки Марини Павленко пліткують, як дорослі, і бавляться, як діти. Вони спрямовані на різновікового читача». Книга ж моїх «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» чи «доросла» повість «Санта Лучія в кирзових чоботях», вважаю, цілком надається для читання і старшокласниками. Принаймні, життєві реалії (і не лише на прикладі старшої доньки та її ровесників) це постійно підтверджують…

[...] – На Вашу думку, якою має бути хороша книжка для дітей?

– Вже не раз відповідала на це питання, і сьогодні моя відповідь навряд чи буде іншою. Так, це й гарна поліграфія, і жвавий, захопливий сюжет, і позитив, орієнтація на УСПІХ (шкільна програма з української літератури і так завантажує учня трагічною безвихіддю). Також — попри все, — наявність глибинних думок, гуманності, етики, певних духовних орієнтирів у нашому складному світі. Дуже важлива й правдивість зображення: коли читач почуває себе у тексті, як риба у воді, коли живе переживаннями героїв, коли розуміє і бачить, як на долоні, всі характери, мотиви вчинків. Коли вірить у те, що читає. Нарешті — сучасна, гарна, жива, легка, не переобтяжена надмірними поетизмами-канцеляризмами, образна, дотепна, містка мова…

– Марино, Ви пишете казки для інших. А чи не хотілось Вам коли-небудь не написати, а створити казку для себе і своїх близьких?

– Що там казав Ваш Фройд, п.Ліліє? «Поет — це дитина, яка грається»? А для кого насамперед грається дитина? Отож-бо!.. Якщо вона почне робити це «для інших», це вже буде або не дитина, або — не гра. Точніше, гра несправжня, штучна, показова, надумана. Я б, мабуть, ніколи не наважилась пропонувати будь-який свій текст видавцям, якби він не пройшов жорсткої «експертизи» і не отримав кінцевого жвавого гарячого схвалення від членів моєї родини. Мій чоловік і наші діти читають і люблять мої книжки, нерідко й помагають у їх творенні. Словом, це подобається нам! І, переконана, тільки за цієї умови є надія, що це припаде до душі й іншим!..

– Що Вам зараз пишеться – поезія, проза, чи казки, і що плануєте найближчим часом видавати?

– Крім того, що зараз у моїй голові мирно вкладаються-уживаються цілком різношерстні сюжети дитячих і дорослих творів, — з готових текстів, які невдовзі мають вийти, — «Русалонька із 7-В в Тенетах одного лабіринту» й «Русалонька із 7-В плюс Дуже морська історія» у видавництві «Теза»; книга віршів членів усієї нашої родини «Парасольковий дощ / В гостях у Павленків» у видавництві «Грані-Т» і — «Райдуга в решеті» (розлогі повісті про дитинство Павла Тичини, Надії Суровцової, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ірини Жиленко) у видавництві «Ярославів Вал»… Будемо сподіватись, що це станеться, і що це принесе комусь радість…

Лілія Демидюк

Джерело - http://poglyad.com

...........................................................................................................................................................................

 

 

 

 

                                   ПЕРЕДМОВА

Після Чорнобильської аварії ім’я академіка А. П. Александрова згадували лише у негативному аспекті, мовляв, в усьому винні недоопрацювання проектантів. При цьому випускали з уваги, що в СРСР усі проекти мали ті, чи інші недоробки. Така вже це була країна, і такий населяв її народ.

І ось минув час. Виросло нове покоління. Про вибух на ЧАЕС розсекречено багато матеріалів, з яких чітко видно: аварію спричи­нили ті, хто експлуатував атомну електростанцію і дозволив на ній проводити небезпечні, безглузді експерименти. Про академіка, що став „офірним цапом”, раптом усі забули. Жила людина, творила нову науку, мала ордени і медалі, привела на світ трьох синів і одну доньку і... щезла з горизонту, ніби й не жила на цьому світі.

Своєю книгою ми намагаємося виправити цю ситуацію. До цього нас зобов’язує не лише громадянська совість, а й честь ро­дини. Наш дід, Макар Сохнич, узимку 1903 року тримав до хресту новонароджене дитя з родини мирового судді Петра Павловича Александрова, якого нарекли Анатолієм. Дійство відбувалося у м. Таращі на Київщині. Ставши кумом такого поважного родича, дід упродовж усього життя опікувався, як умів, похресником: у бу­ремні дні революції та громадянської війни підгодовував його і всю родину, яка перебралася жити до Києва, харчами; коли Анатолій повернувся з більшовицького полону після розгрому армії Врангеля в Криму, де він за героїзм і відвагу був нагороджений трьома бо­йовими орденами Миколая-Чудотворця_:. допомагав вилікувати його від тифу; був за посадженого батька, коли той одружувався вперше в 1933 році в Ленінграді, бо на той час його батько Петро Павлович, уже помер; провідував його родину в Москві, де той створив нову сім’ю і з головою поринув у таємниці розкриття енергії атомного ядра.

У свою черіу Анатолій Петрович провідував свого хрещеного батька, коли гостював у Києві. Вони щосезону ходили на полювання на диких качок, сплавлялися вниз по Дніпру, ділилися сімейними клопотами. Він приятелював з нашим батьком Яковом. Цікавився, як той навчається, чи займається спортом, чи хотів би пов’язати своє життя з наукою. Та у ті часи ніхто не знав у Таращі, чим ця людина займається насправді. Не знав і дід Макар. Він так і відійшов у віч­ність, не знаючи повної правди про свого похресника.

Коли вибухнула Чорнобильска атомна електростанція і всю провину хотіли зіпхнути на академіка, наш батько, а ми тоді жили біля Вінниці, дав у Москву на ім’я Александрова телеграму, в якій висловлював йому слова своєї підтримки. Той нам зателефонував. Подякував. Обіцяв приїхати. Але остракізм проте академіка-атом- ника був таким великим в Україні, що батько порадив йому від­класти цей візит на пізніший термін. Однак зустрітися їм більше не судилося: трясовиння буднів, розпад держави, докучливі недуги, які не вдалося здолати, обох забрали у могилу.

Ідею і тему цієї книги про академіка А. П. Александрова, поми­раючи, нам підказав батько. Він хотів із нашою допомогою донести до народу України та інших країн правду про цю людину. Оскільки довгі роки одна згадка про атомну енергію й ядерні боєголовки викликала в усіх оскому на зубах, ми, як співавтори, вирішили: треба показати академіка не у розквіті своєї слави, коли уряд СРСР нагороджував його тричі званням Героя Соціалістичної Праці та дев’ять разів Орденом Леніна, а змалювати дитячі та юнацькі роки, адже сімнадцятирічним юнаком він доблесно воював у Білій Гвардії проти Червоної армії більшовиків, міг емігрувати з Криму за кордон, але останньої миті передумав сідати на корабель, щоб назавжди покинути рідну землю, був узятий у полон, чудом уник розстрілу, повернувся додому в Київ, перехворів тифом, чотири роки пропрацював на різних робочих посадах і лише у 1924 році вступив на фізичний факультет Київського держуніверситет}’ ім. Т. Г. Шевченка.

Професійну діяльність розпочав лише у 1930 р., коли на запро­шення професора А. Ф. Йоффе, переїхав із Києва жити і працювати до Ленінграду, де зайнявся діелектриками. Може, так із ними і вік би скоротав, якби не особисте знайомство у 1920 році зі сту- дентом-иершокурсником Ігорем Курчатовим. Вони ніколи й ніде не афішували, що звів їх Таврійський університет у Сімферополі, але дружили все життя і допомагали один одному аж до i960 року, коли І. Курчатов раптом помер.

Усе решта з біографії академіка А. П. Александрова більш-менш відоме. Щось публікували в газетах, щось - у журналах, дещо - в інтернеті. Ми ж зупинилися на невідомих сторінках його біографії. До висвітлення „білих плям” ми підходили не як історики-біографи, а як літератори-документалісти, які по блідому контуру повинні були намалювати яскраву, живу картину. Ми керувалися у своїй роботі родинними переказами, які передаються від діда до батька, від батька - до сина, від сина - до онука, а також розшифруван­ням фонограм, начитаних на диктофон у різний час Анатолієм Петровичем своїм невісткам, племіннику, друзям, які члени його родини та Російська Академія наук видали у 2003 році до його сторіччя у збірнику .Академік А. П. Александров”, що вийшов у Москві накладом аж 500 примірників.

Звичайно, цих матеріалів виявилося замало. Тому доводилося йти навмання і керуватися постулатом: якщо документів про подію немає, але вона відбулася, то керувалися логікою того, що найбільш вірогідно у тій чи іншій ситуації могло відбутися з нашим головним героєм. Так було з описом військових нагород. Нам точно відомо, що це було три бойових ордени св. Мико