ВІЙНА,  ЗАФІКСОВАНА  НА МАРКАХ

 Як у золотаво-прозорих самородках бурштину фіксується

 флора і фауна, що їх оточувала у час формування, так і у

 поштових марках назавжди відбиваються історичні події, 

 що змінюють світ. Прикладом цього можуть послужити 

 марки СРСР, випущені в роки Другої світової війни.

Найбільш пам"ятна марка у цій колекції, - це парад переможців у Москві. Відбувся він 24 червня 1945 р. Сам по собі він не означав жодної історичної події, але був пропагандистським реквіємом по фашизму, як ідеології. На Нюрнберзькому процесі, де судили фашистських ватажків, це було підтверджено юридично.

Марка «Золотий вересень у Львові» формально присвячена знаменній даті – 17 вересня 1939 р., коли радянські війська перейшли Збруч і приєднали Західну Україну до СРСР. Насправді ж вона фіксує день неформального вступу Країни Рад у Другу світову війну, бо приєднання це відбулося не зі згоди уряду Польщі, якій ці землі належали, а… гітлерівської Німеччини, що впродовж двох тижнів змела країну Білого Орла з політичної карти світу, загарбавши її землі.

Чому ж немає марки, присвяченої 9 травня 1945 р., як це, наприклад, зробили у Болгарії? Та тому, що Сталін добре розумів, якою ціною йому дісталася «Піррова перемога». Особисто він сам назвав ціну втрат СРСР у війні – 7 мільйонів. Микита Сергійович Хрущов, критикуючи «Культ Сталіна» на ХХ з»їзді КПРС, назвав уже 20 мільйонів.

Реальне ж дослідження втрат Радянського Союзу у війні почалося лише в кінці 1980-х років. У 1988-1993 рр. колектив військових істориків під керівництвом генерал-полковника Крівошєєва, провівши аналіз наявних матеріалів, озвучив нову цифру, що стала згодом офіційною, – 26,6 млн осіб. З них, 8,6 млн – втрати серед військовослужбовців убитими і 4,4 млн – що потрапили у полон і зниклими без вісти.

Проте, існують й інші думки. Так, наприклад, згідно оцінці російського публіциста Бориса Соколова, загальні людські втрати СРСР в 1939—1945 рр. склали 43 448 тис. чоловік, а загальне число полеглих у рядах Радянських Збройних Сил в 1941-1945 рр. – 26,4 млн. чоловік. Якщо вірити його даним, то співвідношення втрат бійців Червоної Армії і Вермахту на Східному фронті досягає 10:1.

Зрештою, питання про кількість загиблих до цих пір залишається відкритим, і навряд чи на нього коли-небудь дадуть остаточну об»єктивну відповідь.

Багато хто вважає, що Велика вітчизняна війна (тобто, між Німеччиною і СРСР) закінчилася 9 травня – принаймні, серед молодого покоління така думка вельми поширено. Тим часом, в західних країнах цю дату відзначають на день раніше, 8 травня. І на це є серйозні причини.

Взагалі-то, війна могла закінчитися ще 1 травня 1945 року, коли начальник генштабу сухопутних військ вермахту генерал Кребс заявив, що уповноважений вести переговори про перемир'я. Але в плани офіційної Москви такі напівзаходи не входили – Сталін наполягав на беззастережній капітуляції. Німецьке командування від таких умов відмовилося, і бойові дії продовжилися ще на тиждень.

У результаті Акт про беззастережну капітуляцію все ж таки був підписаний – в  2:41 ночі 7 травня в Реймсі. Правда, і воно не влаштувало Радянський Союз – у генерала Суслопарова, присутнього від СРСР, не було дозволу на підписання документа. Із-за чого Німеччині довелося капітулювати повторно, 8 травня в 22:43 по центральноєвропейському часу (або 9 травня в 0:43 по московському).

Проте, на цьому офіційна війна з Радянським Союзом для Німеччини не закінчилася – прийнявши капітуляцію, Москва не підписала мирний договір. Зроблено це було тільки через 10 років, 25 січня 1955 року.

Хоча зараз вважається, що 9 травня було «святим» днем завжди, це далеко не так. Як це не парадоксально, але Сталіну пам'ять про війну виявилася…не потрібною. Перші три роки День перемоги ще святкували, проте в 1948-му його перетворився на звичайний робочий день

. 

«Воскресив» це свято Леонід Брежнєв – в ювілейному 1965-му. Власне, саме при Брежневі започатковано культ Великої Перемоги, який почали формувати на всесоюзному рівні. Тоді ж, до речі, почали проводитися і військові паради. Причому спочатку їх влаштовували тільки в ювілейних 1965, 1975, 1985 і 1990 років, а не щорічно.

Відміну ж свята Сталіним у 1948 р. деякі історики пов'язують з тим, що радянська влада неабияк побоювалася незалежних і активних ветеранів Другої світової війни. Офіційно ж було наказано: про війну забути, всі сили кинути на відновлення зруйнованого війною народного господарства.

Втрати СРСР, можливо, були би у війні значно меншими, якби Сталін підписав угоду з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста про співпрацю. Вона не була підписана, тому у німецьких концтаборах радянські військовополонені були позбавлені навіть елементарної гуманітарної допомоги, яку мали такі ж в»язні з інших країн.

На офіційному сайті НК ТЧХ, де йдеться про ці роки, зазначається: «За роки війни Червоний Хрест України підготував і направив на фронт понад 100 тисяч медичних сестер, санінструкторів і сандружинниць. Тим не менше, в той період червонохрестні осередки значну увагу приділяли не лише підготовці санітарних інструкторів і медсестер, а й збиранню крові для забезпечення нею шпиталів. Перший донорський пункт, яких згодом було створено тисячі, відкрито в 1941 році в Києві на вулиці Виноградній.

На превеликий жаль ні завзятість червонохрестних сестер, ні мужність солдат і полководців не дали змогу уникнути страшних наслідків полону у гітлерівських концтаборах як військових, так і цивільних осіб. За Женевськими конвенціями, прийнятими ще до 1949 року, цими людьми мав би опікуватися Міжнародний комітет Червоного Хреста, але СРСР не підписав на той момент конвенцій, а Сталін оголосив всіх військовополонених дезертирами і зрадниками».

 (Див.: http://redcross.org.ua/index.php?pageid=83)

Таку  позицію керівництва держави підтверджують і поштові марки СРСР того періоду: тема Червоного Хреста, на відміну, скажімо, від Болгарії, за роки війни не відображалася жодного разу. Визнання до нього прийшло уже у післявоєнні роки, тоді коли ця допомога, на жаль, втратила свою актуальність.

Петро Гарматій,

Заслужений зв»язківець України, голова віртуального філателістичного клубу «Милосердя»