70  РОКІВ  НЕВІДОМОСТІ

Червоний Хрест  має добрих партнерів у розшуковій роботі. Часто це…музейні працівники.«Зниклих безвісти солдатів вдається знайти навіть через 70 років», - константує  Людмила Рибченко, завідувачка науково-дослідним відділом Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років». Так вона сказала, даючи інтерв'ю коресподентам інтернет-порталу ua.for-ua.com. Пропонуємо його вашій увазі:

Фінальну крапку в підрахунку втрат України за роки Великої Вітчизняної війни досі не поставлено. За приблизними даними, у 1941-1945 роках загинуло 8-10 млн осіб, з яких 3-3,5 млн - військовослужбовці. Якщо ж врахувати вторинні демографічні втрати - голод, еміграцію, депортацію, то під час війни Україна втратила близько 14,5 млн. людей.

Крім того, на фронтах і в тилу безвісти пропала третина військовослужбовців Червоної армії. З тих пір минуло більше півстоліття, але багато наших співгромадян досі вірять і сподіваються, звичайно, не на повернення батька чи діда, адже словосполучення «пропав безвісти» часто означало загибель людини. Багатьом дітям, онукам і правнукам зниклих в роки війни солдатів сьогодні важливо дізнатися про справжню долю своїх предків, відшукати їхні могили, щоб віддати данину поваги.

Отже, що потрібно зробити, щоб вийти на слід родича, який загинув на війні, і де шукати інформацію про його долю, в інтерв'ю ForUm'у розповіла завідувачка науково-дослідним відділом Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» Людмила Рибченко.

- Війна закінчилася 68 років тому. Але багато людей досі продовжують шукати родичів, які зникли безвісти на війні. Невже таке можливо - знайти людину через стільки років?

- Так, можливо, але треба бути готовим, що цей пошук може виявитися тривалою, копіткою і трудомісткою роботою. Недостатньо подати запит і чекати, що хтось докладно розповість вам про вашого родича. Інформація про людину, якщо і збереглася, може бути розкидана по різних архівах. Часто вона фрагментарна і не пов'язана між собою. Може виявитися, що, витративши роки на пошуки, вам так і не вдасться досягти конкретного результату. Але, можливо, удача посміхнеться всього через кілька місяців роботи. За останні п'ять років нашим співробітникам вдалося встановити долю близько 350 воїнів, про яких родичі не мали жодних даних. У деяких випадках також вдалося встановити сучасні місця їх поховання.

- А чому саме співробітники музею займаються пошуковою роботою?

- Справа в тому, що саме в нашому музеї за останні п'ять років був зібраний унікальний фонд документальних матеріалів з обліку людських військових втрат України у роки Великої Вітчизняної війни. Це похоронки, списки зниклих безвісти, листування з пошуку загиблих, книги обліку втрат та інше. Всього понад 8,5 тис. архівних справ, у яких близько 3 млн персональних свідоцтв про загиблих і зниклих безвісти воїнів, призваних з території України.

Починаючи з війни і до 1991 року, ці документи зберігалися у військкоматах і були під грифом «таємно». Потім для створення «Книг пам'яті України» вони були розсекречені, частково відпрацьовані регіональними редакціями. Режим їх подальшого зберігання в кожному військкоматі встановлювався по-різному, не завжди пристосованими виявлялися приміщення, в яких зберігалися документи. Ми з цим безпосередньо зіткнулися, оскільки часто при підготовці нових музейних експозицій працювали у військкоматах з похоронками.

У 2006 році колектив музею звернувся до міністра оборони і керівництва країни з проханням тут, у Києві, в стінах нашого музею зібрати ці унікальні документи. Нас почули і на сьогоднішній день комплектування унікального фонду з обліку втрат практично завершено. Матеріали систематизуються, вивчаються, реставруються і скануються, створюється «Всеукраїнська електронна база загиблих».

З проханнями про пошук солдатів, які зникли безвісти, до музею люди зверталися, напевно, з першого дня його роботи. Кому могли, ми допомагали. Тепер наші можливості значно зросли. Щороку ми отримуємо більше 1,5 тис. запитів від населення про встановлення долі їхнього солдата, який загинув на війні. Час роботи над запитом залежить від його складності, але в середньому намагаємося вкластися в місяць.

Чесно зізнатися, нас не перестає дивувати той факт, що, незважаючи на те, що війна з кожним роком стає все далі, кількість сімей, охочих отримати інформацію про свого загиблого родича, не зменшується. Більше 70 років люди не втрачають надії знайти зниклих на війні!

- Хто шукає зниклих безвісти? Напевно, це переважно родичі?

- Трапляється по-різному. Але найчастіше звертаються діти загиблих, вони ж - діти війни. Це вже літні люди, пенсіонери. Нарешті сімейні турботи відійшли на другий план, з'явився час для пошуку могили батька. До того ж, стоячи на порозі життя, люди, як правило, схильні подумки підбивати його підсумок, і тяжкість невідомості про долю рідної людини не дає їм спокою. Крім того, перед ними постає питання, що передати своїм онукам. Як сказати, що прожив життя і жодного разу не відвідав могилу загиблого на війні батька?

На другому місці за кількістю запитів - онуки і правнуки, в основному ті, хто цікавиться історією, входить до історичного клубу або пошукової організації. Для них - це можливість доторкнутися до минулого.

Також значну частину листів складають запити на надання копій документів на загиблих, які потрібні членам їхніх сімей для вирішення майнових справ, нарахування надбавок до пенсій, оформлення спадщини, виїзду на ПМП і так далі.

- До вас звертаються тільки українці чи телефонують також з інших країн?

- Пишуть переважно з України (60% запитів), багато листів отримуємо з Росії (20%), а також з Білорусі та інших республік колишнього СРСР. Звертаються з Німеччини, Ізраїлю, США та інших країн, де проживають наші співвітчизники. Вже багато років ми щільно співпрацюємо з пошуковою службою Червоного Хреста України, телепрограмою «Жди меня».

По холодних слідах

- З вашого досвіду, чому найчастіше люди не змогли знайти фронтовика?

- Варіантів безліч. Досить поширена причина - неправильне написання імені та прізвища загиблого у військових документах: списках загиблих, похоронках, паспортах братських могил, через що сім'я не отримувала оригінальної похоронки з військової частини, і воїн, який не повернувся після війни, зараховувався до зниклих безвісти.

Був такий випадок, коли донька все життя шукала батька. Його звали не зовсім звичайно - Федула Єлисейович. Прізвище ж досить поширене - Биков. Довелося в списках солдатів його частини вивчити всіх загиблих Бикових. Так ми визначили, що серед них був тільки один з ініціалами імені на букву «Ф». За непрямими даними та обставинами загибелі офіцера (в госпіталь привезли мертве тіло без документів) зрештою вдалося з'ясувати, що в документах військового періоду Федула Єлисейович значився як Федір Олексійович.

Документи на загиблих писалися у важких умовах боїв, заповнювалися від руки, іноді простим олівцем. Не завжди це робив грамотний писар, траплялися помилки і неправильні прочитання написаного. Так, Гапоненко в документах міг проходити як Ганоненко. А нещодавно ми знайшли місце поховання воїна, чиє прізвище через багато років переписування таблички на братській могилі з Аларкон перетворилося на Оляркова. Щоб встановити, що це одна й та ж людина, знадобилася дуже кропітка робота і мобілізація всіх інтелектуальних ресурсів.

- Тобто, якщо похоронка родичам не прийшла, то, швидше за все, причина в плутанині з документами?

- У тих випадках, коли мова йде про загибель воїна на полі бою, - так. Коли ми взялися за вивчення зібраного в музеї документального фонду підрахунку втрат, то побачили, що облік цей в роки війни вівся досить умовно. І підтвердженням тому ціла низка наказів Ставки ВГК, Генштабу, Сталіна за 1941, 1942, 1945-й роки, в яких одні й ті ж слова про незадовільний облік загиблих, відсутність контролю в цьому питанні у військових частинах і з'єднаннях.

Централізований облік загиблих воїнів проводився в Управлінні з обліку втрат, який за роки війни чотири рази змінював своє підпорядкування від Генштабу у 1941-му до Командувача по тилу у 1943-му. Зрозуміло, що останній ніяк не міг контролювати війська діючої армії в даному питанні.

До того ж слід пам'ятати, що дуже часто, особливо у 1941-1942 роках, радянські війська опинялися на фронті в надзвичайно складних ситуаціях, потрапляли в оточення, котли. У цих умовах документи з грифом «таємно» знищувалися в першу чергу, а, як я вже говорила, документи з обліку втрат були саме такими. Наприклад, ми вже ніколи не знайдемо інформацію про точне місце загибелі воїнів 349-ї стрілецької дивізії, яка своє перше бойове хрещення отримала під Харковом у травні 1942-го. У цій операції війська були оточені, понад 200 тис. воїнів потрапили в полон. 349-а дивізія також опинилася в кільці ворожих військ. Було прийнято рішення знищити документи, прапори і прориватися до своїх невеликими групами. Багатьом бійцям, у тому числі і командуванню, вдалося вийти з оточення, але загиблі в тих боях вважалися зниклими безвісти.

- А що стосується військовополонених? Їх хтось рахував?

- Важке запитання. Справа в тому, що на початку війни багато солдатів і офіцерів Червоної армії опинилися в полоні. Після виходу спеціального наказу, згідно з яким всі військовополонені, а також оточенці оголошувалися «ворогами народу», чиї сім'ї піддавалися репресіям, у війська надійшов наказ паралельно з підрахунками загиблих вести облік тих, хто здався у ворожий полон, і кожні десять днів надавати ці дані в Генштаб. Однак напружена ситуація на фронті, боязнь каральних санкцій за велику кількість військовополонених у частинах, а також низка інших обставин послужили причиною того, що командирам було зручніше вважати військовополонених зниклими безвісти.

Знайти далі інформацію про долю цих людей досить складно. Справа в тому, що на окупованій території України опинилася величезна кількість військовополонених - близько 2 млн. Для них поспішно створювалися тимчасові табори для того, щоб поступово переправляти їх трудитися в стаціонарні табори на території Європи - в Польщі, Німеччині, Румунії. Там вівся детальний облік. На кожного військовополоненого заповнювалася іменна картка із зазначенням імені, прізвища, року народження, місця полону солдата, його біометричних даних, а також маршрутів і термінів перебування в тих чи інших таборах. Часто було наклеєно фото. Вказувалися також дата смерті і місце поховання. Сьогодні ці документи оцифровані німецькою стороною і доступні в Інтернеті.

Але в таборах на території України такого обліку не було. На жаль, знайти військовополонених, які загинули на рідній землі, значно складніше, ніж у Німеччині. Підтвердженням тому - книги обліку військовополонених, загиблих у таборі Гросс-Лазарет у м. Славута Хмельницької області, які експонуються в нашому музеї. Вони складалися таємно, записувалися тільки імена померлих та адреси родичів, яким потрібно повідомити про смерть. Ці книги потайки були винесені з табору і збереглися лише дивом. Вони фігурували на Нюрнберзькому процесі як доказ жорстокого ставлення окупантів до радянських військовополонених, але навіть ці записи не дають повної картини про всіх загиблих у цьому таборі.

- Яка інформація вам потрібна для того, щоб знайти зниклого безвісти?

- Насамперед, необхідно знати прізвище, ім'я, по батькові солдата, рік народження, звідки він міг призиватися на фронт, адресу та склад сім'ї, імена родичів, кому могла бути вручена похоронка. Також необхідно визначити, був розшукуваний рядовим чи офіцером, в яких військах воював. Ці дані досить важливі, оскільки облік загиблих рядового складу та офіцерів проводився по-різному. Також зі спогадів, фотографій, збережених листів збираються будь-які додаткові дані про можливі нагородження загиблого, географію його участі в бойових діях, про долю його товаришів по службі, земляків. Якщо не вдається відразу знайти інформацію щодо персональних даних, відпрацьовується кожна з додаткових зачіпок. Залучаються додаткові джерела інформації. На сьогодні в Інтернеті доступні нагородні документи, дані про приналежність номерів польових пошт або номерів військових частин певним полкам і дивізіям, їх склад, підпорядкованість, командири. Більш детальну інформацію про бойовий шлях можна взяти зі спогадів воєначальників. Іноді за допомогою однополчан вдається встановити долю загиблого.

Щодня на війні

- Як можна навчитися шукати зниклих безвісти? Наприклад, як ви навчаєте цій роботі нових колег?

- Щоб проводити результативний пошук, важливо не тільки навчити співробітника цієї роботи, ознайомити з картотекою, фондом і т.д., а й дати йому час отримати свій власний позитивний і емоційний досвід, наприклад, знайти когось зі своїх рідних.

- Щодня вивчати долі загиблих людей - це емоційно складно чи ви вже звикли?

- Постійно в цьому варитися складно. Коли берешся за пошук, починаєш уявляти собі цю людину, проживати її долю. Одна зі співробітниць ділилася зі мною, що завжди уявляє, як виглядав загиблий солдат, які у нього були очі, волосся, чи залишилися діти, подумки спілкується з ним. Але коли ми отримуємо листи подяки від родичів - стає дуже приємно.

У нас навіть є традиція: спостерігати за реакцією співробітника, який вперше знайшов зниклого безвісти на війні. З людиною трапляється маленький шок, коли вона розуміє, що саме вона через стільки років повернула солдата рідним, ніби «воскресила» загиблого на війні. У такі моменти розумієш, наскільки це богоугодна справа.

Часто нас запрошують на перепоховання останків солдатів. Ця церемонія завжди проходить дуже емоційно. Пам'ятаю один випадок, коли батька ховав літній син. Він згадував, як батька відправляли на фронт, як він, будучи дитиною, хапався за його чоботи і просив залишитися вдома, як плакала мама... Перед смертю жінка веліла біля своєї могили насипати могилку чоловіка, наче знала, що його останки повернуться в рідну землю. На поминки зібралося все село, і у кожного була своя історія про смерть на війні. Ці заходи завжди дуже хвилюючі, але, відверто кажучи, ми намагаємося їх уникати, оскільки і так щодня знаходимося на війні і щодня «ховаємо» загиблих солдатів. Мені, наприклад, навіть військові фільми важко дивитися.

- На самому початку нашої бесіди ви розповідали, що створення фонду документальних матеріалів з обліку людських військових втрат починалося з роботи з похоронками, зокрема, при створенні емоційних експозицій. Розкажіть про них, будь ласка. Які експозиції сьогодні може побачити відвідувач музею?

- Наприклад, з похоронок на воїнів, які носили прізвище нашого кобзаря, воїнів-Шевченків, викладено православний хрест - символ примирення перед пам'яттю загиблих. За допомогою цих скорботних свідоцтв передано масштаб трагедії всієї нашої України в минулій війні. Як співається у відомій пісні, у День Перемоги «половина села гуляє - половина лежить у землі».

За допомогою похоронок у музеї передано трагедію матерів, які втратили на фронтах своїх синів; трагедію вдів, яким довелося одним ростити дітей-сиріт; однаковий ступінь жертовності усіх регіонів нашої країни, які віддали на вівтар перемоги своїх синів.

Мені здається, наше суспільство не до кінця усвідомило масштабність трагедії України в тій війні. Наша країна опинилася в епіцентрі подій, і дуже хотілося б, щоб українці завжди пам'ятали про ті великі і страшні дні.

Аліна Єремеєва, фото - Максима Требухова

Джерело - http://ua.for-ua.com/interview/2013/05/09/102058.html