ПОКЛИКАННЯ - МИЛОСЕРДЯ

Київська студентка Анна Бурдиляк (на знімку) ділиться

з нами історією свого  шляху до благодійництва

Передрук ессе здійснено, за дозволом Анни Бурдиляк, з її сторінки у соцмережі Facebook:

«Складно повірити, що цей рік був таким насиченим. Пам'ятаю: минуле літо, прохолодний червневий вечір... Я переживала тоді апогей якоїсь чергової світоглядної кризи, і намагалася зрозуміти, де ж у житті я вже встигла повернути не туди. У той момент взяти себе у руки мені допомогло одне  кардинальне питання: "А чого ти хочеш?"

Ви знаєте, що людей не можна питати про їх бажання? Тому що вони раптом починають думати, аналізувати і радикально змінювати своє життя.

Я тоді з сумом подумала, що у мене всього дві боязкі мрії: працювати в якомусь благодійному фонді, допомагаючи людям, і вивчати психологію. Подумала, і тут же постаралась забути, адже вчилася я на перекладача і попереду мене чекало ще 2 роки лексикології, порівняльної граматики та інноваційних технологій у перекладацькій діяльності.

Про роботу у фонді - тут і обговорювати було нічого: я нічого не вмію, не знаю і, взагалі, я завжди усвідомлювала, що лідерських якостей для серйозних цілей мені бракує.

А через місяць, ми з Іваном Примаченком, зібрали перші 10 тисяч грн для поранених бійців у зоні конфлікту на сході України в рамках благодійної програми «Студентського фронту КНУ». А потім ще 20!  І ще, і ще ...

А потім я раптом стала організатором Благодійного балу, який був не просто приголомшливим - ми зібрали кошти для 22 наших студентів, котрі йшли на фронт взимку, і за них можна було закупити не лише екіпіровку, але і медикаменти та ліки для польового медпункту.

Непомітно для себе я опинилася в епіцентрі волонтерського руху в університеті: організовувала Дні донора, збори медикаментів для військового госпіталю, словом, – робила безліч речей, про які раніше не могла і мріяти.

Потім переключилася на співпрацю з Червоним Хрестом: стала волонтерським лідером міста, згодом -заступником  командира загону швидкого реагування в Києві, а зараз, взагалі, несподівано для себе - працюю над невеликим проектом в Національному Комітеті Товариства Червоного Хреста України.

І якось це все так само собою приходить, так невимушено, ніби ти потрапив нарешті у потрібну течію життєвої ріки...

Попутно я кинула переклад, поступила на психоаналітика і зараз сподіваюся знову потрапити в КНУ, але тільки вже на улюблену спеціальність.

Я беру участь у різних конференціях, потихеньку починаю практику на волонтерських засадах. Знаю, що хочу працювати з травмами психіки, особливо з ПТСР, бійцями, котрі повертаються із зони конфлікту на сході України.

Я все це пишу - і не вірю, що це відбувається зі мною. Занадто по-справжньому збулися ті дві мрії, про які я з незручністю згадувала рік тому. Напевно, це не легко. У снах, замість метеликів і квіточок, я бачу недописані бюджети і прокручую знову і знову різні робочі проблеми. Але воно, розумію, того варте.

Що я зрозуміла за цей рік? Насамперед  те, що не буває нічого неможливого. Потрібно заради своєї мрії ризикувати, рвати з тим, що гальмує тебе і веде вбік на манівці. І палко вірити у здійснення мрій та обраної мети у житті».

Фото – зі сторінки Анни Бурдиляк у Facebook

Джерело:

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=886407774740053&set=pcb.886417621405735&type=1&theater