МИР В МЕНІ – МИР З ВАМИ

                   Частина ІУ.  

     ПРИТУЛОК НА СТАРІСТЬ

Репортаж з Львівського геріатричного пансіонату

З психоневрологічного диспансеру маршрут скаутів і червонохрестівців проліг до Львівського геріатричного пансіонату. Тут була обідня пора, тож Віфлеємське Світло Миру занести просто у палати не випадало.

Його прийняли з вдячністю Євгенія Чорній -  культорганізатор закладу, та п. Марія Грінчук – мешканка пансіонату, колишній економіст. Вони пообіцяли донести Світло Миру з Віфлеєму до кожного мешканця пансіонату у свята. Поки що воно зберігатиметься у капличці, де відправляються Служби Божі для ходячих.

Щоб одержати кращу уяву про цей заклад, процитуємо уривок зі статті «Дім несамотньої старості», написаної слухачкою Школи журналістики при УКУ  Наталією Критович:

«Не раз чула думку, що зі старших людей у спеціальних геріатричних установах знущаються, а діти, які віддають туди своїх батьків, живуть без Бога в серці. Ця думка не давала мені спокою кілька днів. На вулицях я майже підсвідомо приглядалась до літніх людей. Щоб краще розібратись у ситуації, йду в Львівський обласний геріатричний пансіонат на вулиці Медової Печери.

На території пансіонату тиша, яку часом порушують пташки чи скапування води з даху та дерев. Майже на кожному балконі різнокольорові плями – це сохне одяг мешканців. Нарешті знаходжу потрібну будівлю, де розташована адміністрація. Біля кабінету директора людно: хтось прийшов влаштовуватись на роботу, дехто, з місцевих, вирішити побутові проблеми.

А проблеми, за словами директора Михайла Сенькевича, виникають нерідко. Здавалося б, усі дорослі, та часом ведуть себе не краще за дітей. Переважно в кімнатах живуть по двоє, проте є такі пожильці, які не можуть зжитись ні з ким. Таким виділяють окрему кімнату. Та й тоді відлюдьки нарікають, що інші мешканці заважають їм шумом. Михайло Борисович, який уже 30 років очолює пансіонат, спокійно вислуховує всі скарги. Бачу, його тут люблять. Поки директор робить мені екскурсію, до нього підходять старенькі, вітаються, запитують про самопочуття та запрошують у гості.

Зараз у будинку мешкають триста шістдесят людей. Та були часи, коли мешканців було майже вдвічі більше.

Будинок для літніх людей у Львові був заснований у 1946 році, тоді пацієнтів було близько шістдесяти. У 70-х роках кількість охочих жити тут зросла, й почали добудовувати додаткові приміщення. Одноповерховий будинок, де зараз розташована адміністрація пансіонату, сполучений із п’ятиповерховим – житловим. У коридорох пахне побутовою хімією,  кімнатах – старістю і ще  чимось: ліками, випраним одягом, їжею.

За словами директора, мешканці пансіонату не є ізольованими від зовнішнього світу. За потреби вони можуть покидати заклад, попередивши про тривалу відсутність адміністрацію. Постійно читають газети, дивляться телевізійні новини, а ввечері по п’ятницях тут розпалюються не гірші пристрасті, ніж на політичних ток-шоу, яких усі чекають.

Ці люди народились за радянської влади, а дехто пам’ятає війну. Тож вони закономірно переживають за те, що буде далі з Україною, і за себе – чи вистачить на них грошей. 25% їхніх пенсій вони отримують на особисті витрати, решта перераховується в державний бюджет на їхнє утримання.

…Дорогою до кабінету директора мовчимо. Кожен думає про своє. Прощаючись, Михайло Борисович каже:

«Старості не треба боятися. Я б хотів, щоб сюди приходило більше молоді – студентів, школярів. Краще зрозуміли б старість».

(Докладніше див. - http://vlaskor.net/news/58844.html).

Залишилося тільки побажати, щоб ці слова директора були втілені у життя. Скаути ОУС та червонохрестівці потурбувалися цьогоріч про Віфлеємське Світло Миру  для мешканців пансіонату. Така акція проводиться вдруге. І хотілось би сподіватися, що вона отримає гідне продовження і в наступні роки.

Фото – автора

Ірина Апостолюк,

голова Личаківської РО ТЧХ м. Львова.