КОХАННЯ ДОВШЕ, НІЖ ЖИТТЯ
Велику любов, що народилася у німецькому полоні
до волинянки Наді, голландець Ганс проніс крізь
усі роки свого життя
«Надіє, найдорожча, не переставай мені писати, для мене це дуже важливо. Я хочу підтримувати з тобою зв’язок доти, доки буду тобі потрібен, доки ми будемо живі…». Такі слова адресував голландець Ганс ван Кранен… 74-річній українці Надії Герасимюк. Ця жінка була у його житті лише два місяці – кохання спалахнуло у німецькому полоні під час Другої світової війни. А потім прийшла розлука. Понад півстоліття Ганс не міг змиритися з втратою. І хоч був одруженим, через Червоний Хрест наполегливо розшукував Надю з Волині, що навіки полонила його серце. Коли ж врешті знайшов, дізнався, що в Україні у нього є ще й… донька.
Врятував, обтявши косу, що застрягла у працюючому верстаті
Надя знайшла свою велику любов у далекому 1944 році. І сталося це у німецькому полоні. Зустріч з голландцем Гансом ван Краненом була випадковою. Обоє працювали на фабриці «Майбах» у німецькому місті Фрідріхшафен. Тільки у нього на робі була нашивка «Вест», а у неї – «Ост». Хтозна, чи зустрілись би колись бодай очима, якби не біда.
Дівчина мала довгу косу. Й одного разу волосся потрапило у працюючий верстат. Гострі леза ось-ось мали торкнутися голови. Дівчина відчайдушно кричала. І Ганс, проходячи цехом, не вагаючись, хапнув уламок скла, і обтяв дівчині волосся. З того моменту й зародилися їхні стосунки.
Закохані почали зустрічатися
Вдень працювали, а вночі зустрічалися тихцем і віддавалися солодким миттєвостям…Вони твердо вірили, що війна невдовзі закінчиться, тож присяглися одружитися відразу після перемоги над фашистами. Обітницю навіки бути разом скріпили татуюваннями. У неї було набито «Ганс», а у нього на всю руку – «Надя». Та через два місяці історія їхнього кохання несподівано завершилася. Про стосунки голландця та українки доповіли адміністрації, й Ганса та Надію розлучили. Відтоді закохані більше ні разу в житті не бачилися. Постаралася цьому одна пані, серце якої мліло за молодим голландцем, але він не відповів взаємністю. Це була жіноча помста.
Як далі склалося життя Ганса, чи взагалі він вижив у тій війні, Надія не знала. Після війни вона повернулася на Волинь, у село Овадне Володимир-Волинського району. Ступила на батьківський поріг… вагітною, і в серпні 1945 року народила дівчинку, яку назвала Женею. Записала доньку по батькові Петрівною. Мовляв, татом дитини став російський солдат Петро, якого зустріла серед воєнного лихоліття у Німеччині. Чи могла тоді зізнатися, чий насправді плід кохання?
Відкрила таємницю лише перед смертю
А життя йшло. Надя була гарна на вроду, тож невдовзі її засватали. Жінка вийшла заміж, переїхала у Любомль, народила чоловікові ще трьох дітей. Женя ж залишилася в Овадному. У дитинстві дівчинка отримала важку травму голови (якось знесилена Надія не втримала немовля, і воно впало на землю), яка в подальшому спровокувала серйозні розлади здоров’я. Євгенія навчалася у спеціалізованих інтернатах і лише у дев’ять років почала непогано, як для нечуючих, розмовляти. Нею опікувалися переважно дід з бабою. Тож коли зайшла мова про переїзд до Любомля, Женя категорично відмовилася.
Минали роки, десятиліття. Коли відчула, що життя догорає, вирішила розповісти про своє давнє кохання одній із невісток. Тоді й зізналася, що Євгенія – не донька солдата, що батьком її є голландець Ганс.
Одкровення жінки всіх шокувало. Рідні вирішили дізнатися, якою ж була доля чоловіка, через Червоний Хрест кинулися розшукувати ван Кранена. І ось надійшла звісточка: Ганс… живий! Він має родину – дружину та трьох дітей. І сам давно розшукує «свою Надію». Окрилений знахідкою, Ганс написав Надії листа: «Я часто згадував все те, що сталося з нами в Німеччині. Як ти завжди прала мій одяг, або ті романтичні ночі, коли я лежав у твоєму ліжку до третьої години. Я все ще думаю про це… Чи пам’ятаєш ти ту ніч, коли ми змушені були піти з наглядачем? Ти для того, аби покласти руки на стіл, по яких тебе били гумовою палицею, я – аби мені приставили дуло пістолета до потилиці. Це страхітливі речі, які не забуваються. Сам наглядач сказав мені, що я сподобався одній польській пані, з якою не бажав нічого мати. Вона й розповіла про нас німцям… Наступного дня мені було наказано прийти до начальника СС, відразу після цього перевели у штрафну колонію. Я тяжко працював з 5-ї години ранку до восьмої вечора. Проте я втік з того жахливого місця. Зі січня по березень переховувався – спав по кущах, крав яйця у фермерських хлівах. Робив все, аби вижити, доки американські солдати не звільнили нас на другий день Пасхи. Це сталося у Пардерборні – за 175 кілометрів від Міммінгена, де ти працювала на кухні. Я повернувся туди, щоб знайти тебе. Обходив усе у незручних дерев’яних черевиках, але, на жаль, спізнився – тебе вже не було. Це розбило моє серце»…
Я постійно думав: «Де ти, моя Надійко?».
«Це питання не давало мені спокою ці довгі 55 років. Я був убитий горем, і ніхто не міг мені допомогти. Якби моя мрія здійснилася, ти би зараз була голландською леді. Я такий щасливий, що ти знайшла мене, що у тебе був гарний чоловік, який піклувався про тебе…».
Було ще чимало ніжних слів. І подяка за доньку. Ганс писав: «Так прикро, що не мав змоги споглядати, як росте моя донька Дженні (Женя). Це така хвилююча думка, що у мене 54-річна донька, яку я навіть не бачив… Важко все це усвідомлювати».
Він просив Надію надіслати йому своє фото – так хотів побачити, як вона виглядає у 74 роки. А ще цікавився, чи зберегла те татуювання, що вони обоє робили на руках у полоні. Похвалився, що у нього досі на руці вибито «Надія».
Ганс виливав на папері усе, що тримав у собі десятки літ. Закінчив листа словами: «Надіє, найдорожча, не переставай мені писати, для мене це дуже важливо. Я хочу підтримувати з тобою зв’язок доти, доки буду тобі потрібен, доки ми будемо живі…».
На жаль, прочитати його жінка не встигла. За кілька днів, як з Червоного Хреста отримала повідомлення, що Ганс живий, вона померла… А лист від коханого надійшов значно пізніше.
Зустріч з батьком через півстоліття
Історія Ганса та Надії стала відома журналістам голландської телепрограми «Сюрприз-шоу» (щось подібне до програми «Чекай на мене»). Вони вирішили допомогти зустрітися батькові та дочці-українці. Так в Овадне надійшло запрошення для Євгенії Герасимюк. Її в Голландію супроводжувала двоюрідна сестра Галина Кравцова. Коли у студії зустрілися очі батька і доньки, від хвилювання не можна було стримати сліз: Ганс та Женя були схожі як дві краплі води. Обнялися. Вона відразу промовила: «Татку мій». А він щось довго говорив їй по-своєму…
Женя погостювала в батька десять днів. Ганс, хоч людина небагата, приймав її зі сестрою як найдорожчих гостей. Коли проводжав на літак, запропонував дочці переїхати жити з України до нього, в Голландію. Щоб не почувалася самотньо, готовий був забрати сюди і сім’ю Галини Кравцової. А на прощання подарував Жені золотий ланцюжок з медальйоном.
Однак це була єдина зустріч тата і доньки. Спочатку голландська родина ще писала листи, телефонувала в Овадне. Та на заваді у спілкуванні ставав мовний бар’єр. А потім зв’язок обірвався – Ганс помер…
Замість післямови
Минули роки. Євгенія живе в Овадному самотньо, відлюдкувато. Чужинців, що цікавляться її персоною, не любить, у дім не пускає. Та й будинок, в якому мешкає, виявляється, – не її. Бо батьківську хату давно спопелила пожежа, й Женя на схилі літ опинилася просто неба. З вогнем пішло усе: і добро, і фотокартки, і документи… Громада поселила жінку у хатині-пустці. Та спокійно дожити в ній віку Євгенії не дають нові власники, що з’явилися загадково. Сільрада – на боці знедоленої жінки. Люди підозрюють, що то діють шахраї, бо попередні власники будинку були самотніми й доживали віку у будинку престарілих. Та й від їхньої смерті вже минуло дуже багато літ, досі від претендентів на те житло не було ні слуху, ні духу. Судова тяганина відбирає останнє здоров’я у й так знедоленої Євгенії. Вона ще більше почала відгороджуватися від людей…
Фото – www.wz.lviv.ua
За джерелом:
http://wz.lviv.ua/far-and-near/177342-kokhannia-dovshe-nizh-zhyttia
|
