СИЛА ДУХУ – ВЕЛИКА СИЛА

Розмова з координатором Кризової психологічної служби м. Львова Оксаною Наконечною

.

Чотири роки тому українське суспільство показало подиву гідні приклади самоорганізації, коли довелося у критичний, дуже стресовий час рятувати державу. Агресорові тоді не вдалося нас розвалити, ми виявилися набагато сильнішими, ніж сподівалися наші вороги. Але збройний конфлікт триває, несе травми і містить інші небезпеки.

Про те, як українське суспільство має реагувати на ці виклики, зокрема, як пережити травму, зміцнити власні ресурси, уникнути емоційного вигорання, не піддаватися на маніпуляції і провокації тощо – у розмові з Оксаною Наконечною – практичним психологом, координатором Кризової психологічної служби міста Львова.

– Четвертий рік триває у нас збройний конфлікт. Чи за цей час українці навчилися жити в нових умовах?

– Чотири роки тому відбувалися гостріші події, було більше постраждалих, відтак більша кількість людей була у посттравматичному стані. Зрештою, ми всі так чи інакше травмуємося, перебуваємо у стресовій ситуації. Зараз події на Сході країни перейшли у спокійнішу фазу – там відбуваються бої, але вже не такі масштабні. А психіка людини така, що адаптується до всього, навіть найстрашніших речей. Якби ми постійно думали про те, що ж там відбувається, то отримали б емоційне вигорання чи вторинну травматизацію. Це спостерігається і у волонтерів. І зараз пишуть проекти для того, щоб їм допомогти. Чотири роки тому в Україні не було достатньо державних (або було дуже мало) інституцій, які б надавали психологічну допомогу. Були волонтери, які організувалися у Психологічну кризову службу, і досі вона працює в різних куточках України. Тепер ми пішли з Львівського військового госпіталю, бо там створили відділення психологічної реабілітації. Тобто зараз вже такої потреби на кризове волонтерство нема. Воно має потроху згортатися, щоправда, залишається у специфічних напрямках, бо не так швидко державний апарат може якісно запрацювати. Є волонтери, які застрягли на волонтерстві. Це проблема, бо в них насправді спостерігається емоційне вигорання. У кризовій психології є таке правило: один до двох, тобто якщо місяць працюєш в гострих обставинах, то два місяці треба відпочити. Ті, хто постійно їздить на передову, потребують відпочинку, реабілітації.

– Чи можемо сьогодні говорити про наслідки психотравм, спричинених збройним конфліктом? Адже такі травми не лікуються миттєво.

– Є різні думки щодо того, скільки треба чекати, щоб діагностувати посттравматичний стресовий розлад. (ПТСР). Американці кажуть, що вже після 30 днів. Я б казала не спішити. Траур у нас триває рік, і це не просто так придумали. Виявляється, наша психіка протягом року це все якось опрацьовує. Є різні фази: сумування, заперечення тощо. Вважаю, що до року часу треба спостерігати. Це не означає нічого не робити. Загальносвітова концепція полягає у ранньому втручанні – не чекати, коли сформується ПТСР, а відразу працювати з людиною, яка повернулася з лінії фронту. В неї може і не бути ПТСР, але краще перестрахуватися. Тому ми просимо, щоб зверталися до фахівців, як тільки побачили, що щось не так – сняться одні і ті самі страшні сни, перепади настрою, вибухи агресії, бажання уникати інших людей, частіше вживання алкоголю, пригніченість, страхи, почуття вини.

– Випадки алкоголізації, суїцидальні вчинки, про які зараз повідомляють, – це результат того, що людина вчасно не звернулася по допомогу?

– З алкоголізацією ситуація непроста. Насамперед ми з’ясовуємо, чи були в людини проблеми з алкоголем до збройного конфлікту. Якщо були, то це робота нарколога. Якщо не було, то це посттравматичний симптом, і тоді ми працюємо як з травмою. Не завжди це легко з’ясувати, бо зазвичай чоловіки заперечують, що раніше вживали алкоголь. Внутрішня напруга і переживання, які важко витримати, спонукують чоловіків випити, навіть якщо раніше вони не вживали спиртного. І це один з посттравматичних симптомів. «Залити» алкоголем негативні переживання не вдається, це може допомогти на якийсь час, а потім вони повертаються з новою силою. Тому треба звертатися до фахівця і проговорити це. Чоловікам складно воно дається, їм важко зізнатися у своїй слабкості. Хоча це насправді не слабкість, а навпаки. Коли визнаєш, що з тобою відбувається, розповідаєш про це комусь, кому довіряєш, це свідчить про силу, про те, що ти можеш це прийняти і з цим впоратися.

– Це ж суспільство нав’язало стереотип про те, що чоловік має бути сильним і не показувати свої емоції…

– Так, це поганий стереотип. Не хочете плакати, то й не треба, але хоча б сумуйте, переживайте якісь емоції, це ж нормально, бо ми люди, а не роботи. Суспільство нам ще нав’язує і такі стереотипи, що сум – це погано, агресія – теж погано. А для чого тоді нас наділено здатністю переживати різні емоції? Щоб завжди сміятися? Постійний сміх – це точно не здорово. Смуток дозволяє нам пережити неприємні моменти в житті і рухатися далі.

– Ви як фахівець-травматерапевт спеціалізуєтеся на методі EMDR (опрацювання травми рухом очей). А які ще є дієві методи у боротьбі з психотравмою?

– Є два основних методи: когнітивно-поведінкова травмофокусована терапія (КПТ) і EMDR, ще є експозиційна терапія. Це методи першого вибору. Але не лише вони працюють, помічною є арт-терапія як інструмент в роботі з травмою. Можна працювати у напрямку драматерапії та інших.

– Ви переклали книжку американського психолога Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до одужання». Наскільки цей американський досвід можна екстраполювати до наших умов, які, погодьтесь, таки відрізняються від американських (за рівнем життя тощо)?

– Травма всіх насправді зрівнює, бо йдеться про виживання, самозбереження. Перебіг травматичної реакції є здебільшого однаковим, незалежно від того, що людина пережила – війну, зґвалтування, аварію, втрату близької людини. Дехто пробує розказувати, що з військовими мають працювати фахівці, які спеціально вчилися працювати з військовими, – це неправда. Всі травми переживаються однаково. Інша справа, що військові можуть мати більше довіри до психолога в формі, приймають його за «свого». Це характерно для постраждалих осіб вважати, що їх може зрозуміти лише той, хто пережив те саме, що й вони. Тому однією з дієвих форм роботи з травмою є групи, які формуються з осіб, що пережили подібний досвід.

– Ми в Україні давно живемо в стресі, можливо, завдяки цьому маємо більший досвід виживання … Може, я помиляюся.

– Якщо говорити про специфіку, – як хтось сказав, – «ми вміємо виживати, а вони вміють жити», у нас, можливо, краще з вмінням вийти зі складної ситуації у більш релігійних людей. Для людини, яка травмована, внутрішній і зовнішній світ розбився на хаос. Його треба заново структурувати. Для нашої психіки важливими є ритуали. Скажімо, Різдвяні свята у цьому допомагають. Також, дуже важливим є сприйняття у суспільстві. Існує соціальна і психологічна стабілізація, які між собою пов’язані. Але соціальна стабілізація є першочерговою. Коли психолог говорить з постраждалим, а в нього нема сім’ї, роботи і житла, він переживає за товаришів, які залишилися на фронті, то у нього нема стабільності. Це означає, що ми з травмою взагалі наразі не працюємо. Спочатку треба досягнути зовнішньої стабілізації – роботу, житло тощо. Якщо не нормалізується сон, то звернутися до психіатра за медикаментами. І не боятись психіатрів. Ті, які працюють з військовими та демобілізованими, розуміють специфіку і не будуть виписувати якихось шкідливих ліків.

– Психічну травму набагато важче вилікувати, ніж фізичну.

– Просто треба знати, як це робити. Для людей більш зрозумілою є зламана нога, а заламана нога в психіки – це щось незрозуміле. Власне, травму психологічну можна порівняти з фізичною травмою – з поламаною ногою. Поламана нога – це ще не хвороба, а травма. Вона може стати хворобою, якщо її не лікувати. Психологічна травма – це не хвороба, а травма, але якщо нічого з нею не робити, запустити, не звертатись до фахівця, заливати біль алкоголем, то вона перейде в хронічний ПТСР. Треба говорити, не закриватися у собі. Можна поговорити з близькою людиною, побратимом, піти до церкви тощо. Якщо людина вже довший час не може вночі спати, почалася депресія, – треба йти до фахівця. Це все лікується. Важливо попередити розвиток посттравматичного стресового розладу. ПТСР також лікується, але це вимагає більше часу та зусиль.

– Чи насправді відсоток тих, у кого дійсно діагностують ПТСР такий великий, як нас інформують?

– Є така цифра – 80-90% можуть мати посттравматичну симптоматику, але це лише у перший тиждень після бою чи обстрілів. До місяця – 60%, після місяця – 25-30% постраждалих, в яких вже може формуватися ПТСР.

– Мабуть, під час проходження медогляду перед призовом в армію мають краще перевіряти, чи за своїм психічним складом людина придатна для служби в армії. А в нас брали всіх підряд…

– Так, донедавна в нас ця сфера була занедбана, ми не були готові до збройного конфлікту. Проте останнім часом спостерігається великий поступ – почали готувати військових психологів, працюють військові капелани. Щоправда, з психологічною реабілітацією ще є проблеми, бо державна система повільно перелаштовується на новий лад. Але є багато громадських організацій, які безкоштовно надають психологічну допомогу військовим та їхнім родинам. У гострий період наші фахівці проводили групи взаємопідтримки для жінок військових. Зараз такі групи функціонують у Львівському центрі надання послуг учасникам бойових дій на Пекарській.

– Як ви, як фахівець-травматерапевт, вважаєте, – те, що українське суспільство проходить через важкі випробування, ось уже 27 рік поспіль приводить до влади людей нерідко без моральних принципів зумовлено нашими глибокими історичними травмами?

– Це радше наслідок багаторічного життя в моральному та психологічному гетто, у суспільній парадигмі «жертва-диктатор». З позиції жертви треба виходити. Як би жорстоко це не звучало, – збройний конфлікт дозволяє це зробити, перепрограмувати нашу нейрональну мережу з уявлень, на кшталт, «від нас нічого не залежить», «якось воно буде», «аби не гірше», на нові, більш життєствердні, які посилять упевненість, що ми можемо все змінити. Адже позиція жертви і травмованої людини така: «я нічого не можу зробити», «світ небезпечний», «ніхто нами не цікавиться». Пригадуєте фразу: «Захід від нас втомився». Це все пропагандистські маніпуляції, які роблять для того, щоб людина залишалася у травматичній позиції і упевненості, що вона нічого не може зробити. Робота з травмою всього суспільства подібна до роботи з окремою людиною – спочатку інформуємо про те, що таке травма і як її лікувати, потім працюємо на стабілізацію, тобто на те, що стабілізує людину, а не дестабілізує її. Так само і з суспільством. На жаль, ці всі негативні новини – це або невігластво, або бажання заробити гроші на біді, або свідомі маніпуляції. Якщо людина знає, що суспільство в травмі потребує стабілізації, але робить, щось таке, що його дестабілізує, то робить вона це з якоюсь метою. Якщо не з метою роботи на нашого ворога, то з метою заробити гроші. Це аморально. Це наче людині, яка втратила близького, робити щось таке, щоб їй було ще гірше, і мати з того вигоду. Треба звернути ще увагу на етику подачі новин. Скажімо, в Ізраїлі, де схожа з нами військова ситуація, добилися того, що коли йде інформація про події на війні, за журналістом чиста стіна, а не потрощені танки, поранені військові. Вони не показують по телевізору таких речей, бо це травмує людей, дітей. Військові з фронту мають повертатися у стабільне суспільство, яке має бути для них опорою.

– Збройний конфлікт в Україні триває і невідомо коли закінчиться. Як людям пережити складні моменти, з цим пов’язані? Чи може є якісь поради, хоча знаю, що психолог порад, зазвичай, не дає?

– Важливо те, як ми будемо на це реагувати. Треба випрацювати такий стиль життя, при якому стрес, в якому ми всі зараз живемо, буде компенсуватися якісним відпочинком і сприяти стабільності. Адже завдання агресора – розвалити, дестабілізувати, створити хаос. Але їм це не вдається. Наше суспільство насправді показало, що воно має достатньо ресурсів. Ми постійно живемо у стресових умовах і вже звикли до цього. Але, якщо не компенсувати цей стрес, є небезпека, що це нас може ослаблювати. Найпростіша порада для всіх – підтягнути свої ресурси, тобто робити те, що вас зміцнює. Займатися тим, що дозволяє відпочити, почуватися комфортно, розслабитися, зміцнити віру в себе. Дуже ресурсними є прогулянки на природі, перегляд фільмів, читання книг. Трансформувати внутрішню напругу можна через фізичні вправи, заняття спортом (зокрема бігом), спілкування з приємними людьми, хобі, молитви, медитацію. Вода та вогонь – спостереження за цими стихіями дають відчуття очищення. Якщо є можливість, поїдьте до річки і посидьте на березі, уявіть, як за водою йдуть всі ваші негаразди. Вдома можна прийняти ванну, душ, щоб розслабитися та «змити» з себе напругу. Допомогти можуть заняття візуалізацією, аутотренінгом, налаштовування уяви на конструктив. Дуже помічним є тілесний контакт з близькими, обійми, також проведення часу з домашніми улюбленцями, зокрема собаками, яких, до слова, в американській армії залучають до терапії військових.

Дбати про себе, про свої потреби та про своїх близьких – необхідна умова стабільного функціонування не лише в умовах збройного конфлікту, але й загалом - в житті.

Розмовляла Галина Палажій

Фото – автора

За джерелом:

https://zik.ua/news/2018/01/19/travmoterapevt_yak_zhyty_koly_viyna_tryvaie_robit_te_shcho_vas_zmitsnyuie_1248297