ВІКІНГИ ТЕЖ ПЛАЧУТЬ

Норвежця номінують на конкурс «Людина року Вінниччини» за його шляхетний вчинок –

розшук військовополоненого у часи ІІ світової війни Андрія Виросткова.

Три покоління норвезької сім’ї зберігали малюнок вінничанина. Завдяки йому Кнут Бленгслі встановив ім’я полоненого українця Андрія Виросткова, якого всі післявоєнні роки вважали зниклим безвісти. Розшукав його сина, якого теж звати Андрій, і навіть приїхав до нього у гості на Вінниччину. Вчинок іноземця так вразив земляків Виросткова, що вони вирішили подати його кандидатуру на конкурс «Людина рок у-2018».

Житель Норвегії Кнут Бленгслі встановив ім’я вінничанина Андрія Виросткова, якого 73 роки вважали зниклим безвісти.

Як вдалося розшукати вінничанина, про це норвежець розповів «20 хвилин/RIA» під час перебування у Вінниці.

У м. Хмільник Кнут Бленгслі прибув у понеділок увечері 16 липня. Саме там нині проживає Андрій Виростков, син віднайденого ним батька, радянського військовополоненого. Фашисти утримували його в концтаборі у містечку Льодінген, звідки прибув норвежець. Це його рідне місто. Там він народився і проживає уже 47 років.

Три покоління зберігали малюнок вінничанина

Про норвежця дізналися від Андрія Виросткова у травні нинішнього року. Дуже хвилююча історія. Тоді чоловік отримав листа і посилку з Норвегії.

Уперше після війни дізнався про один з фактів біографії свого батька. Його звали так само – Андрій. Його призвали у Червону армію за рік до початку війни, тобто у 1940-му. Синові на той час виповнився тільки один рік. З фронту не повернувся. Тому син ніколи не бачив тата. По закінченні війни мати Андрія Андрійовича отримала повідомлення, що її чоловік Андрій Виростков, 1920 року народження, пропав безвісти. Куди тільки жінка не писала! Намагалася отримати хоча б якусь інформацію про чоловіка. Все марно. Згодом те само робив син. Його старання також не дали бажаного результату. І раптом, як сніг на голову, лист з Норвегії. У ньому – звістка про батька. А ще – повідомлення, що зберігся малюнок, написаний рукою полоненого Виросткова. Це видно з підпису у правому нижньому кутку малюнка – А.Виростков, 14.06.1943.

Андрій Виростков не раз запитував гостя, як його родині вдалося стільки часу зберегти малюнок. Як пояснив Кнут Бленгслі, на малюнку зображена його прабабуся – Хельга Розенфорс. Полонений зафіксував її постать на східцях будинку. Бараки полонених знаходилися неподалік.

-Прабабусі на той час було 63 роки, - розповідає Кнут Бленгслі. – Вона підтримувала полонених, приносила їм деякі харчі. Про це розповідала моя мама. Полонений на знак подяки подарував їй малюнок. Хельга померла у 1970. Після того малюнок зберігався у її дочки. Мені він дістався від тітки два роки тому разом з іншими сімейними фотографіями.

Співрозмовник каже, що спершу не знав, що з ним робити. Поїхав у сусіднє місто Нарвік. Там є музей. Його працівники допомогли встановити, що це малюнок військовополоненого з України. Написав листа у Товариство Червоного Хреста у Києві. Каже, писав англійською. Через півтора місяці отримав відповідь. Так само на англійській. У ньому йшлося про те, що Андрія Виросткова призивали на службу з села Якушинці Вінницького району.

-Я розумів, що навряд чи полонений дожив до нинішніх днів, продовжує гість. – Вирішив шукати його рідних. Дуже хотілося передати їм малюнок. Знову написав листа в Україну. Потім ще одного. Зрештою, мені повідомили, що живий син полоненого і надали адресу.

Вікінги теж плачуть

Андрій Виростков щиро зізнається, що після такої звістки не міг спокійно заснути. Ходив у роздумах. Щоб не робив, думками повертався то того, що сталося. Написав у відповідь незнайомому норвежцю багато слів подяки.

Зазначив також, що хотів би йому міцно потиснути руку і обняти, як сина. Для нього це неможливо. Поважний вік і малі грошові статки не дають можливості поїхати до Льодінгена. Кнут прочитав це і вирішив приїхати до Хмільника. Пану Андрію і його дружині Ніні довелося похвилюватися. Мови англійської не знають. Попросили знайомого таксиста, щоб той зустрів у Борисполі.

За перекладача був ще один їхній земляк Олександр Сеник. 18-річний хлопець навчається у Києві. Нині на канікулах. Охоче попрактикувався у спілкуванні англійською. Каже, з’ясувалося, що з норвежцем мають спільні інтереси – подобаються однакові фільми. До Вінниці також приїздили разом.

Зустріч була такою, про яку мріяв син полоненого. Андрій Андрійович обійняв гостя. Той хотів побачити малюнок. У будинку Виросткових його не було. Йому пояснили, що влітку більшість часу проводять у селі. Там у дачному будиночку вона висить на стіні. Наступного дня після ознайомлення гостя з Хмільником поїхали на дачу. Перекладач каже, що господарі були вражені. Кнут пеер5ступив поріг, як тільки побачив на стіні малюнок, не стримав сліз.

-Чому, Кнут? – запитав я його.

-Емоції! – відповів він. – Я не був певний, що вдасться знайти людину, для якої малюнок дорогий. Про мої пошуки, листування знала вся рідня. Мене підтримували син, дружина, батьки. Ми не знали, чим все це закінчиться.

-Чи хтось інший на твоєму місці зробив би так само?

-Не знаю, - каже норвежець. – Все від людини залежить.

-А ви б у такій ситуації шукали? – звертаюся до Андрія Андрійовича.

-Теж не знаю, - говорить у відповідь чоловік. – Для мене це було б те само, що шукати голку в копиці сіна. Молодим простіше, вони легко знаходять спільну мову, мають Інтернет. А я куди б мав писати?..

За столом на подвір’ї дачного будинку зібралася родина Виросткових, прийшли дехто з місцевих. Засиділися майже до півночі. Звичайно, умовили спробувати і нашої горілки, вина. Тільки від пива відмовився. Пояснив, що не вживає такого напою.

Це правда, що «Вервольф» має сім поверхів?

У Вінниці зустрічаю гостя на Західному автовокзалі. Високий на зріст чоловік сідає в авто і одразу пристібається паском безпеки. Відчувається постійна звичка. Пан Кнут каже, що в них навіть в автобусах на кожному сидінні є такі пристосування. Водій не рушить з місця, поки всі пасажири не пристебнуться. Таких автобусів, які він бачить на платформах Західного вокзалу, у них нема. Пояснює, що пасажирів перевозять комфортабельним транспортом, що має у салоні багато місць. Їхати стоячи в автобусі заборонено. Ніхто не порушує таких вимог. На наші «Еталони» і «Богдани» поглядає скоса. Не проминає запитати про дороги. На їх погану якість гість звернув увагу одразу, як тільки прибув в Україну.

Їдемо на ставку Гітлера «Вервольф». Це те, що гість хотів неодмінно побачити. Жодного разу вираз обличчя «вікінга» не виявив захоплення від побаченого під час проїзду містом. Хіба що фонтан, який «зимує» на дні річки. У мікрорайоні «Поділля» зупинилися випити кави.

Офіціант принесла на додачу тістечка з кремом. Ласощів не замовляли. Пояснила, що це бонус. Норвежець розпитував, з яких інгредієнтів приготовлено. Тісто з медом, бісквіт, вершки… Не доторкнувся.

Сергія Гареника, директора історико-меморіального комплексу пам’яті жертв нацизму, норвежець запитав, чи правда, що «Вервольф» має сім поверхів глибини під землею. Таку інформацію він вичитав у зарубіжній пресі. Невдовзі підземні пустоти будуть сканувати з допомогою сучасних технологій, не проводячи розкопок. Гість уточнив, що його найбільше цікавить, що є під землею, які збереглися документи. Він багато фотографував. Повідомив, що поділиться враженнями від побаченого в себе дома у місцевій пресі.

-Наприкінці року у нас виходить щорічник, - каже пан Кнут. – Мені замовили статтю про розшук сина полоненого Андрія Виросткова. Можливо, доповню її враженнями від ставки Гітлера.

Вразив фронтовий альбом і… подільські яблука

Чи знає гість про війну в Україні. Співрозмовник без роздумів відповів, що знає і про Донбас і про Крим. Хоча інформації у них про це небагато. Хто цікавиться, може про все довідатися.

Після «Вервольфу» побували на Євпропейській площі. Він вдивлявся в обличчя загиблих у зоні бойових дій, читав дати народження і смерті. Після того мовив: «Молоді….». Запитав, скільки людей з Вінниччини не повернулися. Ще раз вдалося побачити, як змінилося обличчя гостя, стало зосередженим, напруженим.

Я подарував норвежцю великоформатний фотоальбом. У ньому зібрано фотографії одного з військових фотокореспондентів, який з перших днів бойових дій працює у зоні збройного конфлікту. За цей час відзняв тисячі сюжетів. Приблизно сто з них увійшли до альбому.

Гість гортав сторінки, вдивлявся в обличчя наших бійців… Здалося, ніби сам там опинився. Принаймні, це читалося на обличчі. До речі, в альбомі є немало текстів про окремі події війни. До того ж, на двох мовах – українській та англійській. Зможе доповнити враження від фото фактами з публікацій.

Зовсім іншим був вираз його обличчя, коли розглядав ще один подарунок – фотоальбом «Вінниччина». З красивими краєвидами, пам’ятками архітектури, безмежними полями, особливо вразили плантації розквітлих соняшників. Червонобокі яблука такі, що хочеться на смак спробувати.

-У нас яблуні не плодоносять, - каже пан Кнут. – Ростуть хіба що дички. З маленькими плодами, твердими, як камінці. Їх ніхто не їсть. Я про північну частину Норвегії. На півдні клімат м’якший. Там ситуація інша.

Три українки на все місто

-Наша країна розбагатіла за рахунок нафти і газу, - розповідає гість. – Роботи у малих містечках не вистачає. Люди виїжджають у пошуках до великих міст. Населення в країні тільки п’ять мільйонів з хвостиком. Великі міста назва умовна.

У його рідному Льодінгені, наскільки я зрозумів, є одне велике підприємство з переробки риби. Там цей промисел домінує. Риби, як кажуть, море! Державних службовців стало менше. Тому люди з його містечка виїздять у пошуках роботи. Про Україну у Льодінгені трохи знають. За словами співрозмовника, там мешкає три наших співвітчизниці. Вийшли заміж за норвежців. Одну з них звати Тетяна. Вони знайомі. Пані Тетяна здійснила переклад статті про Кнута. RIA розповідала, як йому вдалося розшукати сина полоненого. Електронну версію переслали на сторінку у ФБ норвежця. Він охочий до спілкування в Інтернеті.

-Пишіть добре, бо я все прочитаю, мені Тетяна перекладе, - усміхається гість.

«Слава Україні!» від Віди норвежець чув у Хорватії

Розмову частково стримувало незнання мови. Перекладач це добре. Але особисте спілкування значно краще.

-У нас також старше покоління майже не володіє англійською, - каже пан Кнут. – Зате молодь і люди середнього віку активно вчать англійську.

Він особисто почав вивчати англійську з третього класу. Каже, зараз, якщо не помиляється, вчать уже першокласники. Причому урок англійської є в розкладі кожного дня.

Український борщ, вареники йому особливо сподобалися. Прийшовся до смаку плов. Здивувало хіба що коли ми їмо одразу декілька страв – перше, друге, салат, десерт. Розповів, що в них їдять одну страву і значно меншими порціями.

Пан Кнут затятий футбольний уболівальник, хоча його країна у цьому виді спорту не є лідером на європейській арені. Під час чемпіонату світу-2018 Кнут якраз перебував у Хорватії. Саме в той день, коли хорвати грали з росіянами.

-Нас попередили після матчу краще не виходити з готелю,- говорить норвежець. – На той випадок, якщо раптом хорвати поступляться у рахунку. На щастя, сталося все навпаки. На вулицях було стільки радості, стільки прояву емоцій!!

На запитання, чи чув він що-небудь про вигук хорватського футболіста Віди «Слава Україн!і». Каже, чув, бо цей випадок активно обговорювали уболівальники і навіть працівники готелю. Однак він не зовсім чітко розумів, про що йдеться. Тепер норвежець, як мовиться, в курсі. Разом з перекладачем роз’яснили.

Сліди полоненого загубилися у Союзі

В музеї міста Нарвік Кнуту Бенгслі надали інформацію, що полоненого Андрія Виросткова відправили на його батьківщину 21 червня 1945 року. За даними Товариства Червоного Хреста України, Виростков прибув з Норвегії ешелоном №8 у 1945 році. Є документ штабу Московського військового округу від 30.07.1945 про те, що прибулих зарахували до 33 запасної стрілецької дивізії, зведеної у 70-й запасний артполк. В цьому списку значиться прізвище Андрія Виросткова. Надалі відомостей про нього не вдалося знайти.

Іноземець заслуговує на пошану

-Нас вразив людяний вчинок норвежця Кнута Бенгслі, - каже Станіслав Найчук, керівник ГО «Самооборона Хмільника». – Він міг викинути той малюнок. У кращому разі залишити його поза увагою. Втім, перейнявся долею полоненого. Таким чином, завдяки панові Кнуту, про батька дізнався його син, наш земляк Андрій Виростков. Що він відчував у ті хвилини, словами не передати.

Пан Станіслав каже, що після розмови з учасниками очолюваної ним організації вирішили підготувати подання на Кнута Бенгслі на участь у конкурсі «Людина року Вінниччини - 2018». На його думку, це стане подякою за проявлену увагу іноземцем до українців. Співрозмовник вважає, що найбільш підходить для цього номінація «Благодійник року». За його словами, благодійність вимірюється не тільки у грошовому вираженні. Це ще й моральна категорія.

-Не маю сумніву в тому, що нашу ініціативу підтримають інші ГО, такі як «Патріоти Хмільника», «Народне Віче», «Спілка учасників АТО», - каже пан Станіслав. – На засіданні виконкому міськради, до складу якого входжу, буду клопотати, щоб підтримала ініціативу міська влада.

Довідково

Кнут Бленгслі, якому 47 років, працює менеджером у галузі кіно. Разом з дружиною виховують сина. Хлопцеві 16. У нього є мрія — побувати у Чорнобилі. Кнут каже, що таку екскурсію дозволено з 18-річного віку. Через два роки планує ще раз приїхати в Україну. У пошуках військовополоненого вінничанина йому допомагали батьки, дружина. Додому повертався щасливим. Переконався, наскільки зроблена ним справа важлива для родини сина військовополоненого Андрія Виросткова.

Автор - Віктор СКРИПНИК.

Фото – автора

За джерелами:

https://vn.20minut.ua/Podii/chomu-naschadok-vikingiv-plakav-u-hmilniku---norvezhtsya-nominuyut-na--10706182.html

http://www.golos.com.ua/article/306605