ПАНДЕМІЯ – ПЕРЕДНІЙ КРАЙ МЕДИКІВ ПРОТИ НЕДУГИ

Андрій Базилевич дав інтерв'ю журналістці із газети «Високий Замок» Наталії Гелий.

Нещодавно професора кафедри пропедевтики внутрішньої медицини Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького Андрія Базилевича нагородили «медичним Оскаром» — «Орденом святого Пантелеймона».

Перемогу лікар здобув у номінації «За досягнення у міжнародному співробітництві в охороні здоров'я». Професор Андрій Базилевич очолює Світову федерацію українських лікарських товариств (СФУЛТ) — професійно-громадську організацію українських лікарів, які живуть і працюють в Україні та за кордоном. Чим «живе» ця організація, в які країни найчастіше емігрують українські лікарі і чому діти медиків дедалі частіше обирають інші професії? Про це — у розмові із лікарем.

— Історія Світової федерації українських лікарських товариств налічує майже 45 років. А загалом історія Українського лікарського товариства — більш як 110. Як так трапилося, що заснували його саме у Львові?

— Ініціатива пішла від лікарів із Західної України, оскільки на той час (а це був 1910 рік) інша частина України перебувала під владою Російської імперії. У Великій Україні товариство створили у 1918 році. Після Першої світової війни чимало лікарів виїхало за кордон (а когось — вивезли примусово), де почали створювати осередки товариства.

Першим таким осередком став осередок у Празі, створений у 1922 році. Після Другої світової такі осередки з'явилися у Німеччині, Північній Америці (у США спільно з Канадою), Бразилії, Аргентині, Австралії, Великій Британії, Франції тощо.

У 1977 році ці організації прийняли рішення створити спілку і назвали її «Світовою федерацією українських лікарських товариств» з головним осередком Чикаго. Після падіння СРСР такі товариства було створено у Словаччині, Болгарії, Польщі та Росії.

Ми продовжуємо розширювати свою представництво у світі. Зокрема не так давно Українське лікарське товариство постало у Швейцарії, Анголі і Туреччині. Планують доєднатися Грузія, Вірменія, Ізраїль, Італія, Португалія та Іспанія. Найбільш чисельними є товариства Північної Америки, Німеччини і Великої Британії. Багато наших лікарів є у Польщі, але вони не так активно гуртуються.

— І яка роль цих товариств?

— Розвивати українську медицину. Допомога, яка надається Україні, є різнобічною. Наші колеги з-за кордону організовують стажування для наших лікарів і приїздять із лекціями в Україну, консультують, лікують та реабілітують поранених українських воїнів і героїв Майдану, збирають гуманітарну допомогу або кошти на закупівлю нового обладнання і передають їх в Україну.

Є окремі довготривалі проєкти. Після Чорнобильської аварії професор Володимир Вертелецький зі США займався дослідженням впливів на формування вроджених вад у дітей в Україні. Всім новонародженим на територіях, прилеглих до Чорнобильської зони (Хмельницької, Рівненської і Волинської областей) почали проводити скринінгове обстеження і якщо виявляли ваду, фіксували її за міжнародними стандартами.

Міжнародний благодійний фонд «ОМНІ-Мережа для дітей» в Україні (де професор Вертелецький є директором) запропонував збагачувати борошно фолієвою кислотою.

Цей вітамін запобігає вродженим вадам, а саме ураженню спинного мозку. Лікарі, звісно, призначають його вагітним, але це може відбуватися на етапі, коли у зародка вже сформований спинний мозок та хребет, і, відповідно, може бути запізно. Збагачувати борошно фолієвою кислотою — це світова практика, і коли ми відправляємо українське борошно на експорт, також збагачуємо його цим вітаміном. А от те борошно, яке реалізується на українському ринку — ні.

Для виробників це не коштуватиме дорого, проте без законодавчої вказівки вони цього не робитимуть. Уже був законопроєкт, який передали на розгляд до Верховної Ради, але через те, що каденція парламенту завершилася, все довелося починати спочатку. Сподіваємося, що нам вдасться довести цю справу до логічного завершення, бо збагачувати борошно фолієвою кислотою — найпростіший, найдешевший і найбільш ефективний спосіб запобігати згаданим вродженим вадам.

Кожні два роки проводяться конгреси Світової федерації українських лікарських товариств Перший відбувся у Мюнхені, у 1984 році. Другий — у Відні, у 1988.

У квітні 1990 року відновило свою роботу Українське лікарське товариство у Львові, у червні було засновано Всеукраїнське лікарське товариство, а вже у серпні того ж року відбувся третій Конгрес СФУЛТ. Цього разу — в Україні.

Це було великою подією, на яку з'їхалося з-за кордону 400 лікарів. Відкриття заходу вирішили провести у Києві, в оперному театрі. Учасники наполягли, аби у залу внесли український прапор і прозвучав національний гімн України. А завершення конгресу відбулося вже у Львівській опері, звичайно з нашим стягом. Нагадаю, це все відбувалося за рік до проголошення Незалежності!

Відтоді конгреси СФУЛТ проводилися кожні два роки у різних містах України: Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Ужгороді, Луганську, Донецьку, Чернівцях, Києві, Тернополі. У Львові — кожні 10 років: у 1990 (проводили його разом із Києвом), 2000 і 2010. У 2020 через пандемію захід вперше пройшов у форматі онлайн. Але відкриття проводили у Дзеркальній залі Львівської опери.

— Ви згадали про пандемію. Коли почали з'являтися перші тривожні повідомлення з китайського Уханю і згодом з Італії, яка першою в Європі прийняла на себе удар, консультувалися з колегами?

— У нас, на жаль, немає осередку ні у Китаї, ні в Італії, тому найбільше інформації ми отримували від колег зі США, Німеччини й Великої Британії. Тоді ми тільки вивчали шляхи передачі інфекції. Зараз, наприклад, багато спілкуємося з колегами з Ізраїлю, які мають позитивний досвід масової імунізації населення проти COVID-19, з Польщі (наші сусіди вже оголосили про початок четвертої хвилі захворюваності) та США, де зафіксований новий штам коронавірусу «Йота». Якщо епідемію подолає одна якась країна, то її досвід повинні взяти на озброєння інші, бо буде постійно відбуватися реінфікування й епідемія буде продовжуватися.

— Попри те, що нам вдалося дещо наростити темпи вакцинації, Україна продовжує «пасти задніх». Повністю вакцинованих у нас, станом на 30 серпня, 8,56%. Якщо порівняти з тими країнами, про які ви згадували, то ситуація виглядає не надто втішною. В Ізраїлі повний імунний захист отримало понад 62% населення, у США — майже 52%, у Польщі — 49,6%. Можливо, лікарям варто попрацювати над роз’ясненнями, що вакцини — не такі страшні, як про них розповідають у соцмережах?

— Вакцини виготовляються за різними технологіями, у різний спосіб допомагають запобігти хворобі (виробленню імунітету), мають різну ефективність щодо старих і нових штамів вірусу та можуть викликати різні побічні ефекти. Китайська вакцина CoronaVac — найбільш безпечна, бо виготовлена за традиційною технологією, але менш ефективна. Рекомбінатні вакцини, тобто виготовлені методом генної інженерії (Pfizer, Moderna, Johnson & Johnson і AstraZeneca) більш ефективні, але, хоч і рідко, можуть давати більш серйозні побічні дії. Наприклад, після вакцинації AstraZeneca реєструвалося кілька випадків тромбозу у жінок віком від 20 до 55 років. А після вакцинації Pfizer — випадки міокардиту (запалення серцевого м’яза. — Авт.) у чоловіків.

Наука не стоїть на місці, тож з часом будуть з'являтися більш ефективні та більш безпечні вакцини, які забезпечуватимуть більш тривалий імунний захист.

— Може, вони нам уже не знадобляться? Принаймні хотілося б у це вірити.

— Наразі більш актуальним є питання, через скільки часу потрібно проводити ревакцинацію — через півроку чи рік. Компанія Pfizer, приміром, пропонує через шість місяців. Така ревакцинація дозволяє не лише продовжити імунний захист, а й збільшити його у десять разів.

— Але скептики кажуть, що вакцина не захищає від хвороби.

— Вакцина захищає від важкого перебігу й смерті. Люди навіть якщо й хворіють, то хворіють у легкій формі, не потребують госпіталізації і кисневої підтримки. Це значно полегшить наступні хвилі, якщо вони будуть, а я думаю, що вони будуть і вже незабаром ми зможемо спостерігати, яка з країн впоралася краще.

Ми бачили досвід Швеції, яка вважала, що краще не замикати людей по домівках, а відпустити хворобу «у вільне плавання», що це, мовляв, допоможе виробити природний імунітет. Уряд надто пізно відреагував на загрозу, і ми бачили, що у Швеції епідеміологічна ситуація була набагато важчою, ніж у сусідніх Данії і Норвегії. Обмеження в'їзду у країну (доволі жорстко з цим у поляків), обмеження пересування, введення комендантської години, обов’язковість вакцинації (жодна з країн не ввела обов’язкової вакцинації, але чимало вдалося до різних мотиваційних заходів — організовували лотереї, роздавали подарунки, у тому числі грошові винагороди) — увесь цей досвід потрібно аналізувати і те, що дало найбільший ефект — застосовувати у нас.

— Гадаєте, лотерея — це дієво?

— Дієво — у США вакцинувалося понад 50% населення… Дуже важливо, як ви казали, пояснювати людям, що вакцинуватися — потрібно, і що це безпечно. Візьмімо Львів — тут багато охочих вакцинуватися. В області — менше, бо серед сільського населення негативна інформація поширюється швидше і виявляє більший вплив на прийняття рішення.

Особисто я є прихильником вакцинації і вважаю, що для медиків вона повинна бути обов’язковою, бо ми маємо підвищений ризик контакту з хворими і можемо переносити інфекцію. Зараз є вибір. Маєте застереження щодо сучасних рекомбінантних вакцин — вакцинуйтеся китайською. Це — традиційна вакцина, створена з ослабленого збудника.

— У польських ЗМІ часто дискутується проблема відтоку медичних кадрів з країни. Вища лікарська палата Польщі оприлюднила дані: у період з січня по квітень цього року 200 польських лікарів подало заявки на пошук роботи за кордон, і для цієї країни це — абсолютний рекорд.

— У нас також є ця проблема, бо лікарі заробляють мало, особливо молоді. Є, звичайно, подяка лікарю з боку пацієнта, але цю подяку отримують лише лікарі вищого рівня, з великим досвідом, з іменем. Молоді натомість ламають голову над тим, як вижити. Якщо студент навчався за контрактною формою, то потім має ще 2−3 роки платити за свою інтернатуру. Це — одна категорія тих, хто емігрує з країни.

Є лікарі з великим досвідом, які вважають, що вони мають більше можливостей професійно реалізуватися за кордоном. Такі теж виїжджають.

— І куди їдуть?

— Найчастіше у Німеччину й Польщу. У Польщі важче нострифікувати диплом, але з цього року польська Вища лікарська палата спростила цю процедуру для українських лікарів. Дещо менше — у Велику Британію, скандинавські країни та Австрію.

Члени СФУЛТ, особливо наша діаспора, яка вже народжена там, відмовляють наших лікарів виїздити з країни, і допомагають переважно лише тоді, коли людина хоче поїхати на стажування та повернутися на батьківщину. Інша справа, якщо хтось виїздить з родинних мотивів — одружився, а партнер не хоче переїжджати в Україну, і тоді хтось із двох мусить поступитися.

Відтік медичних кадрів є у кожній країні. З Німеччини лікарі виїжджають у Велику Британію, Швейцарію і скандинавські країни, бо Німеччина — одна з тих країн, де лікарі інтенсивно працюють, а заробітна плата у них є нижчою.

Австрійські лікарі виїжджають у Німеччину, а потім їдуть далі. Польські також їдуть спершу у Німеччину або відразу у скандинавські країни. Є такі, що на суботу-неділю літають на чергування у Велику Британію. Австралійські лікарі їдуть у Нову Зеландію.

— Потрібно створити умови, щоб людина хотіла повернутися.

— Умови вже є. Не такі, звісно, як за кордоном, але зараз у нас з'явилося багато сучасних клінік, з багатим оснащенням. Лікарі-діагности, які проводять КТ і МРТ, кардіологи, гінекологи, проктологи, ЛОРи — дуже затребувані спеціалісти. Відкриваються приватні стаціонари, пологові будинки. Комунальні заклади також активно розвиваються. Чудовий приклад — лікарня швидкої медичної допомоги у Львові, наша — 5-а міська клінічна лікарня. Зростає затребуваність медичних сестер, які працюють у відділеннях паліативного лікування і реабілітації.

— Щоразу коли в Україні постає питання про підняття прохідного балу для вступників у вищі навчальні медичні заклади, бачимо шалений спротив з боку суспільства. Але, наприклад, у Норвегії, інших країнах поступити у медичний університет можуть лише кращі з кращих.

— У Німеччині, де 1 — найвищий бал, 5 — найнижчий, поступають з оцінкою 1,1. Це — 5−10% учнів, які успішно закінчили школу і мають право навчатися безоплатно. Так само є в Італії, так само у Польщі. З Польщі до нас приїздили вчитися студенти, які зі своїми балами у їхній країні не могли поступити навіть на платну форму навчання.

— Ваш батько був лікарем. Ваша мама — лікар. Ви — за лікарські династії?

— 30 років тому я прийшов працювати на кафедру асистентом. За прикладом тодішніх наших професорів, запитував студентів, чи вони зі Львова і чи з родин медиків. На той час 2/3 студентів було зі Львова і половина — зі сімей медиків. Проте кожного року ця цифра зменшувалася. Минулого року у мене було дві групи (це вперше таке), де не було жодної дитини з медичної сім'ї. Я не можу сказати, добре це, чи погано. Я просто констатую факт.

— Але чому так?

— Діти медиків бачать, що це — важка праця. Лікар є лікарем не лише на роботі. Навіть коли він вдома, до нього телефонують, приходять. Мусить їхати на виклики, мусить повертатися у лікарню, у суботу, у неділю.

Змінилося ставлення суспільства. Колись професію лікаря цінували. Мої батьки працювали у Жовкві, і я пам’ятаю, що коли ми приїздили туди зі Львова, батьків кожні 50 метрів зупиняли люди, про щось запитували, радилися з ними.

Сьогодні багато людей не поважає лікарів, вважає, що знають краще, як їм треба лікуватися, радяться з такими ж як вони у групах у соцмережах і разом ганять лікарів. Але лікарі не стали гіршими. У Радянському Союзі також були негативні речі, але вони просто замовчувалися. Така тоді була політика.

— Лікар має право на помилку?

— Так, бо вона може й не бути пов’язана з ним. Потрібно розрізняти недбальство або неправильно проведене лікування і помилку, яка виникла у результаті дії препаратів. На деяких пацієнтів той чи інший препарат може подіяти негативно.

— Так само як вакцинація?

— Так, бо такою є особливість організму конкретно цього пацієнта. Може виникнути алергічна реакція чи якась інша побічна реакція, і це не завжди можна спрогнозувати. Якщо ви візьмете інструкцію до будь-якого препарату, то побачите, скільки може бути побічних дій, але їх є менше 1−2%.

— Читачам, напевно, буде цікаво дізнатися, що сімейну медицину у Радянському Союзі, яку впроваджував ваш батько.

— Так, на міжнародній конференції з первинної медичної допомоги, яка проводилася в Алма-Аті, мій батько, завкафедрою управління охорони здоров'я, перейняв цю ідею та вирішив реалізувати її у Львові. Проведення експерименту погодило Міністерство охорони здоров'я СРСР і Міністерство охорони здоров'я УРСР. Батько розробив всі положення, чітко окреслив, якою має бути роль сімейного лікаря і медичної сестри. Експериментальним «майданчиком» стала 2-а міська поліклініка на вул. Симоненка.

— Чому у 1990-х роках настільки вороже сприймалася концепція сімейної медицини? Я зараз говорю саме про лікарів.

— З первинної ланки хотіли повністю виключити педіатра. Примусово нав’язувалося, що це має бути сімейний лікар, хоча в ідеалі сімейний лікар мав би точно бути у сільській місцевості, тому що там немає можливості забезпечити населення двома лікарями (або, як варіант, пропонувалася пропорція «один педіатр на двох „дорослих“ сімейних»). У місті мав би працювати бригадний метод, коли є два сімейних лікарів, які більше спеціалізуються на дорослих і один сімейний, який має більшу практику і пройшов вишкіл як педіатр.

На початках, коли запроваджувалася сімейна медицина у 2-ій поліклініці, сімейні лікарі, які були дільничими терапевтами, боялися йти на виклик до дитини, тож часто просили допомоги у лікарів-педіатрів, аби вони їх підстрахували і подивилися немовлят.

В.о. міністра охорони здоров'я Уляна Супрун дала можливість вибирати, у кого лікувати дитину — у сімейного лікаря чи педіатра. Педіатрів залишилося мало, але вони є. Терапевтів — ще менше, власне, через брак робочих місць для них. Більшість випускників обирає сімейну медицину, оскільки терапевти залишилися переважно у стаціонарах, а стаціонарів — не так вже й багато. Крім того, зросла роль сімейного лікаря у лікувальному процесі.

«Ковідний» період показав, що основним лікарем є сімейний, який діагностує, призначає ліки і дає скерування до інших лікарів. Їм було складно, бо одночасно запрацювала електронна система e-Health. Система постійно «зависала», а на збір анамнезу, виписування рецепту на ліки, заповнення первинної документації (спочатку велася подвійна документація, коли лікар писав на папері і потім заносив інформацію в електронну систему) відводиться лише 20 хвилин. Добре, якщо поряд була медична сестра, яка могла допомогти. Не завжди вона була або не завжди могла швидко внести цю інформацію. Але наші сімейні лікарі чудово впоралися і з цим викликом!

Фото – з відкритих джерел

За джерелом:

https://wz.lviv.ua/interview/441911-dlia-medykiv-vaktsynatsiia-vid-covid-19-maie-buty-oboviazkovoiu