ХТО ВОЛОДІЄ ІНФОРМАЦІЄЮ, ТОЙ ВОЛОДІЄ СВІТОМ

Ініціаторами цього Дня виступили 5 держав-членів ООН: Україна, Аргентина, Ліберія, Сьєра-Леоне, Коста-Ріка, Канада.

Слід зазначити, що принцип доступу до інформації закріплений в статті 19 Загальної Декларації прав людини, згідно якої кожна людина має право на пошук, отримання та поширення інформації.

Зараз ми сприймаємо як належне, що інформація громадяни мають доступ до інформації з державних реєстрів, на упаковках продуктів вказано всі інгредієнти і навіть кількість калорій, а про стан довкілля може почути або прочитати кожен охочий. Без потрібної інформації важко зробити вибір та сформувати свою думку з будь-якого питання, проте гарантований законом доступ до неї — відносно нове явище в історії. Праву сучасних людей отримувати необхідні відомості, в тому числі й від держави, присвячена особлива подія —  Міжнародний день загального доступу до інформації, який щороку відзначається 28 вересня. 

Як виникла ідея відзначати Міжнародний день загального доступу до інформації?

Філософи вважають, що влада походить від знання, а оскільки інформація є базовим компонентом знань, то природно, що  в минулому людства вся повнота інформації належала лише панівній верхівці.  Разом з тим, інформація завжди була важливою для кожної особистості, тому поступово, під впливом гуманістичної філософії, спроби людей реалізувати своє «право знати» дедалі частішали.

Інформаційна відкритість

Вперше на державному рівні подарував своїм підданим право на інформацію китайський імператор Тай-Цзун (Лі Шимінь), прихильник конфуціанства, який жив у VII столітті. За його наказом було створено відділ чиновників, в обов’язки яких входило викриття хабарів і недбалої роботи державних службовців та оприлюднення цих фактів. 

Риси інформаційної відкритості були й у слов’янських та германських народів — про це свідчить традиція збирати віче (тінґ у давніх германців), тобто піддавати оприлюдненню та обговоренню важливі й суперечливі питання, що стосуються широкого загалу. Цю традицію наші предки зберегли й надалі — наприклад, в конституції Пилипа Орлика 1710 року передбачалося, що гетьман Війська Запорізького має повідомляти про зміст усіх отриманих листів козацькій старшині і не допускати жодної таємної кореспонденції, особливо чужоземної, бо це може зашкодити державі. 

Закон про доступ до інформації

Закон про доступ до інформації першою прийняла Швеція. Багато в чому це було вмотивовано бажанням шведського парламенту мати доступ до відомостей, що знаходилися в розпорядженні короля. Прийнятий у 1766 році, закон гарантував  вільний доступ до архівів з правом отримання копій документів, свободу друку і розповсюдження даних щодо уряду, парламенту та судів.

Також одною з перших країн, які конституційно закріпили право на інформацію, стала Франція. В Декларації прав людини та громадянина, прийнятій 26 серпня 1789 року, окрім проголошення свободи вираження думок, було прописано право громадян дізнаватися про те, як держава витрачає сплачені ними податки.

Проте в більшості країн світу аж до XX століття влада не була зобов’язана надавати повні й правдиві відомості своїм громадянам, так само як і виробники товарів — споживачам. Наприклад, маркування харчових продуктів для розкриття їхніх інгредієнтів досить довго викликало серйозний спротив з боку великих корпорацій.

В Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН в 1948 році, право доступу до інформації сформульовано в 19-й статті як право збирати, отримувати й поширювати будь-які відомості та ідеї де завгодно і без перешкод. Подібне формулювання містять Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а також Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, прийнятий у 1966 році. 

Попри те, що СРСР ратифікував ці міжнародні документи, тоталітарний режим не дозволяв втілення їхніх засад на практиці, і тільки після його розпаду в країнах Центральної і Східної Європи виникли сприятливі умови для запровадження інституційних механізмів захисту свободи інформації.

Так, частково були відкриті радянські архіви, у ЗМІ з’явилося багато матеріалів про історичне минуле, прихований бік політики та корупцію. В  період з 1992 по 2006 роки 25 країн Центральної та Східної Європи, включно з колишніми республіками СРСР, прийняли національні закони про  право на інформацію. До речі, Україна прийняла свій Закон про інформацію однією з перших — в 1992 році.

День права на інформацію

В 2002-му громадські активісти з різних країн створили мережу захисників свободи інформації «FOIAnet». В першому семінарі, який проходив з 26 по 28 вересня в столиці Болгарії, брали участь представники 15 держав. На ньому було вирішено встановити День права на інформацію — для інформування людей та проведення кампаній за відкрите і демократичне суспільство. Датою відзначення обрали день закриття семінару, тобто 28 вересня. 

Невдовзі подія отримала визнання ЮНЕСКО — 17 листопада 2015 року на Генеральній конференції було проголошено Міжнародний день загального доступу до інформації. У 2019 році до рішення ЮНЕСКО додалася аналогічна резолюція Генасамблеї ООН, і відтоді у всьому світі 28 вересня щороку відзначають Міжнародний день загального доступу до інформації. 

Саме поняття права на інформацію з часом вдосконалюється — окрім буквального розуміння, в останні роки воно набуло додаткового значення як інструмент більш ефективного управління, а також економічного та технологічного розвитку.

Фото – з відкритих джерел

За джерелом:

https://daytoday.com.ua/podiya/mizhnarodnyy-den-zahalnoho-dostupu-do-informatsii/