ВОЛОНТЕРСТВО – ЦЕ НАЗАВЖДИ

Подружжя Надія та Геннадій Устинови – відомі бахмутські волонтери.

В газеті СХ/Д NOW опубліковано про них нарис журналістки Єлизавети Гончарової.

З 2014 року вони стояли в авангарді патріотичного руху громадської організації «Бахмут Український». Віддаючи час та сили допомозі людям із окупованої Горлівки, Дебальцевого чи Луганська, які рятувалися від війни в Бахмуті,

Устинови й подумати не могли, що гіркий хліб переселенства доведеться скуштувати також й їм. З великої трикімнатної квартири у центрі Бахмута, де виросли їхні двоє дітей, Надія та Геннадій були змушені переїхати до гуртожитку у Чигирині на Черкащині.

Але й там сидіти, склавши руки, вони не стали. Бо можна втратити домівку і навіть рідне місто, але волонтерські навички залишаються з тобою назавжди.

БОРЩІ – В ШПИТАЛЬ, КОБЗОНА – ГЕТЬ!

Пан Геннадій – яскравий приклад начебто «несправжнього» українця, яких зазвичай люблять висміювати «чистокровні» псевдопатріоти. Він – етнічний росіянин, народився далеко за Уралом. До України потрапив вже дорослим, тому коли з 2014 року почав принципово писати та говорити українською, це не одразу виходило ідеально. Та відмінне почуття гумору, яке чоловік не втрачає навіть у найважчих ситуаціях, завжди рятує від образ чи сварок.

Тим більше, що своїм пан Геннадій завжди почувався виключно у колі однодумців, які підтримували Майдан та з перших місяців російської агресії долучилися до волонтерства.

Разом із друзями він будував захисні споруди навколо Бахмута, розвантажував та розвозив гуманітарну допомогу для переселенців та військових, брав участь у всіх патріотичних акціях та заходах, яких за вісім років в Бахмуті було сотні.

«Золотими» руками чоловіка, який є вправним будівельником, облаштований не один десяток солдатських бліндажів, блокпостів та імпровізованих бань чи пралень на лінії фронту.

Саме пан Геннадій першим написав заяву до міськвиконкому, вимагаючи скасувати статус Почесного громадянина міста для одіозного Андрія Клюєва та співака, який дуже радів бурятам – Йосипа Кобзона. Тоді під тиском громадськості вдалося затвердити алгоритм позбавлення такого звання, але виключити Клюєва та Кобзона з почесних громадян бахмутська влада спромоглася вже після повномасштабного вторгнення.

«Вони казали, що літні люди, пенсіонери, не зрозуміють такого рішення. А я хотів зламати цей стереотип. Бо сам вже пенсіонер, але проти того, щоб почесні звання мали ті, хто своїми діями привів сюди чи підтримував росію», – пояснював пан Геннадій.

Пані Надія, навпаки – корінна бахмутянка. Жінка добре розмовляє українською: свого часу вчилася в останньому в місті класі, де усі предмети викладали українською. Вона – педагог, знається на народних традиціях, все життя цікавилася культурним життям міста та країни.

В найважчі для Бахмута часи першого етапу війни пані Надія стала волонтерською «сестрою-хазяйкою»: поки держава майже рік з’ясовувала, хто має годувати поранених військових у цивільній лікарні, перетвореній на шпиталь, «бригади» пані Надії тричі на день організовували їм харчування.

І жодного разу система, яку збудувала пані Надія, не зламалася: борщі та пиріжки, макарони та компоти по черзі приносили до лікарні бахмутські пенсіонерки, вчительки, студентки, бухгалтерки та підприємниці. Навіть під час виходу військ з-під Дебальцевого, коли поранені лежали не тільки в палатах, а заполонили весь лікарняний двір, ланцюг волонтерського харчування працював як годинник.

Коли потреба у такій допомозі відпала, пані Надія продовжувала долучатися до інших заходів та подій, які вирували у прифронтовому місті. Зокрема працювала на волонтерському складі та стала однією з тих, хто збирав, систематизував та розповсюджував інформацію про земляків, які загинули, захищаючи Україну.

ВІДЧИНЯЮТЬ ТИМ, ХТО СТУКАЄ… ГУРТОМ

В лютому 2022-го пані Надія поїхала до Чигирину, де її прийняла родина брата. Пан Геннадій певний час лишався в Бахмуті, а коли виїхав і він, подружжя вирішило жити у гуртожитку, бо в однокімнатній квартирі двом сім’ям було затісно.

«Про гуртожиток Чигиринського економіко-правового фахового коледжу Уманського національного університету садівництва я знала, бо вже поселяла туди своїх родичів. Тож, просто прийшла до коменданта, вибрала кімнату й ми переїхали, – розповідає жінка. – Уклали договір на рік, який подовжуємо щороку. Першу зиму всі разом плели тут маскувальні сітки – скільки б років не пройшло, а руки пам’ятають»…

Гуртожиток давно не бачив ремонту, тому умови були, м’яко кажучи, не дуже. Душ один на першому поверсі – чистенький, завдяки прибиральницям, але… В кімнатах ліжка на провислих сітках, тумбочки й шафи теж багато бачили…

Звісно, каже пані Надія, вони й цьому були раді: аби не чути вибухів… Також не давали падати духом місцеві, які радо прийняли переселенців: вони були привітні й з відкритими серцями, тож допомагали усім, чим могли.

«З часом до міста стали приїжджати різні благодійні фонди, волонтери з гуманітарною допомогою. І щоб нас «побачили», ми – ВПО, що тут знайшли прихисток – згуртувалися, обрали старосту та стали «місцем компактного проживання». Торік в зимовий період жити було дуже дороге, бо опалення надавав приватний власник. Цьогоріч – зовсім інша ситуація: ми маємо свої котли та дрова, то й платіжки стали набагато скромнішими. Все завдяки зверненню наших активістів щодо того, щоб місцева влада знайшла можливість надати субвенцію».

А у кімнатах гуртожитку тепер – нові ліжка, шафи, стільці та столи, на спільних кухнях – кухонні меблі, умивальники, водонагрівачі, пральки, електричні плити та холодильники. Відремонтовані санітарні кімнати та підвальний поверх, де облаштували комфортне тепле укриття.

Поліпшення умов проживання стало результатом співпраці активних переселенців, керівництва коледжу та працівників гуртожитку - з Черкаською обласною організацією Товариства Червоного Хреста України, Canadian Red Cross та організацією Sebastopol Word Friends.

МАЙЖЕ ДІМ

«А ще переселенці отримали можливість офіційно працевлаштуватися в нових котельнях. Звісно, Геннадій Павлович відгукнувся – у перших рядах, – з усмішкою каже пані Надія. – Трудиться, щоб нам усім було тепло. Майже, як вдома. Нам дуже тепло й від відчуття спільноти, єдності та турботи».

Зараз подружжя живе більш комфортно – в однокімнатній квартирці в малосімейному крилі цього гуртожитку.

«Тепер у нас все тільки «наше»: кухня, душ, туалет, кімната, балкон, – каже жінка, так багато вкладаючи в це просте слово «наше». – Жити тут можна стільки, скільки буде потрібно. Але всі ми платимо за воду, світло, опалення та ліжкомісця».

Директор технікуму готовий прийняти ще людей і тварин (тут дозволяють жити з пухнастими переселенцями). Каже, за бажанням можна ще одне крило під’єднати до опалення і оснастити – як ті кімнати, де вже живуть переселенці, які обрали бути активними та об’єднаними.

Устинови впевнені, що саме так і треба долати випробування: підтримуючи себе та один одного. Вони продовжують активно волонтерити у «Бахмуті Українському», а також чим можуть допомагають племіннику, який боронить країну в ЗСУ.

Автор нарису: Єлизавета ГОНЧАРОВА

За джерелом:

https://shidnow.com.ua/volonterstvo-cze-nazavzhdy/

Фото – автора

#Український_Червоний_Хрест_Личаківського_району