РОЗПОВІДЬ ПРО МАМУ

Михайло Казиник емігрував за радянських часів

з Білорусії у Швецію, де спочатку влаштувався

скрипалем у театр, а потім став режисером.

Приїжджає до мене моя мама після смерті тата, я не можу залишити її в Білорусії з пенсією 100 доларів у хрущовці, тим паче там, де все нагадує про батька. Я запрошую маму до Стокгольму. Їй дають дозвіл, вона переїздить до мене.

Через три місяці їй дають власну квартиру, бо вважається, що вона не може залежати ні від кого, окрім держави. Одночасно їй дають: власну пенсію, безкоштовну медицину, безкоштовну електрику, безкоштовне таксі, безкоштовний транспорт, все що у Швеції належить пенсіонерам! І нарешті приходить чудовий документ...

(Бачите, як я довго підходжу до розмови про старість)!

У цьому документі написано: якщо ви бажаєте здобути освіту в школі для іноземців з метою вивчення шведської мови, ласкаво просимо, ми починаємо в у такі то числа.

Мама: «Синочку, мені 73 роки, я не осоромлюся?»

Я підбадьорюю: «Мамо, ти завжди була відмінницею, і в цій школі також будеш відмінницею».

Мама прийшла до школи. Там такі ж старенькі, як вона. Деякі на 10 років старші, їм 83, деякі молодші – їм 67, діти, можна сказати.

І ось утворився клас. З усіма шкільними та класними історіями. Із закоханістю, із записочками, зі святкуваннями днів народження з тортами, з поїздками Швецією, і все безкоштовно, все це держава оплачує.

Зазначу, моя мати померла у віці 97 років. Один із її друзів помер у 99, внаслідок лікарської помилки, інша подруга — у 103. Останніми роками вони написали та видали спільну книгу, вони ще їздили до Іспанії, літали до Англії, Ізраїлю, отримували незабутні враження.

І ось цікавий момент. Із цього класу живе ще три чверті учнів. У певному віці людина отримує парадигму: життя закінчено, попереду лише хвороба, темрява та смерть. Нікому не потрібні ні мої думки, ні мої ідеї, ні мої вірші, ні музика, я покинутий усіма. Мені треба як-небудь дожити.

Коли людина йде в школу для дорослих і пише неправильні шведські дієслова на колінах, щоб запам′ятати, то потішає себе думкою: «Я не в темряву дивлюся, а я вивчаю шведську мову для того, щоб розмовляти нею, а не щоб з цією безглуздою мовою лягти в труну» .

Людина – це не тільки тіло, це дух. Коли тіло сильніше за дух, тоді воно йде на дожиття. Коли дух сильніший за тіло, то сміється з тіла: «Скільки тобі — 80 чи 90?». Ніщо, я вивчаю іспанську мову. Я закохався! У молоденьку зовсім, 65 років, треба було дожити до 80 років і закохатися по-справжньому. Я думав, що то кохання, а це була дружба.

І ось тут починається диво. Як тільки ви перепрограмуєте мозок, у вас скасовується смерть. У вас скасовується старість. Ви перестаєте старіти. Залишайтеся яскравими, цікавими! Ви не читали вголос віршів? Спробуйте! А раптом відкриєте собі щось. І ви раптом змінюєтеся у всіх відносинах, ви починаєте говорити акторським голосом, ви йдете несподівано на танці, хтось на «Сальсу», хтось на «Фламенко», ви йдете у дивовижні місця, які раніше не відвідували.

Навколо вас тепер інший світ! Відкиньте все, що було пов'язане з нудною монотонною роботою. Тепер ви отримали щасливі роки, хай п'ять, десять, п'ятнадцять, двадцять років.

Живіть, і ви не занедужаєте! Найголовніше - це самоспілкування. Самомедитація, тобто - любов до себе. Що стаєш старший, то більше люби себе.

Люби себе по-справжньому: піднімайся з дивану не для того, щоб дійти до найближчого стільця, а для того, щоб пожартувати. Для того, щоб порадіти, ой, які бруньки на деревах, ой який дощик пішов!

І малювати спробуй. Ти ж не знаєш достеменно, що ти вмієш, а що – ні. Акварелі купи, олійні фарби. Може, ти не Левітан, не Рєпін, не Айвазовський, а якийсь абстракціоніст, як от Пікассо чи Моне.

Як тільки ви починаєте дивуватися, ви молодієте. Що таке старість? Це нездатність дивуватися. Якщо ти не дивишся на світ блакитними очима здивованої людини, якщо ти кажеш сам собі: «Все закінчено, все в минулому, нічого нового мені ніхто не скаже, не відкриє, всі дурні, і молодь не така, і середній вік не такий, усі не такі... Та я такий, я сякий...». - Це все старість. Коли ви кажете, що трава колись була зеленіша — це старість. Потрібно продовжити життя так, щоб душа постійно отримувала підживлення від великої культури, музики. Для багатьох це звучатиме порожньо, бо багато хто цього не знає. А якщо людина для себе несподівано відкриє чудову музику великих композиторів, навчиться слухати, розуміти та відчувати, це одразу продовжує життя автоматично. Тому що ці сигнали йдуть від вічності.

Отже, безсмертя — це серйозно, вірте мені. А душа, яка не визріла в тілі, а тіло занапастило її, вона може виявитися не безсмертною.

Безсмертя треба заслужити. Старість цьому – не завада. Сила духу має керувати тілом.

Автор: Михайло Казиник

За джерелом:

https://fit4brain.com/11777#google_vignette

Фото – з відкритих джерел

#Український Червоний Хрест Личаківського району