ЗА  ПАХОЩАМИ  ТРОЯНД  І  МОРЯ…

Одного разу мені довелося робити фоторепортаж з  Личаківської РО ТЧХ м. Львова. Знімаючи біля  фотостендів замислену патронажну медичну сестру Юлію  Поліщук, я жартома поцікавився, про що вона у той  момент думала. «Про те, що стенди ці  завжди  тільки про нашу роботу, і ніколи – про відпочинок», -  відповіла вона.

Справді, тут я побачив Юлю, сфотографовану на одній з благодійних акцій до Міжнародного Дня людей похилогог віку, де вона брала активну участь:  розносила по квартирах самотніх літніх людей пакунки, робила їх процедури, давала уколи, міряла тиск, просто розраджувала від чорних думок.

До кожного з них месестрі за ранггом служби треба бути привітною, ласкавою, і навіть ніжною. Особливо, коли перед тобою самотній лікар-пенсіонер, який все своє життя, всю свою снагу віддав пацієнтам, так і не встигнувши збудувати власну сім»ю. 

Невдовзі, коли акція завершилася, вже за філіжанкою кави я дізнався, як Юля проводить вільний час, їздить у відпустки, і які звідти привозить фотографії.

Проблема українців, вважає Юля, у тому, що вони, заробляючи на шматок хліба, розучилися відпочивати. А це викликає нудьгу, сум, депресію. Без продуктивного відпочинку, довели вчені, не буває плідної, творчої роботи.

На щастя, Львів має багато закладів для відпочинку. Кавярні, ресторани, кафе, оперний театр, картинні галереї, музеї, філарионія тощо. Але не всім такі розваги подобаються. Для тих, хто любить спорт – є стадіони, хто плавання – басейни, а ті, хто народився для мандрівок, лаштують рюкзак і пускаються далеко в гори.

Та буває так, що жоден з цих видів розваг людині не подобобається. О, тоді індустрія дозвілля пропонує найвишикуваніші розривки. Так, наприклад, за містом, є відпочинковий комплекс «Бухта Вікінгів». Там є басейн, стадіон, і трек для вигулювання…коней. Одного разу Юля випробувала себе там у якості вершниці. Враження незабутні, але дуже…дорогі. Тож цей випадок залишився у роздярі екзотики, як, наприклад, мандрівка на кораблі.

Море дівчина любить усім серцем. Була в Одесі, на Азові, в Криму. Як і кожен турист, що приїздить у Сонячну Тавриду, має у фотоальбомі на згадку знімок з подругами на фоні знаменитого ресторану-вежі, спорудженої архітекторами на обривистій скелі, що загрозливо зависла над морем, з романтичною назвою «Ластівчине гніздо».

За кордоном випало побувати Юля тільки один раз. Тав і то кілька років довелося збирати кошти на поїздку. На Багами, чи в Самоа не відважилася їхати, а от Болгарія видалася якраз тим місцем, на яке багачі не дуже претендують, то і ціни, в порівняні з іншими райськими кукточками для туричтів не такі вже й захмарні.   , і які звідти винесла враження.

Вирушаючи за кордон вперше, розповіла Юля, хочеться побачити все і за короткий час. У Болгарії це можна зробити, не від'їжджаючи далі, ніж на кілька кілометрів  від готелю. Колоритна архітектура, щедре частування, найчистіше море та запах троянд у повітрі - ось чому туди тягне, наче магнітом.

Я вирішила, сказала дівчина,  що активно відпочивати можна протягом року невеличкими дозами, а от основна, довготривала відпустка має бути інтенсивною - аби набратися сил для активності ділової. Тож вибір припав на Болгарію.

По-перше, це тільки кілька годин поїздки автобусом «Львів-Сонячний Берег». По-друге, не потрібно звикати до місцевого годинника й перелаштовувати свої біоритми. По-третє, клімат м'який і пристосовуватись до нього теж не треба. І останнє: зрозуміти болгар, якщо вони говоритимуть повільно, можна без перекладу.

Наступним кроком був вибір місця та міста. А чим славиться Болгарія?  Правильно - Долиною роз і золотими Пісками.  Місце, де купа готелів, ресторанів, казино й решти необхідного, аби весело прогуляти зароблені за рік грошики. Але їхати туди бажання я не мала, бо, крім ресторанів, хотілося побачити ще щось - «родзинку» Болгарії, сутність її культури. Тож зупинила свій вибір на Несебрі - місті-острові на березі Чорного моря. Кілька століть тому воно називалося Месембрія, і під цією назвою воно подається в українському варіанті Вікіпедії.

«Місто сорока церков» - так його називають у туристичних проспектах. І хоча насправді храмів там утричі менше, від цього місто геть не втрачає привабливості. Воно складається з двох частин - Старого Несебра на невеличкому скелястому півострові, й Нового - на «материку», із сучасними будинками та готелями.

Ми з подругою оселились біля перешийку, що сполучає ці дві частини. З одного вікна видно червоні черепичні дахи Старого міста, а з іншого - різнокольорові вогники Нового.

Розповідаючи про Несебр, не можна оминути його історію,   адже весь він - то і є історія. Залишки фракійської пристані та кам'яний якір, знайдені під час підводних археологічних розкопок, свідчать про заселеність цих місць задовго до нашої ери. У VI столітті тут існувало місто Месембрія, яке процвітало завдяки торгівлі та захищеності водним оточенням.

Під час римського панування місто продовжило свій самостійний розвиток, аж доки разом з усім Балканським півостровом не перейшло під владу Візантії. Ще до того воно підтримувало зв'язок із Константинополем, тому стало єпископською резиденцією. Саме тоді збудовано фортечні мури, головні ворота із п'ятикутною вежею. На початку IX сторіччя Месембрією заволодів хан Крум, який перейменував її на Несебр.

Потім місто знову потрапило до рук візантійців, а пізніше повернулося до болгар. У середині XIV сторіччя їхня держава вступила у період бурхливого економічного, політичного та культурного розвитку. Під час турецького рабства місто переживало занепад, аби потім знову піднятися в добу національного відродження у Х\/ІІІ -XIX століттях.

Не дивно, що давня частина Несебра охороняється ЮНЕСКО та включена до Списку світової культурної спадщини.

Це місто зачаровує, та може й розчарувати. Якщо ви їдете туди просто насолодитися давніми залишками історії, то краще зробіть це у міжсезоння, коли туристів майже немає. Саме тоді як слід зможете розгледіти й візантійську архітектуру, і слов'янські мотиви. У розпал же сезону Несебр перетворюється на великий базар, суцільний Сорочинський ярмарок.  Щось оригінальне знайти можна, якщо дуже постаратись, але переважає ширвжиток із національним колоритом.

Окремо треба сказати про їжу та гроші. Курс валют коливається, залежно від місця та міста. На морському курорті долар коштує 1.95 лева, а долар 1.80, а в центральній Болгарії - 1,60. Але ж не поїдеш за сто кілометрів обмінювати гроші...

Щодо їжі: вгадати порції просто неможливо. Вони бувають або маленькі, або дуже великі. Переважно - друге. Читати меню треба уважно - ліпше тричі перепитати. Так, наприклад, гарячі рулетики з крабів - не що інше, як «наші» розморожені та підігріті крабові палички. Взагалі ж їжа смачна й оригінальна, але доволі масна. Тож схуднути в Болгарії не вдасться.

Чи різняться світогляди болгар та українців? Кардинально - ні. Просто болгари - люди південні й трохи темпераменті, але в усьому іншому... Вони такі ж гостинні, як і ми. Якось у місті я захотіла купити сумку ручної роботи. Почала торгуватися. «Ви рускіє?»- запитує продавець. «Ні, українці!» -  «О! Так ви ж с родіни моєй жени. Она із Тернополя. Я вам сделаю бальшиє скідкі. Ви — мої гості». І хоч скільки ми потім приходили до нього, пригощав запашним чаєм із трав, садовив на старовинні ковдри. «Только у вас - самиє красівиє женщіни. Половіна болгар мечтают іметь жену-украінку».

Болгари так само, як і ми, люблять гарно попоїсти, а потім гарно відпочити. Вони так само отримують невеликі гроші, порівняно із цінами, хоча вже й прийняті у Євросоюз. Єдине, що їх дуже різнить із нами - вони шалено люблять усю свою країну, в усі її часи. Тому й зберігають будь-які свідчення минувшини, оберігають, реставрують і показують всьому світові.

Фото - Юлії Поліщук

Записав  Олекса з Покуття зі слів  медсестри Юлії Поліщук