ПОЕТИЧНА ЕЛЕГІЯ

З нагоди Міжнародного дня визволення в’язнів

фашистських концтаборів публікуємо уривок інтерв'ю

поета Миколи Петренка, яке він дав у свій час львівській

газеті «Високий Замок»

Видатний письменник Микола Петренко відсвяткував свій 90-річний ювілей два роки тому. Переживши голод, концентраційні табори та усі «принади» совєцького режиму, Микола Євгенович нині повний сил і оптимізму, має чимало творчих задумів, хоча каже, що кожен новий день сприймає як подарунок Бога. Його поетичні твори давно стали піснями, а легендарну «Намалюй мені ніч» на музику Мирослава Скорика беруть до свого репертуару провідні українські співаки.

Перед початком нашої розмови Микола Петренко висловив жаль з приводу того, що у газетах нині немає літературних сторінок, де публікувалися би вірші, оповідан­ня, фельєтони сучасних письменників, як це було колись. Бідкався, що не надто повно висвітлюється сучасний літературний процес… І, відповідаючи на запитання «про що думалося напередодні ювілею?», почав із питань творчості.

— Пройдений шлях «прокручувався» у голові не один раз, — каже Микола Євгенович. – Згадувалося, коли були опубліковані перші вірші, коли вийшла перша книжка, які були відгуки, як реагували мої друзі, земляки, громадськість… Настає час, коли треба робити підсумки пройденого.

— Згадувалися в основному які моменти – приємні чи прикрі?

— Трохи того, трохи того, адже було всяке. На моє покоління випало багато випробувань.

— На вашу долю випали випробування концентраційними таборами…

— Саме навчався на першому курсі культосвітнього технікуму, коли, після оголошення війни у 1941 році, ми на комсомольських зборах приймаємо рішення добровільно іти на фронт. Було сформовано студентський взвод. Дали нам три гвинтівки, командира – молодшого лейтенанта і наказали охороняти міст через Черкаси. А тут підійшов фронт, від нас нічого не залишилося, а нам простелилася дорога у табори. Можу похвалитися, що днями я відзначив свої 73-ті роковини, відколи став львів’янином. Нас кілька вагонів в’язнів привезли з Полтавщини у концтабір Янівський. Своє 17-річчя я зустрів в’язнем цього табору. Через два тижні нас переправили у Бухенвальд. Там, після медкомісій, відправили у концтабір – філіал Бухенвальду. Ми працювали на заводі до закінчення війни. Харчування було таке: сніданків не було, на обід хліб, маргарин і суп, і вечеря через день – тільки суп. Проте і серед німців є люди. Я працював підмайстром у колишнього комуніста, який зрікся своїх поглядів, Альберта Лессінга. Він майже щодня приносив мені шмат хліба, кілька картоплин. А ще у нашому цеху була жінка, яку ми називали «жінка у чорному», у неї біля Черкас загинув єдиний син. І з того часу вона почала нами опікуватися. Коли я почав писати, то два вірші присвятив цим людям. Я тоді уже був студентом Львівського університету. Ці вірші були перекладені на німецьку мову, і німецькі журналісти знайшли Лессінга і ту жінку. Від німецького телебачення я отримав запрошення приїхати туди. З того часу і до розвалу СРСР я підтримував зв’язки з родинами людей, які не дали мені померти під час війни. Я усе своє життя ратував за нормальні людські стосунки.

— Миколо Євгеновичу, після повернення з Німеччини ви потрапили у радянський концтабір…

— У фільтраційний Янівський табір. Нас звинувачували у тому, що ми працювали на заводі, де виготовляли зброю, яка вбивала наших солдатів… А після фільтраційного табору я потрапив на шахти Єнакієвого, а потім – на камчатський лісоповал. Майже десять років я, молода людина, був відірваний від свого середовища. Я був позбавлений усього, чим жили мої ровесники, — дружба, кохання, створення родини, здобуття професії…

— Але ви повернулися і змушені були усе це надолужувати.

— Повернувся я до Бродів, де жили мої сестри. Я вступив на журналістику Львівського університету, почав працювати у районній газеті, потім – в обласній, на Львівському телебаченні. Потім були перші збірки.

— Коли ви були у німецькому, а потім у радянському концтаборі, все одно жила надія, що рано чи пізно повернетеся до мирного життя. Малювали у своїй уяві образ дівчини, яка стане вашою дружиною?

— Мої ровесниці уже були заміжні, коли я повернувся. Тому я одружився з дівчиною, молодшою за мене. Так ми і прожили понад півстоліття, і живемо зараз.

— Про що вам зараз пишеться?

— Я видав три нові книжки. Є теми, до яких я звертаюся постійно, – насамперед через їхню значимість для душевної рівноваги. Це, насамперед, – прощання із рідним краєм, родиною, друзями, Сулою. Тут і дорога, і кінь, човен, підбите крило, туга за нездійсненим. Тема материнської долі, над якою тяжіє примара Голодомору, це тема божевілля через неспромогу порятувати дітей. Тема Майдану – вона мене возрадувала останні десяток років, адже завдяки їй твердо повірилося у незнищенність народу, Украї­ни. Мені зараз добре пишеться. …І Революція на граніті, і Помаранчева революція, і Революція гідності були таким великим свіжим подихом, що я утвердився у тому, що все буде добре. Які люди були на Майдані! Чисті, світлі, усміхнені, які бажають добра одне одному. Вони очистилися від бруду минулого. Ми повертаємося до християнських цінностей. Усе, що було до сьогодні, формувалося на здобутках моралі. Для мене поетичне слово, пісня, приказка, замовляння закодували нашу конституцію. Живучи століття без держави, українці жили державним життям.

— Ви вірите у кращі часи для України?

— Є закон сполучених посудин. Коли поряд живуть гідно, ми теж маємо жити гідно, бо пов’язані тисячами капілярів із країнами Європи і Америкою. Там живуть чимало наших співвітчизників. Ми – не ті, якими витворило нас життя, а ті, якими хочемо стати. Ми хочемо стати кращими, і щоб діти наші жили краще.

Довідково:

Микола Петренко - великий друг Червоного Хреста. Постійно проводить зустрічі з молоддю, зокрема з Личаківською РО ТЧХУ і колективом ЦБС філія №24 провели на початку року вечір поезії.

Буває поет і на зустрічах у МСЦ Львівської ОО ТЧХУ, які організовують тут з нагоди Різдвяних і Великодніх свят, Міжнародного дня визволення в’язнів фашистських концтаборів. Цього року цю зустріч перенесли на травень, як потеплішає.

(Репортажі про деякі з них див. - http://lviv-redcross.at.ua/blog/2017-01-05-9355 ;  http://lviv-redcross.at.ua/blog/2016-04-11-7530 ).

Поет Микола Петренко народився у 1925 році в м. Лохвиці Полтавської області в сім’ї робітника. Під час Другої світової війни був вивезений на примусові роботи до Німеччини. За спробу втечі відбував покарання в концтаборах. Після закінчення війни пройшов фільтраційні та трудові табори в СРСР.

У 1951 р. закінчив факультет журналістики Львівського державного університету. Працював в обласній молодіжній газеті, редактором Львівського телебачення, кореспондентом «Літературної України», звідки був звільнений за «пропетлюрівські» вірші.

У 1957 р. вийшла перша поетична збірка. Автор 100 книг: поезії, проза, гумор, публіцистика, вірші для дітей, казки, пісенні тексти, п’єси та лібрето музичних вистав, які ставилися на сценах львівських театрів: «Чарівне кресало», «Довбушів топірець», «Дві Іванки», «Шість імен» та інші. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана-Нестора Лепкого, Григорія Сковороди, Івана Котляревського.

Фото – Ірини Апостолюк та з відкритих джерел в Інтернеті

За джерелом:

http://wz.lviv.ua/interview/150009-mykola-petrenko-za-zakonom-spoluchenykh-posudyn-my-maiemo-zhyty-hidno